WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Модифікації поліфункціональності художньої образності в повістях Тараса Шевченка - Реферат

Модифікації поліфункціональності художньої образності в повістях Тараса Шевченка - Реферат

Модифікації поліфункціональності художньої образності в повістях Тараса Шевченка

На початку ХХІ ст. у дослідженні історії української літератури нікого не здивуєш несподіваними поглядами на відоме, усталено досліджене, класичне явище. Минулися часи епатуючих статей і шокуючих монографій, надійшла найближча пора прискіпливого і виваженого аналізу твору як тексту, літератури як специфічного мистецького явища.

Російськомовні повісті Тараса Шевченка не належать до тієї частини літератури ХІХ ст., щодо якої науковці досягли об'єктивного прочитання фактично до кінця минулого сторіччя. Вони розглядались дослідниками переважно у декількох літературознавчих варіаціях, серед яких: випадковий епізод у творчості Кобзаря, самоствердження митця під час заслання, що доводило б його творчі можливості, аналог чи опозиція до одноіменних українських поем, прагнення ознайомити російського читача з українськими реаліями або вузькосоціологічне прочитання їх проблематики. Проте такий аналіз не вводить повісті до загального комплексу Шевченкової мистецької спадщини. Наприкінці дев'яностих необхідність оновлення погляду на літературний процес неминуче привабила літературознавців до російськомовної прози Кобзаря. Зокрема Н.Р.Демчук зверталася до дослідження художнього світу прози Шевченка на рівні мікропоетики [4], В.Г.Терещенко вивчала проблему автора в її біографічному аспекті [11], Н.М.Грицюта розглянула повість "Близнецы" в контексті розвитку європейського роману виховання [3]. Проте у цих повновартісних дослідженнях повісті не аналізуються через їх єдність з поетичною та живописною творчістю митця, що довело б спільні для них художні закономірності, зокрема спорідненість ідеологем, концептуальних елементів, художніх прийомів та багато інших особливостей.

Чому ж не так багато дослідників зверталось до російськомовних повістей Шевченка, ще менше з них зупиняються на характеристиці їхньої образності? М.Зеров, на жаль, виніс цим творам однозначний вирок: ".найслабша, найнепомітніша частина його [Шевченка: примітка наша – О.Є.] літературної спадщини" [7, 175]. Не спонукають літературознавців до роздумів навіть такі видатні попередники як О.Білецький, який у статті "Російська проза Т.Г.Шевченка" з'ясував деякі художні аспекти як змістовного, так і формального рівнятекстів [2]. Проте впродовж багатьох років панувала переважно точка зору, яка прямо стверджувала або ж натякала, що повісті Шевченка сприймаються швидше як цікавий казус, ніж як можливий об'єкт дослідження значної мистецької цінності.

Усупереч стереотипам, серед сучасних потрактувань прози Шевченка осібне місце посідають дослідження Ю.Барабаша, монографія якого "Коли забуду тебе, Єрусалиме." Гоголь і Шевченко: Порівняльно-типологічні студії" та численні статті на новітньому науковому рівні розкривають глибинну сутність текстів російськомовних повістей в річищі світогляду митця, біографічних колізій, літературного процесу через призму зв'язків, збігів та прямих паралелей з прозою М.Гоголя. Відтак відкриті принципово нові можливості для інтерпретацій образної системи прози Шевченка, структурного і герменевтичного підходів до них. У цих творах важливий не стільки життєвий матеріал, предмет зображення, скільки його висвітлення потужним променем художніх знахідок, не стільки тема, ідея, сюжет, скільки їх втілення, ракурс, емоційно-моральні акценти. Необхідно простежити і єдність творів за жанровими ознаками, і вписаність їх у творчість Шевченка взагалі. Комплекс прози "Наймичка", "Варнак", "Княгиня", "Музыкант", "Несчастный", "Капитанша", "Близнецы", "Художник" і "Прогулка с удовольствием и не без морали" може бути розглянутий як цикл і за мовними, і за тематичними, і за текстуальними характеристиками, що обумовлені особистісними рисами автора. Шевченкові-художнику, музично обдарованій особистості, ерудованій людині притаманна синестезія сприйняття світу, синкретичність мислення, філософізм уяви. Оскільки митець реалізував себе у різних галузях, то не дивно, що він мав сподівання бути сприйнятим як автор прозових творів. Поряд з цим може виникнути проблема жанрової своєрідності, вирішенню якої теж сприятиме образний аналіз. Елементи романного мислення (панорамність у моделюванні образів-персонажів, багатовекторність проблематики тощо), наявні у прозі Шевченка, обумовлені його митецькою зрілістю – поетичну творчість він почав 1837 року, як прозаїк відбувся у 1852-1858 р.р. Однією з характеристик прози Кобзаря є поліфункціональність художньої образності, тобто виконання елементами образної структури різноманітних завдань на усіх рівнях тексту.

