WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Мистецька реалізація стильових здобутків доби культурно-національного відродження в Україні - Реферат

Мистецька реалізація стильових здобутків доби культурно-національного відродження в Україні - Реферат

Мистецька реалізація стильових здобутків доби культурно-національного відродження в Україні

Значення і новизна здобутків у галузі мистецтва доби національного Відродження в Україні були настільки потужними, що, наприклад, "українську літературу від кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. називають новою. Новою вона визначається тому, що це література нової епохи, з новою тематикою, змістом, мовою. В її основі – нові ідейно-естетичні принципи і якості" [1, 182]. Так само не лише посутні, але й кардинальні зрушення відбуваються в інших сферах мистецтва України.

Як і в українській літературі, яка в цей час особливу увагу приділяє спостереженню над життям народу, – з відтворенням народного характеру, а також усіх сфер народного життя: від побутової до емоційно-розмислової (настрої, мрії, прагнення народу), – не меншу роль відіграє зображення народної тематики у музичному житті України – з відповідною увагою до народної творчості, а також відтворенням буття народу, його національно- антологічного статусу в народному мелосі – в піснях лірично-побутового характеру, з належною увагою в їхній тематиці до проблем почуття між закоханими, в колискових піснях, у піснях на професійну тематику – як от у чумацьких, а також у пісенній творчості, головним об'єктом зображення якої висувається жінка-мати як представниця українського народу, виразний етнотип.

Тематика, пов'язана з різними сферами буття українців, система фольклорного мелосу, врешті герой як представник етнотипу і етнохарактеру, ось що підпорядковують митці-композитори законам свого мистецтва.

Прикметним у цю добу і характерним виключно лише для доби національно-культурного Відродження є, на нашу думку, те, що саме історики усвідомлюють значення народного мелосу для розвитку і музичної, і поетичної культури України, виступаючи в цей час активними збирачами і репрезентаторами українського фольклору в численних виданнях, із яких згадаємо видані істориком М. Максимовичем збірники "Малороссийские песни" (1827), "Украинские народные песни" (1834), в останньому з яких, зокрема, матеріал розташувався з метою зображення поступального шестя буття українського народу, а також "Голоси українських пісень" (1834), збірник М. Марковича "Українські мелодії" (1831), що з'являються услід за першим збірником Миколи Цертелєва (Церетелі) "Опыт собрания старинных малороссийских песней" (1819).

Посутню роль у розбудову народнопісенної стихії в літературі доби відіграли і збірки "Запорожская старина" шість випусків яких (1833-1836) було упорядковано І. Срезневським і які включали думи та історичні пісні, а також збірники Вацлава Залеського "Пісні польські й руські галицького народу" в 2 ч. (1833), Жеготи Паулі "Пісні руського народу в Галичині (1839, 1840), збірник галицьких весільних пісень Йосипа Лозинського "Руське весілля" (1835), а також збірник уже суто літературного плану "Русалка Дністровая" (1837), до першого розділу якого – "Пісні народні" – увійшли зразки різних жанрів (колядки, думи, балади) усної народної творчості Галичини.

Головно саме ці збірники створюють прецедент для розмови про значення пісенної системи культурного буття народу як автентичної міри його пізнання, а також, не меншою мірою, прецедент для пізнання його історії та літератури посередництвом фіксації українського народного мелосу. Синтез цих значень забезпечує притаманне добі національного Відродження вдавання митців увагою до явищ історії та різноманітних форм української культури: літератури, музики, театру, системи освіти. Саме тому історики М. Максимович, М. Маркович, І. Срезневський виступають, водночас, і фольклористами й ученими-мовознавцями, літераторами, іншими словами, тяжіючи до всеохопності явищ, доба національного Відродження продукує і особливий – синтетичного профілю – тип митця, наділеного не лише тяжінням, але і умінням консолідувати явища різного жанрового плану в один спільний вектор мистецьких спостережень над сутнісними чинниками життя.

