WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Постмодерна інтерпретація міфу про орфея у творчості Юрія Андруховича - Реферат

Постмодерна інтерпретація міфу про орфея у творчості Юрія Андруховича - Реферат

Фантасмагоричні епізоди зустрічі персонажів зі смертю відтворюють мотив суспільної жертви, якої потребує нова культурна епоха. Образ міфологічного Орфея символізує у текстах Ю. Андруховича іпостасі поета-богеми, закоханого героя і вітаїстичного українця. Юрко Немирич, супроводжуваний паном Попелем на Віллу з Ґрифонами, почувається в ролі заручника, оскільки вишукана публіка бачить у ньому тільки поета: "Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсової забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю" [6, 90]. Індивідуальна свобода суб'єкта нівелюється завдяки актуалізації образу богемного митця, якому перестає таланити у картярському поєдинку: "І раптом він зрозумів, що гра ця – не просто гра, що гра йде на його життя. Чомусь він так собі подумав і тут-таки знайшов цілий ряд підтверджень. По-перше, ці розмови, які спочатку здалися йому надуманими і недотепними, по-друге, ця дивовижна легкість, з якою він програвав. По-третє, ці примарні рухи його партнерів, ця мертвотна блідість їхніх облич, ця кров, що запеклася в кутиках вуст..." [6, 95]. Амальтея Ґараздецька втілює образ не Еврідіки, а спокусниці-чортиці, яка заманює героя до зали, де паном Попелем здійснюється чорна меса. Немирич опиняється в ролі жертви (доповнена мотивом невиліковної недуги): "Юрко лежав на столі, вкритому чорною скатертиною. Над ним стояв слуга з цапком на руках і вигостреним ножем водив біля цапкового горла. З другого боку стояла Амальтея, тільки вже не така, а стара і горбата, в поношеномужалюгідному шматті, але із золотими іклами, що стирчали замість колишніх милих заячих передніх зубчиків" [6, 96]. Візія смерті, спроектована у карнавальну нічну мандрівку, відкриває справжню сутність суб'єкта – він нарешті чинить опір у тотальній грі за власне життя.