Повістям Шевченка притаманні домінантні риси, у дослідженні яких виявляється поліфункціональність образності:

  • багатоаспектність художньої майстерності;

  • комплексність мистецьких засобів;

  • національний світогляд як риса, що пронизує ідейно-тематичний пласт структури тесту;

  • адекватність/неадекватність обраної мови викладу.

Окремо виділяємо сприйняття власних творів автором, в систему якого входить підкреслена інтенсивність роботи над ними: "Музикант" він почав 21.11.1854, закінчив 15.01.1855, вже через кілька днів переходить до повісті "Несчастный", почав 24.01.1855, 20.02.1855 закінчив. Таким чином, можна простежити час, присвячений кожній з повістей, окрім містифіковано датованих (з об'єктивних причин) "Наймички" и "Варнака", які насправді, згідно з упевненим твердженням дослідників, написані Шевченком не раніше 1852-1853 р.р. (див., наприклад, абсолютно слушне зауваження О.Білецького про анахронічні згадки оренбурзького краю та киргизьких степів [2, 221]). Про що говорить відсутність більшої частини зі згаданих Шевченком двадцяти прозових творів? Чи про його критичне ставлення до них чи про вплив рішучого несхвалення з боку сучасників – на даному етапі встановити практично неможливо. Не всі твори ідентифіковані самим Шевченком, можливо, йдеться про начерки або ескізи, деякі просто зникли ("Повесть о безродном Петрусе" – архів М.Костомарова, згаданий у "Журналі" твір невідомої жанрової приналежності "Лунатика").

Спогади, ностальгія, туга і душевний та фізичний дискомфорт заслання стали рушійними силами створення повістей. Письменника переповнювали хвилі матеріалу, які виливались у такій, здавалося б, незвичній для нього формі, але чи такій вже незвичній, простежимо впродовж нашого дослідження. А зараз повернемося до авторського бачення цього корпусу творів, у якому показово і те, що впродовж заслання і подорожі-повернення у листуванні Шевченко постійно і наполегливо цікавився долею повістей, чи надруковані вони, чи можливо це (до 1858 р.), але, потрапивши до Петербурга, повернувшись на звичну стежину, вже клопочеться виданням поезій та поем, перевиданням "Кобзаря" [6, 284, 325].

Комплекс образності, у функціонуванні якої спостерігається багатоаспектність, пропонуємо поділити на такі стрижневі структури, не відмовляючи у існуванні не менш важливим додатковим рівням:

  1. образи наратора/автора;

  2. образи-персонажі;

  3. образи-концепти (шлях, кобзар, дерево, могила, чумак);

  4. образи-тропи.

Наративний аспект повістей Шевченка недаремне приваблював дослідників, які акцентували незвичайність та багатошаровість оповідацьких точок зору у творах. Письменник вдається до комбінування різних типів наративу, від монологічного мовлення у "Наймичці" до ускладнених конструкцій в наступних повістях. У першому з відомих нам написаних Шевченком творів підкреслено об'єктивоване мовлення (зокрема, мало не краєзнавчий відступ про Ромоданівський шлях) поєднується з підкреслено емоційними проявами експліцитного наратора, високо патетичними ("О мої рідні жниці!" [14, 7] та подальший монолог) або знижено-іронічними ("Не одну б лупнув сотнягу Яким" [14, 9]) оцінними висловлюваннями. Первинна подвійність оповідача може бути вмотивована особистими характеристиками автора, його приналежність до того ж світу і народу не суперечить можливості бути освіченою людиною свого часу. Власне, у "Наймичці" відбувається немовби "проба пера" в застосуванні тих наративних прийомів, які Шевченко розробить надалі. Це і суто автобіографічні відступи (спогад про чумакування з батьком ще підлітком) [6, 26], і пророчий погляд у майбутнє ("сумно згадувати степи широкі., які вже не побачу ніколи" [14, 55]), і переливи емоційних станів.

