WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Сучасний літературний простір крізь призму жіночої прози - Реферат

Сучасний літературний простір крізь призму жіночої прози - Реферат

Сучасний літературний простір крізь призму жіночої прози

Сучасне письменство є явищем складним та неоднозначним, проте, безперечно, що художній процес відбувається дуже динамічно. І саме жіночі тексти значною мірою визначають обличчя української літератури. Погоджуємось з Г. Улюрою, що жінки-прозаїки знакове і деякою мірою передбачуване явище, зумовлене специфікою сучасного літературного процесу як постколоніального етапу буття національної літератури [14, 65].

Від часу появи "зразкового" тексту українського постмодернізму – роману О. Забужко "Польові дослідження з українського сексу" змінилися соціально-політичні обставини, культура, спосіб мислення і нове покоління українських письменниць по-іншому обсервує дійсність. Метою нашого дослідження є виокремити основні моделі сучасної жіночої прози(на прикладі романів С. Пиркало "Не думай про червоне: Роман не для молодшого шкільного віку" та І. Карпи "Перламутрове порно (Супермаркет самотності)") і, порівнявши з твором О. Забужко "Польові дослідження з українського сексу", з'ясувати інтерпретаційні стратегії щодо засадничих понять українського жіночого постмодерну: фемінізму, націоналізму, автобіографізму.

Специфікою вітчизняного культурного простору є відставання критичного дискурсу від появи художніх текстів, тому подібна проблема практично не розглядалась. Існує ціла низка цікавих досліджень про творчість О. Забужко, зокрема Г. Грабовича [4], О. Карабльової [8], Н. Монахової [10], Т.Тебешевської-Качак [13]. Сучасний літературний процес аналізують І. Бондар-Терещенко [2], Т. Гундорова [3], Т. Денисова [5]. У розвідках В. Агеєвої [1], Н. Зборовської [7], С. Павличко [11], Г. Улюри [15] з'ясовуються особливості жіночої літератури. У роботі опираємося на порівняльно-історичний метод, феміністичну критику, а також біографічний та психоаналітичний наукові підходи.

Роман О. Забужко, як і сто років тому новела О. Кобилянської "Природа", скандалізував "пристойне товариство", звикле до стереотипів, у тому числі й літературних. Задуманий як твір-провокація він, безперечно, виконав свою місію і підірвав, зрушив, демонтував традиційні норми й поняття, по суті ознаменувавши собою початок нової ери в українському письменстві. Прикметно, що О. Забужко стала не просто митцем-новатором, а кинула своєрідний виклик, вийшовши поза межі подвійної маргіналізації.

Однією з головних ідеологічних основ тексту був фемінізм, який дав початок цілій літературній школі. Значення роману О. Забужко важко переоцінити, адже він відновлював традицію українського жіночого письменства к. ХІХ – поч. ХХ ст., закладену творчістю Н. Кобринської, Олени Пчілки, Лесі Українки, О. Кобилянської, Є. Ярошинської, перервану несприятливими соціально-політичними обставинами.

Для героїні О. Забужко фемінізм розглядався у контексті однієї із свобод демократичного посттоталітарного суспільства і трактувався більше на рівні ідеологічної декларації, ніж практичного опору. Він втілювався в її житті як постійна опозиція до традиційної моралі, поборення суспільних табу, відвойовування власного простору. Наголошувана емансипованість персонажа виразніше відтіняла всю приреченість та патріархальність українського соціуму, ще загрозливішу від функціонування міфу про особливий статус жінки в національній родині. Прикметно, що особиста доля героїні бачиться не самодостатньою. Вона фатально закорінена в історію та культуру нації, і однозначно не може бути іншою, оскільки жінка не здатна позбутися залежності, не стільки статевої, скільки культурної. О. Забужко доводить, що для героїні власна свобода можлива лише за умови свободи національної. Ситуацію замкненого кола підкреслено атмосферою драматичного надриву, яка пронизує весь твір.

Феміністична заангажованість тексту давала можливість реалізуватись революційній жіночості. Авторка ставила за мету омовити себе і власний гендерний досвід. Н. Зборовська зазначає: "Почуття скривдженості й несвідоме бажання помсти неодмінно породжує проекцію ворога. В аналітичному жіночому дискурсі ним виступає патріархат і тоталітаризм як його послідовний продукт" [7, 62]. У творі О. Забужко тоталітаризм трактується саме як особистий ворог героїні.

Дослідник Г. Грабович вірно підмітив: "Після "Польових досліджень" цілу низку традиційних прийомів у трактуванні теми чоловічо-жіночої війни треба буде скласти домузею /.../ момент перейденого етапу таки усвідомлюватиметься щораз більше, і в цьому чимале досягнення Оксани Забужко" [4, 296].

