WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Особистість у літописі самовидця - Реферат

Особистість у літописі самовидця - Реферат

Особистість у літописі самовидця

Українська наукова думка, звертаючись до літописання ХVІІ – ХVІІІ ст. стоїть на засадах, виразно сформульованих, зокрема, авторами "Давня українська література" – М.С.Грицаєм, В.Л.Микитасем, Ф.Я.Шоломом: "вершину українського літописання ХVІІ – ХVІІІ ст. складають твори Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка" [4, 271].

Зазвичай дослідники приділяють більше уваги подіям у літописній розповіді, далі – постаті Б.Хмельницького, проте найменше – іншим учасникам руху. Саме останнє постає в полі нашого зору при погляді на літопис Самовидця.

Основа літописної розповіді Самовидця – відповідно жанрового означення пам'ятки – оцінка перебігу минулих подій (як своєрідне пояснення жанру можна використати тезу філософа, згідно якої "погляд наш влаштований так, що ми завжди дивимося після" [6, 140]) у хронологічній послідовності. Однак самі по собі події, без дійових осіб, які в цьому разі є ще й історичні постаті, неможливі. Тому з необхідності звертається літописець і до тих, хто вершив ці події, бодай стисло пошановуючи (або навпаки) за певні вчинки. Трапляється й так, що самі вчинки особи стають важливим вказівником до її оцінки або і самою характеристикою цієї особи.

Належить визнати, проте, що, згідно специфіки, такі оцінки можуть стосуватися не лише окремих осіб, а і певних суспільних груп, а в ХVІІІ ст. – певних станів козацтва або й козацьких звань.

Літописець, переконуємося, вельми несхвально оцінює певні вчинки полковників. Самовидець, з думкою якою співвідноситься теза Т.В.Адорно, що "правильне життя абсолютно немислиме, якщо воно одночасно не буде опиратися і на совість, і на відповідальність" [1, 193], обвинувачує полковників у неправдивості та переступанні істини в разі настанови ними сотників. Користаючи з того, що "сотників не козаки обирали", а полковники, останні "кого хотіли з своей руки, же бы оным зичливими были" [5, 45], й настановляли на сотенство. Закидає літописець полковникам і у нецільовому використанні козацької сили: "Также полковникові козаков до всякий домовой незвичайной роботи пристановляли" [5, 46] задля, скажімо, переведення казна-куди ( при цьому піддаючи небезпеці життя козака) якогось дарунка панові тощо. Ставили собі полковники і в заслугу вчинене козаками. Прикметним у цьому разі вважаємо те, чому літописець веде мову: "Людська увага буває незрівнянно більше прикута до того, що змінюється, аніж до того. що лишається сталим" [2, 9]. Так само неправедно чинили у ставленні до козацтва і певні національні меншини: "в городах зась от жидов так была кривда, же неволно козакові в дому своєм жадного напитку на потребу свою держати" [5, 46] та панство – як суспільний стан: "хочай и син козацкій, тую же панщину мусіл робити и плату давати" [5, 46]. Загалом, на вчиненому певними суспільними станами супроти козацтва літописець наголошує неодноразово: переступи "великіе были от старостов и от намісников и жидов" [5, 46]. Знаємо при цьому, що "Народи живуть тільки сильними враженнями, що збереглися в їх умах від минулих часів, у спілкуванні з іншими народами" [10, 11]. "Сами державци", які провадили визиск посередництвом цих урядників, "о кривдах людей посполитих мало знали, албо любо и знали, толко заслыплени будучи подарками от старост и арандарей" [5, 46]. Іншими словами, літописець наголошує не лише на неправедності станових зверхників у ставленні до козацтва, але й на змові цих станів супроти козацтва.

