WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Сучасний літературний простір крізь призму жіночої прози - Реферат

Сучасний літературний простір крізь призму жіночої прози - Реферат

Героїня С. Пиркало вирушає з України в Лондон заради творчої реалізації – бути журналістом – жити і працювати в Лондоні, де "можна дозволити розкіш говорити про ті новини, які насправді трапилися, а не ті, про які наказано говорити згори" [12, 9]. Проте, як зізнається сама Павліна: "в Лондоні було потрібно зовсім інше" [12, 9] – романтична мрія про "найпрекраснішого в світі чоловіка". Навіть в Лондоні героїня періодично переїжджає з помешкання в помешкання. Її життєве кредо: "Я ніде довго не живу" [12, 199]. Наскрізними в творі є топоси вокзалів, метро, аеропортів: "Мені почало здаватися, що я народилася в цьому аеропорту, виросла в ньому й у ньому за столиком із чашкою кави з молоком проведу решту своїх коротких днів" [12, 310], – говорить Павліна.

Авторка трактує блукання персонажа по світах як шлях віднаходження себе через реалізацію любовного бажання. Героїня не відчуває жодного дискомфорту, крім гастрономічного: "Я раптом усвідомила, що солоних огірків та кефіру в цій країні також, мабуть, нема, і вже мовчу про сало" [12, 15]. З часом Павліна навіть полюбила Лондон, проте в душі жила мрія про Київ: "Нірвана охопила мене тієї ж миті, як я сіла в літак. Я летіла додому" [12, 293].

Для неї не існує поняття кордону і бути українкою – це не прокляття, а екзотика. У творі показано певні моменти усвідомлення героїнею неповноцінність себе як громадянки світу, але це не переростає в нав'язливу ідею. Зокрема, зображується ситуація зі здобуванням візи, де Павліна мусить вистояти чергу з людьми з "третього світу", аби поїхати в Париж. Але вона бачить це не трагічно, а іронічно, як "наслідки народження в країні, у якій, з точки зору Заходу, краще не народжуватися" [12, 158].

У тексті актуальною є проблема репрезентації держави в західному інформаційному просторі: "А які повідомлення з України цікавлять західні мас-медії? Що уряд учергове украв у народу гроші? Не смішіть мене. Це проблеми вашого мудрого народу, що ви обрали такий кльовий уряд" [12, 21]. Увага до нашої країни, як дещо гротескно показує авторка, є паталогічною. Україна – це, передусім, держава, де періодично гинуть шахтарі, а західне снобське суспільство прагне екстріму й ловиться лише на надзвичайні новини, які часто компенсують обивательський комфорт тамтешніх громадян. Героїня усвідомлює всю неповноцінність та неповноту такої репрезентації України, тому й намагається актуалізувати свою Батьківщину в цивілізаційному просторі.

С. Пиркало вводить розповіді про успішних, всесвітньовідомих українців, які професійною діяльністю зарекомендували себе й, по суті, дали шанс Україні на "впізнаваність" у світі (письменник Ю. Андрухович, оператор Террі). Та й сама героїня в очах західного обивателя є цілком успішною. Соціум, який змальовує авторка, багатонаціональний: англійці, шотландці, американці, пакистанці, французи, проте визначальним у стосунках зовсім не є приналежність до тієї чи іншої національності. Це розглядається як особистий вибір кожного. На відміну від О. Забужко, С. Пиркало показує, що загроза втрати національної ідентичності вже не актуальна.

