WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Сучасний літературний простір крізь призму жіночої прози - Реферат

Сучасний літературний простір крізь призму жіночої прози - Реферат

Героїня С. Пиркало сприймає рідну мову як спосіб мислення, ознаку приналежності до української нації. Комфортно почуваючись в чужомовному оточенні, вона, проте, відчуває штучність своєї англійської: "я іноді так стомлююся на роботі, що не можу згадати, як у магазині нею хліба попросити" [12, 121]. Авторка акцентує ще один момент – відсутність ідеальної комунікації з коханим, бо вони розмовляють чужою для кожного з них мовою: "Я завжди шкодував, що не можу прочитати твоїх віршів, бо ти пишеш мовою, якою ніхто в світі не говорить, – сказав Джим. – Може, я краще зрозумів би тебе, якби мав змогу познайомитися із тим, що ти робиш" [12, 313].

Мовна проблема обігрується і в тексті І. Карпи. Катакана знає багато мов, але відчуває зв'язок саме з рідною: "А українську взагалі збочую як хочу. Бо моя" [9, 39]. Різномовність стає проблемою і в любовних стосунках – жоден з героїв-чоловіків не здатен навіть наблизитись до розуміння цієї "варварської" мови, що значно утруднює пошук спільного комунікативного простору.

Мова постає в текстах інструментом, який називає, конструює. Вона показана видом жіночої терапії, адже написати означає врятуватись, вижити. Для неприкаяної героїні І. Карпи існує шанс знайти себе через мову: "Дивно, що найдурнуватіші, здавалося би, речі, при описі втрачають свою дурнуватість. Ба навіть стають нецікавими для запису. Та все ж ми робимо зусилля й описуємо їх" [9, 49], – говорить вона. Роман насичений цитатами різними мовами (англійською, французькою, індонезійською, російською, німецькою), які авторка подекуди подає навіть без перекладу. Це, з одного боку, надає тексту певного іронічного відтінку, а з іншого – підкреслює включеність героїні в простір міжнаціонального спілкування. Сленг, який переважає в романі, відображає живу мову міських вулиць і в такий спосіб досягається ефект впізнаваності. Залучення в текстову палітру найрізноманітніших інформаційних джерел: листування, довідникових статей, спогадів про минуле, інструкцій, журнальних статей, рекламних історій, анекдотів, описів сновидінь та сексуальних фантазій, інтерпретацій казок, апелювання до кінематографу – створює ефект роману-житла (Ю. Андрухович).

Можна говорити про своєрідну іронічну лінгвістичну поведінку, описану в сучасних творах, яка по суті формує нові соціокультурні перспективи. Т. Гундорова вважає: "Мовні ігри, а також різноголосся (гетероглосія) мов, дискурсів, мовних гібридів, маргінальних словників стають прикметною ознакою українського постмодернізму" [3, 71]. До цього додається мотив гри з читачем, письменниці апелюють до текстів культових авторів, що так само є ознакою модерного письменства. І. Карпа на принципі інтертекстуальності будує розповідь про книгу Едварда Лу "Наївно.Супер".

У текст залучається маса соцреалістичних кліше. Авторки свідомо вдаються до перевертання та стилізації. Використовується принцип пародіювання знаних літературних творів, зокрема у С. Пиркало: "Як ми любились та й розійшлися" [12, 201], "Я тучі развєду рукамі" [12, 302], "О земле рідна, що без тебе я" [12, 9]; у І. Карпи: "І мертвих, і живих і ненароджених" [9, 59], "Аж гай би шумів і хмарки би бігли. А я би відпіздила і милувалася-дивувалася, чого душі моїй так весело..." [9, 64], "Інколи людина дуже-дуже довго лупає скалу головою, вірячи, що їй призначено скалу сесю розбить" [9, 127], "прості плугатарі, що з плугами йдуть" [9, 182]. Такий підхід підриває та деконструює традиційний дискурс.