У повісті "Варнак" домінує першоособовий наратив, насичений настроєвими забарвленнями – від сарказму до теплого співчуття. Рамковий наратив моделюється через безпосередню передачу слова від наратора (дещо замаскованого, з алюзивними автобіографічними елементами, вмотивовуючи шлях наратора в оренбурзькі степи) до персонажа. М'яка іронія переважає у вступі, організовуючи повчально-філософський аспект проблематики твору. У "Княгине" майже аналогічний принцип наративу модифікований через абсолютний автобіографізм історії про залізні стовпи, навчання оповідача. Натяковість пронизує тексти: він уявляв батьківщину такою, яку запам'ятав з дитинства, але хотів би бачити іншою. Текст є певною мірою відкритим, фінал авторської рецепції вислуханої історії: "Ось тобі й село, ось тобі й ідилія"[14, 106] не замикає композицію, хоча розв'язка вгадується саме завдяки специфіці наратива – мандруючи, оповідач мав змогу переконатись у трагічному закінченні історії. Надзвичайно примхливо складено наративну структуру повісті "Музикант", де використовується і пряме звернення до читача – ознака суб'єктивного наратора, хронологічні відступи, пов'язані з біографіями персонажів (Тараса, Лізи і Наталі, Антона Карловича), вставна оповідь m-lle Тарасевич. Автор вдається до прийомів зміщення часових характеристик, оригінальних хронологічних побудов з елементами містифікації: дізнається про події з листів, написаних 12 років назад; повертається на Україну через20 років, хоча насправді перебуває в цей часна засланні. Повість Івана Максимовича, в якій той оповідає долю музиканта, майже відсутня, та відчуття від неї відтворені через естетичні судження наратора, Усі повісті ліризовані до інтимності, але вираз власного трагічного розчарування в людях, екзистенційної гіркої самотності, поміченої вдумливими дослідниками [10, 350], які вибухають у щирому слові наратора (він "мало не заплакав від внутрішнього болю") з граничною відвертістю позначені саме у повісті "Музикант". Майже антонімічно до звичних авторові створено наратив у повісті "Несчастный", де авторська позиція переважно є іронічно-об'єктивною. У докладному пейзажі киргизької фортеці прозирає спостережливий художник, а в майже кінематографічному переведенні точки зору на постать головного героя – проникливий майстер слова. Емоційний відтінок суб'єктивного наративу потім відходить на задній план, посилюється подієвість, наратор залишається "за кадром" через аксіологічний компонент, побудований на пронизуванні тексту цитуванням з Псалтирі і псалмів, відповідно вкладеним в мовлення персонажів. У "Капітанші" експліцитність наративу побудована на композиційних і на світоглядно-естетичних позиціях автора, який настільки близько до серця бере перипетії життя персонажів, як це буде потім лише в "Прогулянці". Рамковий наратив втілено у цьому творі в його класичному варіанті, своєрідність якого – докладно відтворені пригоди наратора, здавалось б, не пов'язані з подальшими подіями. Елемент інтриги виконує не тільки суто фабульну функцію, характеризуючи протагоністів та, власне, й самого наратора, який "на одному слові побудував фантазію." [14, 211], тобто є людиною з багатою уявою, схильністю до автопсихоналізу та емпатії. Водночас натяково використані біографічні штрихи до постаті суб'єктного наратора, натяки на те, що "у той час я ще курив сигари" та їм подібні дозволяють вгадати і зрозуміти його тугу навіть за дрібницями цивілізованого життя. Наратив повісті "Близнецы" можна дефініціювати як мультифонічний, – зразків такої поліфонії українська література практично не подала. Як в калейдоскопі, всі міняються точками зору: то говорить суб'єктивний наратор, то ділиться враженнями Никифор Федорович, то його безпосередня половина передає враження від вистави "Козак-стихотворець", то докладно веде рахунок пригодам і прикрощам Степан Максимович, то Савватій оповідає про службу, то бере слово "за кадром" Іван Петрович Котляревський. Але кермує оповіддю доцентровий акумулюючий наратор, який підкреслює власне особисте знайомство з персонажами, чим вмотивовує вірогідність зображуваного, дозволяючи собі і іронічний відступ-роздум публіцистичного плану про оточення і виховання, потім, увиразнюючи власну експліцитність, навіть надає план оповіді і окреслює свої художні принципи [14, 253].

Loading...

 
 

Цікаве