У текстах нової генерації українських письменниць проблема жінки виходить поза межі феміністичної ідеї. На цьому, зокрема, наголошує В. Агеєва: "Цікаво, що в прозі другої половини дев'яностих, у тих авторок, які впливу Забужко (хочуть вони в цьому зізнатися, чи ні) все ж не уникли хоча б тому, що сама мова нашої жіночої белетристики певною мірою запрограмована "Польовими дослідженнями", – гендерні полюси зрівноважені" [1, 295]. Порівнюючи "Польові дослідження з українського сексу" з романом С. Пиркало "Зелена Маргарита" дослідниця доходить висновку, що український патріархальний світ змінився і те, що донедавна треба було доводити, конструюючи саму мову, винаходячи слова й мовленнєві конструкції, на початку третього тисячоліття видається цілком очевидним і письменниці моделюють безпроблемний світ, де немає подвійних стандартів поведінки, де не тиснуть патріархальні традиції [1, 295].

Безперечно, що в головному критик має рацію, проте, на нашу думку, проблема виходить поза межі соціуму і трактується на рівні внутрішнього сприйняття: радикальних змін зазнало не стільки суспільство, скільки свідомість конкретної особистості. У сучасних текстах еволюція втілюється на прикладі характеру персонажа: змінюється ставлення героїні до себе самої і, як наслідок, – до світу. Дослідниця Г. Улюра, зокрема, зазначає: "Якщо насампочатку 1990-х фемінізм був відкриттям для культури пострадянського ґатунку, то на початку 2000-хвін уже є фактом об'єктивної реальності й досить успішно прилагодженим компонентом актуального красного письменства" [15, 126].

У прозі сьогодення центральною стає проблема індивідуального вибору – кожен з персонажів конструює своє життя, не акцентуючи увагу на приналежності до "слабкої статі".У текстах не дискутуються питання гендерного суперництва, рівності, війни. На перший план виходить суверенна особистість – сама по собі – без жодного акцентування статевого фактора. Художні конфлікти носять загальнолюдський характер – відображають проблему екзистенціальної самотності сучасної людини в глобальному світі.

Усі аналізовані твори на фабульному рівні є любовними пригодами героїнь у чужих країнах. Т. Гундорова називає прикметною ознакою поточної літератури "постмодерну бездомність": "В її основі – ситуація змінюваності, міграції, детериторізації. Іншими словами, український постмодернізм утілює бажання бути не "вдома", а "в дорозі" [3, 165]. Письменниці неодноразово підкреслюють, що їх героїні не мають власного дому, відчуття бездомності є наскрізним у текстах.

У Оксани (героїні роману "Польові дослідження з українського сексу") дім асоціюється з постаттю маленької дівчинки, яка залишилася в щасливому минулому, в яке так хочеться повернутися. У дорослому житті – лише тимчасові помешкання, які поглиблюють відчуття самотності й приреченості на вічне блукання в пошуках міфічного прихистку. Єдиною твердинею, константою у цій трагічній ситуації є рідна мова: "дім твій – мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, – завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся" [6, 16-17]. Попри настрій приреченості, у Оксани існує ідеальна мрія про Батьківщину як рідний дім, що втілюється в оптимістичному фіналі.

Героїня О. Забужко по суті втікає за кордон, "аби тільки виламатися, вирачкуватися з колії – з отої віковічної вкраїнської приреченості на небуття" [6, 32]. Для неї бути українцем –прокляття, родова травма, тавро, яке застилає простір, унеможливлює будь-яку реалізацію як особистості, жінки, митця, громадянина. Так подорож набуває місіонерської спрямованості. Героїня репрезентує Україну, несе правду про державу: "Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарешті почули, і скільки сил вгепала в це діло /.../ пів-України з місця зірвати, пів-Америки поманити за собою в Україну (і справді ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов із ден цівочкою" [6, 79]. Вона розвінчує, викриває, переконує, зрештою – виступає символічним уособленням держави. Поїздка за кордон бачиться як спосіб довести світові "спроможність" України та вийти поза межі зачарованого кола власної приреченості. Жінка пристрасно любить й водночас ненавидить країну, яка ставить хрест на особистості: "Україна – Хронос, який хрумає своїх діток з ручками й ніжками" [6, 23]. Н. Монахова слушно зауважує, що героїня "конструює себе та своє життя як втілення української національної ідентичності" [10, 131]. Оксана заангажована в свою державу і тому все пов'язане з її історією, культурою, політикою сприймає як індивідуальну трагедію: "та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя відрадненської комунальної "хрущовки", з якої цілий вік марно силкуєшся вирватись" [6, 28-29].

Loading...

 
 

Цікаве