WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Амбівалентність вікторіанства як культурної епохи у постмодерному історіографічному романі - Реферат

Амбівалентність вікторіанства як культурної епохи у постмодерному історіографічному романі - Реферат

Амбівалентність вікторіанства як культурної епохи у постмодерномуісторіографічному романі

У другій половині ХХ ст. в культурі Великобританії далася взнаки тенденція до "вікторіанського відродження": проводяться дослідження тієї епохи, екранізуються відомі твори й пишуться нові, стилізовані під ту добу. Наприкінці 1960-х рр. Дж. Баклі писав про "вікторіанський ренесанс": "Коли я почав працювати над книгою "Вікторіанський темперамент" 20 років тому, я вже тоді помітив підвищення інтересу до вікторіанської літератури. Публікуються нові, повніші біографії відомих поетів та прозаїків, застосовуються нові техніки аналізу прози і поезії..." [10, 1]. Російська дослідниця В. Івашева в 1974 році зазначала популярність вікторіанської тематики: "Протягом останніх років виходять з друку книги, присвячені вікторіанським "реаліям": "нічне" життя в дні королеви Вікторії, становище жінки, побут і моральність в вікторіанських сім'ях, мистецтво реклами, навіть форми отруєнь" [1, 7].

Письменники ХХ ст. неодноразово зверталися до тієї доби, по різному поціновуючи набутки авторів ХІХ ст. Модерністи відмовилися від традиційних рамок наративу, опису та раціонального викладу подій, запропонованих попередниками, не кажучи вже про моральні орієнтири. Їхні твори "...базувалися на різкому протесті проти цінностей і способів дії недавнього минулого..." [17, 658]. В. Вульф в одному зі своїх есе зазначала: "Ми різко перервали зв'язок з нашими попередниками... Кожного дня ми помічаємо, що робимо, говоримо або думаємо таке, що було б неможливим для наших батьків" [19, 157]. Р. Олдінгтон писав своєму другові О. Гловеру: "Хоча ти й старший за мене, ми все ж таки належимо до одного покоління – до тих, хто дитинство і юність... провели в спробах розірвати пути вікторіанства..." [2, 4].

Д. Ентін вважає, що постмодерністське звернення до минулого, основою якого є гра з історією, здобутками попередніх культур та інтертекстуальність, продиктоване бажанням заповнити для читача прогалину між минулим і сучасністю і переписати минуле в новому контексті. Це не модерністське прагнення встановити порядок в теперішньому через минуле або показати моральну злиденність теперішнього в порівнянні з багатствами минулого. Це навіть не спроба уникнути або нівелювати історію. Навпаки, це пряма конфронтація з минулим літератури та історіографії (цит. за: [13, 118]). І. Хассан зазначав: "Я підозрюю, що у всіх нас є потроху від вікторіанства, модернізму і постмодернізму одночасно" [4, 102].

Першим постмодерністським твором, присвяченим тій епосі, був романДж. Фаулза "Жінка французького лейтенанта". Довгий час він був чи не єдиним текстом такого кшталту. В 80-х рр. до Фаулза приєдналися А. Байєтт ("Одержимість", "Ангели та комахи"), П. Акройд ("Дан Лено та лаймхаузький голем", "Заповіт Оскара Уайльда"), Г. Свіфт ("Назавжди"), Дж. Діскі ("Мавпячий дядько") та ін. Виник феномен роману, назву якому запропонувала С. Шаттлворт, – "ретровікторіанський" [8, 78]. Інша дослідниця, Д. Шіллер, називає такі романи "неовікторіанськими": "Я застосовую загальний термін "неовікторіанські" до тих романів, в яких актуалізується постмодерне потрактування історії, і де події хоча б частково відбуваються в ХІХ ст. До цієї категорії включені тексти, де переглядаються події, що передували добі вікторіанства, тексти, в яких уявляються нові пригоди відомих вікторіанських персонажів, і тексти, які імітують літературні умовності ХІХ ст." [16, 557]. В статті використовуються як синонімічні терміни "ретровікторіанський" та "неовікторіанський", а також "постмодерний історіографічний роман" (історіографічна металітература), в руслі якого виокремилася тенденція, що розглядається.

Потяг до вікторіанства можна пояснити низкою чинників. До них відносяться втрата ціннісних орієнтацій, прискорені ритми життя у постіндустріальному суспільстві. Деконструкція "великих метанаративів" призвела до пошуків самоідентичності сучасною людиною, котра раніше могла спиратися на закладені в минулому концепти зі впевненістю в їх правильності, а сьогодні виявила, що ті концепти були колосом на глиняних ногах. Сучасним англійцям не вистачає вікторіанського непоспіху, широти, простоти, традиційності минулого, розлогості стилю, притаманних їхнім попередникам. С. Шаттлворт вважає, що рушійною силою для написання "ретровікторіанських" романів виступає ностальгічне бажання кризи і драми втраченої віри [8, 78], що не дивно в рамках сьогоднішнього більш-менш усталеного матеріального становища більшості населення, у порівнянні з минулим. Окрім потягу до втрачених цінностей, письменники в своїх творах керуються інтересом до іншої, замовчуваної, сторони респектабельного "безтілесного" фасаду епохи.