Згідно логіки розвитку історії, екстремальні обставини спричиняють несподіванки у взаєминах станів. Події під 1648 роком, зазначає літописець, зумовили й те, що жорсткі реалії доби змушують вищі суспільні стани вливатися в козацькі лави з метою не стільки ратною, чи з переконань, а задля самозбереження: "любо бы який человык значній и не хотіл привязоватися до того козацкого войска, тилко мусіл задля позбиття того насмівиска и нестерпимих бід в побоях, напоях и кормах незвичайних, и тії мусіли у войско и приставати до того козацтва" [5, 52]. Утім, ця історія у взаєминах станів повториться і на самому початку ХХ ст., в подіях жовтневої революції, бо в той час також, застосовуючи до них слова Самовидця: "не било милосердія межи народом людским" [5, 53]. Мова, наразі, йде про соціальний характер, який устатковує "тільки та сукупність рис характеру, яка властива більшості членів певної соціальної групи, і яка появилась як результат спільних для всіх її членів переживань і спільного життєвого укладу" [8, 341].

У цей час із особливою потугою промовляє фактор правди у творенні співмірних значенням з історією вчинків. Належить виділити послідовність полтавського полковника Пушкаря, який рішуче відреагував на узурпування Виговським своєї ролі як опікуна Юрка Хмельницького. Нагадаємо, що козацтво, "пам'ятаючи на зичливость отческую", упросило "молодого Хмельницкого, жеби при нему зоставали булава и бунчук, а як у войско виходити, жеби з рук и двора Юря Хмельницького тое отбирал Виговскій" [5, 76], але Виговський "тые признаки раз узявши у молодого Хмельницкого, тоест булаву и бунчук, юже оному не отдал, але при собі задержал и почал дракгунію збирати, такьже корогвы полскіе збирати" [5, 77]. І коли Виговський підкупив боярина Хитрого, який "оному гетманство подтверил" [5, 77], Пушкар, "не захотіл послушним бути гетману Виговському" [5, 77], надто, що відав про настрої війська. Знаємо, що полтавський полковник Пушкар, постаючи своєрідним уособленням того, що "не прагнення людини до щастя, пов'язане з досягненням зовнішнього благополуччя, і не любов або симпатія характеризують моральний вчинок, а повага до морального закону як такого і сповідування обов'язку" [7, 7] життям поплатиться за відстоювання правди: надто вже нерівні сили були в нього і у Виговського, який змагається знову підступом: "видячи гетман Виговскій, же войско не усе его гетманом любит, потаемне через своїх посланцов з королем его милостю згоду починает, такьже и в Крим до пана послов своїх о згоді высылает" [5, 77]. Те, що коїв потім Виговський, чинячи розправу з "пушкарівцями", нагадує, радше, громадянську війну: "всіх выстинали и самого Пушкара стяли, же мало хто з того войска живим вийшол, и Полтаву дощенту Виговскый спустошил" [5, 78]. Цей вчинок Виговського змушує думати про Немезиду, яка "наглядає за всім всесвітом, і не зоставляє без помсти жодного злочину, жодної образи" [11, 139].

Інша грань буття і невдоволення козацтва, зокрема, необхідністю платити данину царським воєводам: "а козацтво щодалій в злость ся управляли, а знаючи и тую причину, же людей тяглих повернули в послушенство и у подачку его царського величества воєводам" [5, 101]. Царські воєводи накидали хомут заневолення на всі стани українського поспільства, що спричинилося до відпірного руху козацтва: "и с того найбільше бунти почали вставати, бо на Запорожже волно ити в козацтво так козакові, яко теж и мещанину, там того не постерігают" [5, 101-102]. У наслідку цим для поспільства обернулася політична недалекоглядність Брюховецького, яку намагалося всіляко знешкодити саме козацтво.

Водночас, помітним – навіть для стороннього ока – стає, надто, за ситуацій, сполучених із необхідністю укладання угод з козаками "нестатечность козацкая", те, що вони "жадному монарсі слушного підданства не додержуют" [5, 107]. Ця риса війська поєднується в Самовидця з характеристикою "свавілля"; принаймні так літописець характеризує піхоту гетьмана Дорошенка: "той своевольной піхоті, которая при нему держалася. Также зостаючая піхота от него в Павологи великіе розбої по гостиницях чинила и многих значних киян позабивала купців" [5, 120].

Loading...

 
 

Цікаве