Універсалізуючись, мистецьке "я" при тім, як ніколи ще досі, звідує посутнього впливу національних факторів буття; національне стає ферментом, що ініціює, спричиняє перетворення в процесі осягання митцями буття, увиразнюючи уже безпосередньо в творчому акті сутнісний чинник національної самототожності народу. Відбувається, іншими словами, процес, що його можна співвіднести з тезою Ліни Костенко: "взагалі ж у дзеркалі світових тіней "національні фізіономії", як назвав їх Кант, відбиті більш чи менш об'єктивовано, в сумі своїх антропологічних характеристик і на підставі домінуючих дефініцій духовно-історичного порядку" [2, 29].

Із огляду на те, що кожен історичний період має свої акценти і пріоритети, доба національного Відродження забезпечує, і найбільшим чином це здійснюють саме літератори, українські письменники цієї доби, "ідентифікацію національної пам'яті, фольклору, міфів, літератури, культури, історії (уводячи їх – Р.Л.) в континуум національної самосвідомості" [3, 66], причому, за визначенням А. Астаф'єва, "домінантною причиною формування націоналістичного світогляду" [3, 66] в митців доби стали не лише "відсутність державності або перманентна боротьба за неї, хоча не варто відкидати значення культури (мови, літератури, фольклору, релігії, історії)" [3; 66], а й, що і зумовлює переважання нашої уваги саме до цієї стильової парадигми, "особливо романтизму як джерела національного духовного і сакрального" [3, 66].

Водночас, належить зауважити, що українські філософи новітньої доби вважають головні якості буття людини, прикметні для естетики романтизму, а саме "теми самотності, незрозумілості, покинутості" [4, 198] чинними не лише для митців, творчість яких у цю добу співвіднесена з такою естетикою, наприклад, Т. Шевченка, але й розцінюють чинники цієї естетики як "ті екзестенційні стани, що у ХХ ст. стають ключовими для філософії людини" [4, 198]. Прикметним, гадаємо, є і те, що романтичне мистецтво, домінантою змісту якого стала особистість, вступило в полеміку з естетикою Просвітництва, і полеміка ця постала з внутрішньої сутності цих не співвідносних багато в чому естетик саме завдяки фіксації митцями-романтиками неспівпадіння, суперечливості інтересів між індивідуумом і загалом або ж відносну незалежність всезагальних, групових та індивідуальних інтересів. Відбувається, на наше переконання, важливий якісний момент у історичному бутті українського народу, що його, скажімо, О. Забужко скваліфіковує як "міру самоусвідомлення культурою себе як об'єктивації національного буття свого суб'єкта – українського народу" [5, 116].

Поза сумнівом, оця полеміка між стильовими явищами просвітництвом і романтизмом виникає, на нашу думку, відповідно тієї кризової ситуації, що її на помежів'ї епох звідує українська історія, котра, як відомо, еволюціонує від однієї виробничої формації до іншої, а за кризових ситуацій історичного процесу і виникають ідеали як критика реальності, як втеча від дійсності, як можливість виходу за межі наявного буття, що їх пропонує в цей час у культурі саме стильова естетика романтизму.

Саме романтична стильова естетика заакцентовує увагу митця і зосереджує його творчу працю на окресленні своєрідності ментальності українського народу: "йдеться про можливості людської свідомості сприймати світ у межах, які утворює так звана матриця: релігійність, спосіб життя, традиція, культура, мова" [6, 6].

Чинник націоналізації, як перед тим централізація Російської імперії, що, на думку М. Драгоманова, "спричинило денаціоналізацію самої південної Руси" [7, 73], став за історичних умов доби національного Відродження запорукою не лише резистентності народу в програмі його буття, але й запорукою виходу його з кризової історичної ситуації та знаменував новий історичний відруховий момент у історичному бутті України.

Loading...

 
 

Цікаве