WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Постмодерна інтерпретація міфу про орфея у творчості Юрія Андруховича - Реферат

Постмодерна інтерпретація міфу про орфея у творчості Юрія Андруховича - Реферат

Простір, що девальвується персонажами, представлений у творах геополітично окресленими територіями Москви – столиці колишньої радянської імперії ("Московіада"), Венеції – культурного центру Європи ("Перверзія"), Галичини – об'єкту колишніх устремлінь Австро-Угорщини та екзотично привабливої місцини сучасної України ("Дванадцять обручів"). Відсилання до імперськогодосвіду стає симптоматичною ознакою українського постмодерного героя Ю. Андруховича, що увиразнює розбалансований стан суб'єкта. Створена письменником культурна площина являє собою монструозне тіло-почвару, в якому поєднані різнорідні елементи колоніального, антиколоніального та постколоніального начал, мірилом яких стає демонстрація свободи вибору персонажа аж дофінальних епізодів романів, коли, по суті, рішення моделюються автором випадковими, не залежними від волі героїв: "Так що доведеться читати вірші, хлоп'ята..." [6, 112]; "Тобі залишалося скинути маску блазня. А тоді влучити собі у праву скроню. Принаймні з тебе не посиплеться тирса. Адже ти справжній. Адже ти не манекен, Отто. Адже іншого виходу звідси немає" [6, 245]; "Мушу поквапитися. Канал оживає. О сьомій вони прийдуть. [Пауза]. Я не хочу цих фокусів. З паяльними лампами і те де. Обійдуться без мене" [5, 311]; "...там, у його портмоне лишається її /.../ фотографія, він тільки забере фотографію і віддасть усе інше, він подарував їм ті гроші, йому не йдеться про них, але він не може віддати їм тієї фотографії" [1, 270]. Постмодерний текст Ю. Андруховича віддзеркалює ситуацію віртуального апокаліпсиса в демонічній образності: кінцесвітні події ХХ століття мають виразно український характер, оскільки співвідносяться з відповідним геополітичним і культурним простором. Витворюючи фіктивний текстуальний об'єкт, письменник, як правило, співвідносить його з реальним. Неодноразово в "Рекреаціях" автор відсилає читача до топоніміки полікультурного Львова, тим самим суміщаючи справжню і вигадану біографії міста: карнавальне дійство відбувається на площі Ринок, святковий ярмарок – під церквою Воскресіння, "пам'ятки дерев'яного зодчества XVIII століття" [6, 48], конкурс бального танцю, перегляд фільму "Еманюель-4" у кінотеатрі "Росія", вечір поезії на стадіоні "Трудові резерви", "хресний хід до Писаної Скали з виходом на вершину" [6, 49]. Характерний підбір топонімічних назв у змалюванні міста 1990-х років відображає знаковий хаос перехідного пострадянського часу. Чортопіль – місто-гібрид, місто-фантом, в якому накладаються часові координати, діють свої химерні закони. У циклі "Липневі начерки подорожнього" поет ідентифікує простір реального міста Лева через алюзії чи називання об'єктів, відомих його мешканцям: річка Полтва [3, 79], "Золота незасвічена Роза" (колишня синагога у старому Львові – читаємо у примітках) [3, 81], "Замарстинів, Кульпарків,"Клепарів" – мікрорайони [3, 83], "черниці з вулиці Сакраменток" [3, 82], "Татарня" – колишня темниця [3, 86]. Загальна естетична позиція автора відображена у додатковій суб'єктивізації враження: поетичний цикл складають верлібри (форми начерків), назви яких графічно поміщені в дужки – (Темниці), (Річка), (Цвяхарня), (Пиво), (Дух), (Забуття), (Ребро), (Замок), (Ринок), (Коло). Вірші об'єднані лейтмотивом мандрів ліричного героя у пошуку свого міста: "Місто немов сузір'я. / Як часто, блукаючи, йшли ми / на світло домів,/ від яких не лишилося й каменя!.. / І хто нам повірить, що йшли ми на світло?" [3, 87], що поступово розгортається