Мотив заангажованого суспільством митця подвоєний у текстах письменника темою закоханого героя, що визначає індивідуальний простір постмодерного персонажа. Таким змальований Перфецький: на тлі символічної "зустрічі українця із Заходом" [8, 86] розгортається любовна історія. Сюжетна колізія Стас – Ада Цитрина – Різенбокк віддзеркалює центральну проблему роману, іронічно розгорнуту письменником в художній моделі венеційського семінару "Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?". З міфологічним Орфеєм героя зближує підкреслена марґінальність, щоправда, вона має постколоніальний підтекст: в орієнтовній програмі конференції маємо слід незідентифікованого простору: "Доповідь: Станіслао Перфемський, Росія (закреслено в останній момент) Украйя, автор. Тема доповіді уточнюється" [5, 41]. У загальних рисах образну структуру міфу і характеристики головного героя роману переказує фраґмент "(15)", що являє собою опис оригінальної ідеї і лібрето опери-buffa "Орфей у Венеції" Метью Кулікоффа: "Сумний і невтішний мандрує Орфей з країни в країну, з міста до міста, з готелю до готелю. Слава про нього перевершила всю славу світу. Це, однак, не робить його щасливішим" [5, 169]. Іронічний контекст увиразнюється через представлення трагічної історії – висока тема екстраполюється у постмодерну форму "pasticcio на три дії та безліч картин" (у примітках автор зумисне перекладає італійське слово як паштет [5, 168]). Водночас лібрето змішує різнорідні культурні елементи: персонажів комедії дель арте, популярних героїв італійської літератури, відомі й фіктивні назви та імена опер і їх композиторів. Ю. Андрухович маркує хаос, який у цьому романі переносить в осередок західного світу зразкової культури. Доповідь поважного фундатора організації, мессіра й професора ді Казаллеґра відображає суперечливу історію Венеції, що "виявляється тільки невдалою спробою. Безнадійною спробою вічного цвітіння людськости. ЇЇ розпад вже нічим не зупиниш, бо то розпад людського в людях" [5, 67-68]. Апокаліптична тема набуває в романі означених координат, оскільки остаточний занепад проектується як втрата чуттєвості: "...буття позбувається свого віковічного драматизму. Люди цілком задоволені тим, як вони живуть. Їм подобається те, що вони п'ють і їдять, те, в що зодягаються, вони звикли до вільного вибору сексуального партнера чи телевізійного каналу, вони призвичаїлись до зручностей, приємностей, комфорту, ранкової газети і нічного порно. Жива кров дедалі повільніше плине в цих безумовно сонних артеріях. Вона щораз блякне і все частіше втрачає своє червоне забарвлення. Лейкемія – так, здається називається це помарніння" [5, 68]. Тут маємо виразне співставлення світу традиційної, але маргінальної культури, і "антисвіту" перенасиченої культури. Мандрівка героя знову моделюється Ю. Андруховичем як ритуал ініціації, оскільки сам персонаж, окрім офіційної культурної місії, має іншу мету: "Отже, я поласую цим містом. Я спробую прожити в ньому щось найпекучіше, найгостріше. Я знайду в ньому таке найпотаємніше місце, де мене не дістануть. Ні карабінери, ні поліція, ні сам чорт" [5, 56]. Подвійна любовна тема змальована через нову пристрасть Стаса Перфецького до перекладачки Ади Цитрини і переживання колишнього почуття до втраченої коханої, яке не полишає героя: "Сьогодні мені снилася не Вона. І цей жаль, цей смуток, ця обірваність усередині геть нічим не пояснимі /.../ Учора я зблудив з ледве знайомою жінкою. Вона одружена з іншим" [5, 55]. Як і в попередніх романах, Ю. Андрухович використовує прийом багатоголосся в сюжетній оповіді. "Перверзія" побудована у формі колажу, який складають різностилістичні фраґменти: листи-запрошення, програмки, депеші, нотатки, інтерв'ю, свідчення очевидців, щоденникові записи, переказ відеокасети, заповіт тощо. І хоч автор у містифікованій передмові зауважує, що можлива довільна комбінація цих текстових матеріалів, їхні вже фіксовані позиції навряд чи є випадковими: фраґмент "(4)" змальовує сон Перфецького, в якому описуються сліди бажаного і сповненого переживань минулого; з нотаток героя, вміщених перед текстом лібрето та інтерв'ю з Метью Кулікоффим, дізнаємось про історію трагічного кохання, що його Ю. Андрухович обігрує, підключаючи не тільки міф про Орфея, але й метафору отруєної книги [5, 160]. У поліфонії свідчень, які витворюють суперечливий образ героя-коханця, найбільш відвертим видається голос Стаса Перфецького. Він тримає загальну вісь сюжетної оповіді: засланий на семінар в якості кілера, насправді намагається позбутися своєї мертвої Еврідіки, яка у спогадах повсюдно переслідує його, відлунюючи у новому почутті до Ади Цитрини. "Тільки любов може порятувати нас від смерті. Там, де закінчується любов, починається "безглуздя світу". І я не думаю, що тоді на обрії може "що-небудь" залишитися. Крім порожнечі, звичайно. Вона вабить, вона кличе, вона притягує – як нам чинити опір у цей "постлюбовний" час?" – риторично коментує глобальну культурну проблему постмодерний суб'єкт. Кульмінаційним фрагментом цієї сюжетної колізії, з нашої точки зору, для читача стає переказ відеокасети – єдиний драматизований епізод в романі (навіть лібрето опери, та й саме дійство подається автором як опис і коментар події). Знаковими для розуміння підтексту стає співвідношення ролей Ади (розговорює співрозмовника, пригощаючи його незрозумілим напоєм і позаочі фліртуючи з кельнером), Перфецького (щиро, напідпитку, розповідає перекладачці історію про свою втрачену кохану) і кельнера (разом із спокусницею насміхаються зі Стаса). Те, що Перфецький сприймає як вияв Адиного кохання до нього, для героїні залишається одним із амурних епізодів у її строкатій біографії. Тому фантасмагорично змальовується нічна мандрівка до Каза Фарфарелльо (фраґмент 25) і еротична сцена в готельному номері Різенбокків (фраґмент 31), що виявляють перверсивну сутність Стасового почуття до Ади: втрутився в чуже. Я не мав права на це. /.../ Та кімната була пасткою" [5, 310]. Іпостась Орфея-жертви втілена в образі Перфецького, який загубив Еврідіку-Аду, й намагається її відшукати, йдучи на голос арфи "закамарками цього дивного приміщення, в якому відбувалося щось надто паскудне" [5, 264]. Спокусниця Цитрина виявляється королевою демонічної вечері у Каза Фарфарелльо та співробітницею фундації "La Morte di Venezia". Cтан персонажа підкреслюється алкогольним сп'янінням, що виправдовує сюрреалістичний прийом Ю. Андруховича: химерність епізоду моделюється через змалювання відчуттів Перфецького, який фіксує перевтілення, що з ним відбуваються. "Він пришвидшив ходу, коли раптом відчув, як провалюється кудись не знати куди, а за мить уже борсався всередині наповненого водою скляного простору, якогось акваріуму, де повз нього пропливали всілякі барвисті рибини з чорними плямами на жовтих плавниках або навпаки" [5, 264]. Тотем Риби визначає сутність Перфецького, про що йдеться у "передслові видавця", де фіксуються знакові імена героя – Йона Риб, Карп Любанський, Спас Орфейський та ін. У романі симетрично обігруються епізоди, коли персонаж змальовується в ролі жертви – спершу він непритомніє у мюнхенській квартирі під час молитви до Володаря Германійської Брами, і його тіло знаходять "в ніч із середи на четвер, здається, о тертій, під мостом Кеннеді поблизу Англійського парку" [5, 34]; вдруге – у фантасмагоричному епізоді з Каза Фарфарелльо. Символічно, що "чудодійна пара – він і вона, Ада і Різенбокк" (професор урології і любитель рибок) супроводжують Перфецького у Венецію, куди, як свідчить персонаж, той потрапляє випадково: "Я не знаю, до чого це все./.../ Мені тяжко вигадувати якісь пояснення. Мені легше просто споглядати і пошепки перелічувати: кермо, дорога, трава, шия, плече, напівоберт, напіввигин, напівсон, напівпотяг, напівлюбов" [5, 35]. Отже, іпостась жертви в образі Перфецького увиразнена з перших сторінок тексту. Паралельно розгорнута тема Орфея – самотнього блукальця у пошуках втраченої коханої – актуалізує контекст спрофанованого почуття у постмодерному світі західної цивілізації, де панує ерзац-культура, що здатна тільки пародіювати "високе мистецтво". Тема Іншого Орфеявизначає майбутнє після-постмодерного світу: щира чуттєвість Стаса Перфецького протиставляється механістичній уяві. Тому тотальним виявляється почуття героя до померлої коханої, тому неприродньою є імітація чужого, тому перверсивною видається демонстрація національних здобутків перед Заходом. Линва, по якій персонаж спускається на сцену, актуалізує модерністичну метафору Життя, і символізує зв'язок з минулим (традицією), якого не можна позбутися.Водночас линва поєднує життя і театральне дійство в суцільний ігровий простір, деконструюючи межу між дійсністю та її відображенням на сцені. Іпостасьвітаїстичногоукраїнця втілюється в образі "справжнього", "безперечного" Орфея, котрий рятує ідею Метью Кулікоффа: "Його теплий баритон, не надто сильний, але дуже виразний і своєрідний, його пластика й міміка, рухи і жести /.../ його здатність блискавично орієнтуватися в перебігові подій на сцені і діяти так, як вимагає того мій задум /.../ Він був першим, хто вніс душув цю механічну виставу" [5, 194].Така спроба Стаса Перфецького врятувати себе від безглуздя світузавершується остаточним розчаруванням персонажа, яке Ю. Андрухович моделює у розв'язці як розчинення героя у водах венеційського каналу. Символ риби, що є визначальним для орфічного міфу, стає одним із ключових у творчості письменника.

Loading...

 
 

Цікаве