Дж. Левін вбачає в зацікавленості вікторіанством політичні та ідеологічні мотиви [14, 130-131]. Ще одна причина популярності такого різновиду історичного роману – більш ніж десятилітнє перебування Британії під керівництвом уряду М. Тетчер, що повернуло країну до "відкриття" і посилення старих цінностей – приватного підприємництва, самостійності особистості, моральних чеснот, ролі праці в розвитку особистості, поняття "імперії" тощо. Здавалося ймовірним, що все це можна віднайти у зверненні до минулого. Потім виявилося, що часто минуле бачилося нам ідеалізованим, а досвід проживання в кінці ХХ ст. не дуже радикально відрізняється від життя в інших епохах.

Вікторіанська доба створила багато власних міфів – про незаперечну користь технічного прогресу, про роль жінки як берегині домашнього вогнища, про віру в перемогу позитивних рис людського характеру й, звичайно ж, один із найпопулярніших міфів – про англійську стриманість. Зрозуміло, що багато з вищезазначеного було викликано до життя літературою: творами Ч. Діккенса, Е. Троллопа, Дж. Еліот, В. Теккерея, У. Коллінза та ін.: "Написання творів художньої літератури з метою їх подальшої публікації вже більше не було лише проявом творчості, але й найефективнішим засобом впливати на суспільство" [11, 3]. Закладені підвалини були настільки міцними, що навіть сьогодні, в ХХІ ст., ми впевнені, що усталеною рисою англійського "пейзажу душі", як іноді називають менталітет, є стриманість в прояві своїх почуттів, як негативних, так і позитивних: "...часом я читав Анні вголос. Читав першу книжку, що трапилась мені під руку того дня, коли відчув, що більше не можу сидіти серед тієї тиші, яка аж здіймалась і тріщала від усіх несказаних слів. То був перший том творів Ентоні Троллопа. Номер випав цілком безпечний. Ентоні не порушує жодних рівноваг"[3, 480-481]. Американський письменник Р.П. Уоррен цими словами дуже влучно охарактеризував епоху королеви Вікторії – не порушувати рівноваг.

Отже, метою даної статті є дослідити на прикладі двох ретровікторіанських романів, як сучасним англійським письменникам вдається (ре)конструювати зворотній, тіньовий бік тієї доби, показати, що ховалося за благопристойним чопорним екстер'єром. Роман Пітера Акройда "Дан Лено й лаймхаузький голем", відомий в російському перекладі як "Процес Елізабет Крі", вийшов з друку в 1994 році. Роман Антонії Байєтт "Одержимість" в 1990 році отримав Букерівську премію. Для обох творів феномен культури вікторіанства є експериментальним полем, на якому автори зображують і конструюють картини світу, акцентуючи увагу на раніше майже неможливих і незвичайних ракурсах.

П. Акройд у своєму творі описує події протягом приблизно п'ятнадцяти- двадцяти років, що передували квітню 1881 року. Тобто ми читаємо про розквіт вікторіанства, його другу половину, яка багато в чому відрізнялася від 30-60-х рр. ХІХ ст. Книга починається зі сцени страти жінки, ім'я котрої читач дізнається лише наприкінці першого розділу. Уникаючи імені через використання займенників, автор віддав данину вікторіанській традиції замовчування жіночих голосів. В очах сучасників Елізабет Крі як вбивця свого чоловіка могла розраховувати лише на таке ставлення.

Вікторіанська література з її моральним навантаженням центрувалася навколо "...побутового реалізму, оповідей про спокутування гріхів, про переродження індивідів й суспільства..." [14, 141-142]. У своєму пастиші П. Акройд намагається не відходити від традиції, яку він стилізує, проте лише на рівні побутописання. Він уникає авторського моралізування, вірніше, усуває себе як конструкт з оповіді. Більша частина роману написана від першої особи, Елізабет та її чоловіка, котрий, як читач вважає майже до кінця книги, був лаймхаузьким големом, маніяком-вбивцею на кшталт Джека-потрошителя.

Децентрований характер постмодерністської свідомості зумовлює маргінальний статус літературних персонажів. Легендарне й величне створіння з глини перетворюється на потвору, котра тероризує один з районів британської столиці, вбиваючи людей й розчленовуючи їхні тіла. З історії ми пам'ятаємо, що справу Джека-потрошителя так і не було розкрито, тому цей історичний епізод через поліваріантність інтерпретації і можливої кінцівки привертає увагу письменників. Цікаво, що всі підозри щодо маніяка мали одну схожу рису – стать, то був обов'язково чоловік. Автор через щоденник "голема", Джона Крі, вводить читача в оману, намагаючись навіяти йому таку ж саму точки зору. Тільки через деякий час ми розуміємо, що щоденник написала Елізабет, щоб заплутати слідство й перекласти вину на чоловіка. Вона і є маніяком, котрий безжалісно перерізав сім'ю Жерарів, вбив вченого друга Карла Маркса й засудив на смерть чимало лондонських повій. Чи треба писати "перерізала", "вбила", "засудила"? Адже українське слово "маніяк" зазвичай поєднується з чоловічим родом третьої особи однини.

Loading...

 
 

Цікаве