у символічний шлях самопізнання: "Зостається шукати себе" [3, 80]. Топографічний простір Львова, по суті, стає естетичним відображенням знаків культури, оскільки співвідноситься не тільки з архітектурними об'єктами реального міста, але й зі здобутками людського духу –введення в образну структуру віршів відсилань до нефіктивних персоналій: "Я хочу дзвонити / з оцих телефонних кабін. / Я хочу набрати номер Йосифи Кун / і почути, / як вона скаже: / "Дозволь мені кружляти над тобою" (у примітках автор вказує на реальну особу – черницю і поетесу XVIII століття, яка написала німецькою мовою збірку віршів "Прегарні околиці львівські") [3, 82]; "Було тут кілька темниць," – сказав / Неборак" [3, 78]. Постмодерний суб'єкт Ю. Андруховича перебуває у фраґментаризованому світі, сповненому слідів минулого, –своєрідна естетична модель часового і просторового лабіринту, в якому поступово стираються попередні значення: "Замок зіходив на землю все меншими замками, / з одною-єдиноюбаштою, / де графи колишні ставали поволі / фігурами з воску, жокеями, / фотопортретами" [3, 86]. Така нівеляція тілесного об'єкту, втілена через синекдоху (граф – фігура з воску – жокей – фотопортрет), демонструє механізм уречевлення буття. Кожен верлібр циклу фіксує "начерк" враження, що співвідноситься з біблійною метафорою причастя [3, 81], символізуючи ритуал повторної ініціації ліричного героя. Не випадково актуалізується образ знайомого, але спустошеного міста, в якому залишились тільки сліди: "Теплі схови в піску/ залишалися наші й не наші" [3, 79], "І приносять великий ключ, і шукають, / куди б устромити, але / брам немає, сторожа зітерлась/ на порох" [3, 83], "ніяк не згадаєш, як зветься / дерево, / до якого вона вже не ходить..." [3, 83]. Прийом семантичної сеґментації моделює часову перспективу – змалювання руху від минулого, ностальгійно підкресленого часу: "відлуння колишніх льохів / з назвами, як у дівчат чи винарень" [3, 78], "Мотоцикли минулих епох і старі арбалети / лишились позаду" [3, 81]) – до теперішнього, в якому герой почувається незатишно ("Ми терпляче прожили годину / липневої спеки" [3, 81], "та нам зостаються лиш кухні / в задвірках сецесій /.../, де / у кранах сухих ледь пульсує / волога зелених боліт" [3, 85]). Апокаліптичну настроєвість циклу підкреслюють лексеми на позначення тілесності, однак поет уникає виразної антитези дух / тіло, моделюючи тактильні образи, що відтворюють біль як відчуту реальність: "Рани від стріл проступають / під сорочками" [3, 81], "останній сірник, що в найдальшій / кишені, / колючий, як цвях" [3, 80]. Водночас естетика циклу актуалізує демонічний час – мандрівка містом відбувається вночі, що відображає конотативний ряд: "світло ховалось під пахви" [3, 78] – "останній сірник" [3, 80] – "Брате, намацай отам на стіні вимикач – / я не бачу тебе, / бо до ранку ще триста хвилин" [3, 85]. Невизначеність постмодерного суб'єкта фіксована в образі тиші, яка "тепер ні до чого. Це навіть не / меморіал" [3, 78]. М. Павлишин, аналізуючи структурні принципи "Рекреацій", теж звертає увагу на особливість змалювання межі, яка розділяє карнавал і життя. Ранкову зустріч героїв у готельному номері Мартофляка та Марти супроводжує "тиша", що давить, "мов камінь": завдяки увиразненню звукового образу Ю. Андрухович демонструє "крихкість карнавалу" [12, 242]. У циклі "Липневі начерки подорожнього" втрата власного голосу проектується у мотив відчуження постмодерного суб'єкта і реалізується через форми першої особи множини та другої особи однини займенника Я: "Хтось казав: "Ми не ті. / Ми присутні в тунелях і вікнах /.../ Зостається сідати на сходах, співати. / Може так подолаємо стіни, припнемо / голоси до камінних цурпалків / і витремо очі?" [3, 80]. Однак цей прийом поетичної граматики непослідовно витриманий. У поезії "(Дух)" ліричний суб'єкт підкреслено індивідуалізується, представляючи іпостась не тільки мандрівника і поета, але й спокусника: "Я знав Йосифу Кун, я знав ще кількох жінок. / Песій Ринок вітав мене песім гавкотом, / а черниці з вулиці Сакраменток / ховалися в нішах" [3, 82]. Образ води (річки, моря) корелює в естетиці Ю. Андруховича з апокаліптичним біблійним часом – не випадково він є повторюваним у романах "Перверзії", "Дванадцять обручів". Цей ключовий символ співвідноситься з лімінальним станом постмодерного суб'єкта, який усвідомлює загроженість буття: "Ми терпляче прожили годину / липневої спеки" [3, 81]. З іншого боку, "застояні плеса" [3, 79], "волога зелених боліт" [3, 85] змальовують минулий час, вже пережитий апокаліпсис – нереалізовані бажання: "У липні так любимо тіло води, / що втікає між пальців" [3, 79]. Любовний мотив у циклі "Липневі начерки подорожнього" доповнює тему мандрів ліричного героя лабіринтами міста, в якому залишились тільки сліди (назви) простору без їх смислового наповнення. Поет відображає механізм девальвації слова, яке втрачає значення через відсутність процесу переживання суб'єктом його цінності, – розгортає метафору смерті мови, позбавленої свого простору. Тому ще одним підпорядкованим загальній темі мотивом є жертвопринесення. Ґротескний опис анатомічної майстерні у поезії "(Ребро)" відображає символи найбільших досягнень людства: "Там велетенські серця різників і коханців, / обвислі й надуті легені курців, / трубачів і склодувів, / меланхолійні пияцькі нутрощі, / татуйований орден героя (якраз над соском)/ і руки останнього ката / по дванадцятім вироку..." [3, 84]. Безглуздий, деморалізований світ, представлений у музейних сеґментах людського тіла, для ліричного героя стає означником післякінцесвітнього часу. Ю. Андрухович знову відсилає до біблійного коду: "Я віддав би своє ребро. / Може, щось вийшло б із нього – /якась рибина,/ чи жінка, / чи гілка/ забутого дерева / ґінкго..." [3, 84]. Постмодерний суб'єкт у такий спосіб намагається рятуватись від самотності, яка стає загрозливо тотальною, оскільки ностальгія не повертає колишніх вражень, а хаос змальованого часу переконує в безглузді світу. Втрата власного голосу, втрата свого міста, втрата минулого – це символи постапокаліптичного простору-пустки. Образ подорожнього є алегорією постмодерного суб'єкта, який переживає процес оновлення, а метафора міста означує простір персоналізованої мови: "Тільки крізь нас переходять міста / у непам'ять. / Ми вимовляємо їх / і знаходимо іншими. Втім, /вранці виходиш на площу і все пізнаєш: / Липи в час доцвітання стоять золоті, / безгомінні" [3, 87]. Два останні рядки поезії "(Коло)" становлять кільцеве обрамлення циклу. Образ липи, згаданий Стасом Перфецьким в характеристиці Чортополя і в описі картини Босха в нотатках ("Дерево з птахами. Липа? Будь-яке дерево – липа" [5, 161]), визначає в естетиці письменника метафору повноти буття. Не випадково персонаж "Перверзії" у відвертій розмові з Адою Цитриною ототожнює дерево з "пахучим лабіринтом". Разом з тим мотив жертвопринесення в поетичному циклі актуалізує онтологічний рівень прочитання, на що вказують біблійні алюзії. Отже, тема Орфея, який повертається після сумної подорожі у той самий простір, але почувається у ньому чужим, відлунює у збірці "Екзотичні птахи і рослини". Водночас жанр нотаток, образ подорожнього і провідні мотиви – самотності, відчуженості героя, пошуку сенсу буття в постапокаліптичному світі, жертвопринесення – актуалізуються у романах письменника.

Loading...

 
 

Цікаве