WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Амбівалентність вікторіанства як культурної епохи у постмодерному історіографічному романі - Реферат

Амбівалентність вікторіанства як культурної епохи у постмодерному історіографічному романі - Реферат

Такою інтерпретацією історичного факту, через суб'єктивацію жінки як зла, автор надає нам можливість почути голоси жінок тієї епохи, почути їх біль, прихований в закритих приміщеннях: "Отак вона мусила вмерти, усамітнена, в путах вікторіанства... Настала ера поваги до приватної власності, і білу сорочку зняли з тіла повішеної жінки дуже шанобливо"[6, 1-2]. Протягом наступних розділів, через монолог Елізабет, судові звіти та оповідь невідомого наратора постає історія бідної дівчини, вихованої релігійно фанатичною матір'ю, котра через театральний кін проклала собі шлях до респектабельного життя в ролі заміжньої дами з прислугою. Дитинство в бідних нетрях величезного міста, юність в мюзик-холі призвели до бажання будь-яким чином вийти за рамки моральності тієї епохи. Автор вибудовує образ, на перший погляд, схожий на звичну вікторіанську дружину. Але читачі з кожною сторінкою краще розуміють, що "стереотипна" леді не бере, як Елізабет, в бібліотеці книги з хірургії, замість того щоб займатися домашнім господарюванням.

До заміжжя театр був для неї симулякром життя, позбавлення якого Елізабет намагається компенсувати створенням власної "сцени" – тепер вже життя, навпаки, стає симулякром театру, де вона розігрує блискуче есе Томаса Де Квінсі "Вбивство як одне з витончених мистецтв". Починаючи зі своїх 14 років, Елізабет розповідає нам іноді історію власного життя, а іноді сценічну легенду про Ліззі, котру створила про себе, приєднавшись до трупи Дана Лено. Ставши місіс Крі, вона в повсякденному житті використовує ті ж самі слова, фрази, що є характерними для сценічного життя : "маленька роль" – прислуга, "повна зала" –багато людей в будинку тощо. "Вікторіанська жінка, посаджена в клітку патріархальним суспільством, шукала полегшення від своїх страждань через насолоду, віднайдену в наркотичній залежності, аномальних сексуальних бажаннях та маніакальній одержимості" [12, 1]. Протагоністка віднайшла цю насолоду в холоднокровному плануванні вбивства невинних людей.

Вікторіанська стриманість, придушення природних порухів тіла і душі породили противагу самим собі у вигляді театральних постановок легкого характеру, з фривольними пісеньками, перевдяганнями, інсценізацією сенсаційних подій реального життя та непорушним правилом догоджати клієнтові, чого б це не коштувало. Паби, наступне за популярністю після дому місце, де можна було знайти вікторіанців, породили мюзик-холи [11, 9]. Вони пропонували не тільки тепло, світло і товариство, але й можливість втекти від реальності робочого дня. Вікторіанська традиція безперервної розваги перейшла в ХХ ст., викристалізувалася під час "ери джазу" й досягла свого апогею в 80-ті рр. в пісні Ф. Мерк'юрі про шоу, що повинно продовжуватися. Роман П. Акройда обрамлений сценою страти протагоністки – перша є реальною, в тюрмі, остання – на сцені ввечері після страти під час прем'єри вистави про справжнє життя Елізабет та її чоловіка. Шоу почалося зі сцени повішання, та через негаразди зі сценічним обладнанням актриса, котра грала роль Елізабет, загинула. Звичайно ж, це було зрозуміло лише акторам за лаштунками, глядачі, затамувавши подих, чекали на продовження. Дан Лено, актор, котрий раніше працював з Елізабет, дотримуючись святого правила розважальної вистави, вийшов на сцену зі своїми шансонетками.

"Процес Елізабет Крі" – роман про життя маргіналів, і незважаючи на те, що деякі з них невигадані історичні фігури, майже жодний з персонажів в очах респектабельних вікторіанців не може бути соціально позитивним громадянином імперії. Серед них – актори мюзик-холу, повії, детектив-гомосексуаліст, котрий розслідував справу маніяка, безвольний журналіст, одружений на повії, котра продовжує займатися своїм ремеслом, Карл Маркс, але не автор "Капіталу" з революційними поглядами, а неблагонадійний іноземець під наглядом поліції в країні, що відома в той час своєю ксенофобією. Вони всі розуміють, що "не вписуються" в суспільство під правлінням "білої королеви Вікторії", тому страждають від власної вікторіанської неповноцінності. Засновник марксизму, попри всю свою славу, в очах переважної більшості англійців – лише підозрілий чужинець, журналіст Гіссінг живе в кошмарі сімейного вогнища, ховаючись від дружини-повії в бібліотеці Британського музею, а його Нелл руйнує всі звичні стереотипи стриманих берегинь домашнього вогнища.