Іронічність роману О. Забужко сприймається як вербальне звільнення від ідеологем посттоталітарної доби. Саме таку інтерпретацію пропонує Т. Денисова: "Іронічність погляду забезпечує об'єктивність оцінок, не дозволяючи впадати в пафосність, тобто створюючи передумови для наступного вибору" [5, 24]. Специфічного колориту аналізованим текстам надають автокоментарі. Зокрема, в О. Забужко: "З чим вас, дєвушка, й поздравляю" [6, 63], "Ой, я тебе прошу! – кого ти дуриш?" [6, 81], "Ой як шляхетно з твого боку, золотце" [6, 84], "П'ять балов дєвушка" [6, 112]. У романі І. Карпи: "Альо!!! Ти де?! Повернися, я тут!!! Мені насрати на всіх і все, крім тебе!!!" [9, 213]. У С. Пиркало: "Про що ти думаєш, Павліно. Розмічталась, одноглаза, – як казали в нас у школі" [12, 120], "Припини, істеричко, думала я. Зараз же припини, як це називається? Перепрацювала. Піди почитай газету "Сан", візьми кілька вихідних, купи собі нові панчохи" [12, 261]. З одного боку, це свідчить про намагання героїнь компенсувати у такий спосіб некомунікабельність зовнішнього простору, а з іншого –показує внутрішню роздвоєність, яка оприявнюється і на вербальному рівні.

Іронічність романів С. Пиркало та І. Карпи сприймається як невід'ємна ознака свідомості сучасної людини: прагматичного, ревізіоністського, скептичного ставлення до дійсності. Це не є втечею від реальності, а швидше – намаганням убезпечити себе від травматичного досвіду, витіснивши його в площину іронічного.

Героїня С. Пиркало з гумором розповідає драматичну історію пристрасного кохання, одночасно ніби розставляючи нові акценти і для себе. Іронічне забарвлення виконує терапевтичну функцію: "Я приїхала сюди шукати своє кохання, але не витримала конкуренції з його дружиною, тому з горя написала цю збірку /.../ і мені самій здалося, що це весела історія, зовсім не болісна" [12, 350].

Письменниці моделюють художні образи представниць творчих професій: Оксана –науковець і поетка, Павліна – журналістка і поетка, Катакана – журналістка й малярка. Всі вони належать до типу жінок, які "зробили самих себе".

У творі О. Забужко акцент робиться на надзусиллях героїні, які вона приклала для того, аби зреалізуватись, репрезентувати талант. Для Оксани творчість – це не тільки спроба описати себе, але й спосіб довести комусь, що ти митець. Вона потребує визнання як письменниця, професіонал, насамперед чоловіком, якого кохає, проте з жахом усвідомлює, що "чхати йому було на її вірші – як і на все взагалі, і завжди було чхати" [6, 53].

Талант набуває месіанського характеру, вірші асоціюються з пророцтвом: "Хто б оце сказав – вірші, вони тільки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє /.../?І якщо це справді так – якщо ми, сліпі шаленці, самі програмуємо життя наперед /.../ – робимо його таким, як воно є, – то який же це страшний дар, Господи /.../ і як його одмолити? Хто (що) пише нами?" [6, 64]. Письмо трактується як передбачення, програмування власного життя. Героїні для демонстрації таланту потрібна публіка, яка сприймає інформацію. Вона відчуває владу художнього слова над людьми: "– тримаючись за звук власного, ні на що не вважаючого, тільки словам підвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називається, але вставляє публіку /.../ – і ти стала читати, з обиди й розпуки /.../ слухаючи тільки власний текст, ховаючись у нього, як в освітлений дім уночі заходячи й замикаючи за собою двері, й на півдорозі зненацька здала собі справу, що звучиш у дзвінкій, приголомшеній тиші" [6, 16].

Для героїні С. Пиркало реалізація – це систематична прагматична робота: покращити матеріальний рівень, "вибитись" в люди, відбутись як професіонал. Представниці нової формації притаманний здоровий скептицизм, об'єктивна оцінка професійної сфери й себе в ній, відсутність ідеї месіанства, знакової для прози О. Забужко. До роботи журналіста вона ставиться як до праці, усвідомлюючи всю недосконалість системи як в Україні, так і за кордоном. Павліна ставить собі ціль і досягає її, проте інколи ціна виявляється зависокою.

Loading...

 
 

Цікаве