У книзі І. Карпи події відбуваються в різних частинах світу. Гасло її героїні: "Ми жили, як собі хотіли і де хотіли" [9, 14], проте усвідомлення себе громадянкою світу не приносить Катакані очікуваної свободи. Адже саме в подорожах вона намагається пізнати себе. Авторка бачить віднайдення дому як знаходження власної сутності. Героїня постійно живе з травматичним відчуттям бездомності, перебуваючи весь час в дорозі. Проте і для неї існує шанс повернення додому в Київ, "де течуть молочні ріки і вулиці мощені золотом" [9, 72]. Персонаж І. Карпи з іронією ставиться до себе, оточуючих та держави в цілому. У творі описано багато пізнаваних "совкових" реалій: відсутність побутового комфорту, завищені ціни, хамство обслуговуючого персоналу. Героїня не робить з цього трагедії, адже на перший план виходять події, які кардинально змінюють її ставлення до себе, українців і всього світу – до України. Авторка описує Помаранчеву революцію, як особисту справу кожного: "Говоримо про вибори, ясна річ. Говорити про будь-що інше – ознака політичної несвідомості чи, як мінімум, не українського громадянства і резиденства" [9, 92]. До героїні, "на інтелігентні наші демонстрації" прилетіли обидва коханих – Майнес та Аскольд, які так само в захваті від революції: "Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, – каже Аскольд, – бо такої революції ще світ не бачив" [9, 95]. Письменниця наголошує знаковість та важливість ситуації витворення громадянського суспільства, відмовляючись від наскрізної іронії й використовуючи пафосний стиль. Катакана любить революцію за усвідомлення того, що "в українців є нормальні обличчя": "Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним /.../ Кожен уже змучився встидатися за свою Батьківщину. Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав" [9, 95]. Вона почувається щасливою від своєї причетності до величної нації, яка виявляється здатною на великий Чин, і вже навіть пізніші розчарування не можуть знищити віру в державу людини, в житті якої були ці події: "Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо.І не хочемо звідси нікуди валити" [9, 97].

З проблемою України в аналізованих текстах тісно пов'язана мовна. Всі персонажі живуть в чужому світі, проте не відчувають комунікативного бар'єру, вільно володіючи багатьма іноземними мовами. Конфлікт закладено в площині "непрочитуваності" рідної мови та, як наслідок, проблемної творчої реалізації. О. Забужко доводить, що українське слово "вставляє публіку – завжди і всюди, навіть коли слів ніхто ні фіга не тямить, навіть у чужомовному оточенні" [6, 16]. Саме на мовному факторі побудоване символічне "впізнавання" героїв. Вони відразу сприйняли один одного "як свого": "кого не треба було вчити української мови /.../ перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалося не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним зблиском підсвічених тайників, тими словами відслонених /.../ о, ця ніколи не знана сповна свобода бути собою" [6, 30]. Погоджуємося з Н. Монаховою, що "мова є центральною і для встановлення ідентичности у приватному житті, і для підтвердження або руйнації її у суспільній сфері" [10, 136]. Для героїні О. Забужко писати українською одночасно означає і культивувати національну своєрідність, і бути приреченою на нереалізованість. Проте можливість вибору навіть не передбачається: "і в тебе – також немає, окрім як писати по-українськи, хоч це і є, либонь, найяловіше насьогодні заняття під сонцем" [6, 33].

О. Забужко "Польовими дослідженнями з українського сексу" започаткувала стиль письма, який прийнято називати "мовою тіла". Мовна нетрадиційність може розглядатися як один із багатьох способів бунту, окреслених в тексті, направлених на руйнування усталеної структури суспільства, в тому числі й мовної. Ненормативна лексика ніби опонує офіційному дискурсу влади й водночас переакцентовує його, спрямовує проти колоніальної моделі світу. Як зазначає Т. Гундорова: "Креолізованість тексту виявляється в тому, як проза чергується з вкрапленням поетичних строф, цитат, англомовних фраз, культурологічних відступів, курсивів, виділень, латинських та кириличних знаків, що й творить відчуття різнорідности, яке формує та утримує вкрай відверта й пристрасна оповідь героїні" [3, 126-127]. Художня мова твору підпорядкована необхідності доводити, переконувати, бунтувати.

Loading...

 
 

Цікаве