Протест проти кайданів вікторіанської манірності та репресованості в цьому романі має агресивний і жорстокий характер. Вміщення історії Джека-потрошителя в контекст театру показує нам "інше" вікторіанство – нічні вулиці, мюзик-холи, маргінальних особистостей і порушення рамок звичної стриманості.

Дія романа А. Байєтт "Одержимість" частково фокусується на тій самій часовій формації, лише під іншим кутом зору – освіта, завуальований, але завжди присутній класовий елемент, виховання, респектабельність соціального становища – нам здається, що ми в звичному для нас вікторіанстві. Це бриколаж, в якому оповідь про наукову розвідку двох сучасних вчених переплітається з листами двох поетів ХІХ ст., їх поемами, щоденниками близьких до них людей. Як зазначає Р. Тодд: "Основою сюжету в пласті ХХ ст. є повернення й відтворення непочутих голосів жінок вікторіанської доби, котрі відображені через потік свідомості сексуально травмованої дружини, суїцидну записку лесбіянки, через уривки зі щоденника бретонської дівчинки-підлітка та листи поетеси, котра довгий час випадала з маскулінізованого канону того часу" [18, 345].

Герої сучасної площини, Роланд Мітчелл та Мод Бейлі, вчені-літературознавці кінця ХХ ст., в своїх наукових розвідках доходять висновку, що між двома поетами вікторіанської доби, Рендольфом Ешем та Крістабель ЛаМотт існував любовний зв'язок, невідомий протягом понад 100 років, й знаходять докази цього у вигляді листів. Здавалося б, для науковців це –чудовий матеріал для досліджень, ревізіоністських статей про творчість двох поетів, адже Крістабель була відома як лесбіянка, котра вела усамітнене життя разом з коханкою Бланш Гловер, і лише під цим кутом її творчість завжди й розглядалася, а Еш був взірцем стриманості й чопорності, притаманної тій епосі. Проте для науковців, незважаючи на сенсаційність матеріалу, ті листи "живі" й "приватні", як постійно зазначає Роланд. Персонажі вступають в боротьбу з самими собою – як розглядати ті листи: як національний спадок чи як приватну любовну кореспонденцію?

А. Байєтт пропонує читачам оповідь про події сучасності від третьої особи, вікторіанське минуле – переважно від першої. За допомогою такого прийому вибудовується образ поета не як культової особи, а як закоханого чоловіка, котрий не має надії бути постійно поряд з коханою, оскільки він одружений, чи як людини, невдоволеної своїм сімейним життям, проте через вікторіанську респектабельність змушеного грати роль щасливця. Цікаво простежити еволюцію розвитку відносин закоханих, приховану за звичними стриманими звертаннями, що відповідає суворому вікторіанському етикетові, та описом подій повсякденного життя. "Шановна міс ЛаМотт" та "Шановний містер Еш" поступово змінюються на "Мій дорогий друже" та "Моя дорога". Душевні хвилювання, переживання від того, що ці двоє закоханих, можливо, зраджують своїх близьких, неможливість протистояти почуттям яскраво проявляються не лише в стилі листування, що змінюється від формального до неформального, а потім й інтимного, але й у пунктуації. Багато слів перекреслені, що свідчить про ступінь інтимності – друг не зверне уваги на чистописання, деякі думки й речення з певними натяками або навмисне не закінчені, або ж автор через переживання не мав змоги закінчити, та й викреслювати не наважився. В листах Крістабель багато тире – приховані натяки, спроби висказатися.

Мод, говорячи про біографію будь-якого письменника, вважає, що, коли ми її читаємо, там завжди щось відсутнє: "...щось справжнє, щось дійсно важливе, щось, що дійсно мало значення для самого поета. Завжди є листи, що були знищені" [9, 89]. Під вікторіанською чопорністю й стриманістю ховалися почуття кохання, ненависті, радості, пристрасті. Здається, що сьогодні, коли відкинуті ці стримувальні пути, люди мають бути більш розкутими й вільними в стосунках й повсякденному спілкуванні. Проте А. Байєтт показує в "Одержимості", що все як раз навпаки. Вікторіанська стриманість помітною ниткою проходить в оповіді ХХ ст., персонажі якої знаходяться у пастці, розставленій вікторіанською мораллю та знаннями про себе й світ, що є набутками вже ХХ ст. Ці знання тиснуть на людину, позбавляють її вільного існування й свободи: "Вони були дітьми свого часу і культури, котрі не вірили в любов, закоханість, романтику... і котрі, бажаючи помститись, розповсюдили сексуальну мову, лінгвістику сексуальності, аналізування, розчленування, деконструкцію. Вони були теоретично обізнані: вони знали про фаллократію і заздрість до пеніса..." [9, 423]. Далі авторка надає перелік з понад 20 термінів з літературознавства та психології, які створюють ілюзію всеобізнаності для протагоністів, однак не гарантують свободи в житті і стосунках.

Loading...

 
 

Цікаве