WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Історія, теорія та практика західноєвропейського та американського детективу - Реферат

Історія, теорія та практика західноєвропейського та американського детективу - Реферат

Ерл Стенлі Гарднер вважає, що майбутнє належить детективу дії, який, будучи логічним, стрімким, майже достовірним та життеподібним, має навчати читача застосуванню методів дедуктивного та психологічного аналізу в реальному житті.

Оскільки детектив – жанр масової літератури, останнім висновком підтверджується теорія, що масова культура виконує функції усуспільнення сучасної вузькоспеціалізованої особистості.

Реймонд Чандлер в есе "Просте мистецтво вбивати" (1943 р.) формулює основні передумови "крутого" детективу: для того, щоб писати про справжні вбивства треба писати про справжнє життя; для роману важлива не тема, а хто береться за перо; в детективі центральне місце має посідати динаміка інтриги, описання протилежних намірів та дій сторін, поступове прояснення характерів та мотивів героїв. Отже, "крутий" детектив надає змістовності та самостійної цінності тим елементам оповіді, які вважались другорядними в класичному детективі; він перерозподіляє смислове навантаження, тому фінал, на відміну від класичного детективу, не завжди є найзначимішим компонентом твору; прагне проблемності, виконання дослідницьких та соціально-критичних функцій (як продовження традицій Т. Драйзера, Е. Хемінгуея та інших майстрів прози США); містить яскраві побутові й психологічні замальовки та замальовки соціального клімату, в якому існують герої.Це призводить до змагання тла (фону) за першість з фабулою.

Мішель Бютор в романі "Розподіл часу" (1956 р.) закладає фундамент філософського та психологічного аналізу детективного жанру. Він звертає увагу на вбивство не як на привід для створення детективу, а як на закономірний його фінал – покарання злочинця безкарним вбивцею-сищиком. Йому заперечує Агата Крісті ("Автобіографія", 1977 р.), підкреслючи, що суттєва в детективі не вина, а невинність.

Мішель Бютор відмічає спільні риси між сищиком та царем Едипом (він також розв'язує загадку, також вбиває того, кому зобов'язаний своїм положенням та існуванням (злочинця), йому також вбивство передбачене при народженні (автором)).

П'єр Буало і Тома Насержак ("Детективний роман", 1964 р.) говорять про спіральний розвиток жанрів сенсаційної літератури у Франції за схемою: традиційний "чорний" роман –роман-фельєтон (детектив-новела) – детектив-загадка – новий "чорний" роман (детектив дії) –"крутий" роман – детектив-саспенс (роман-очікування і роман-розслідування). Автори наголошують на двоїстості детективу як жанру сенсаційної літератури: якщо аналітичність в ньому домінує, то вірогідність деградує і романне начало руйнується, але якщо тайна нікого не цікавить, то щезає магічна привабливість.

П. Буало і Т. Насержак розглядають злочин (основу детективу) в двох аспектах: як результат (спланована, підготовлена подія, продумані способи відведення підозри) і як процес (мотиви та непередбачувані дії злочинця). Якщо в детективному романі домінує перше –виникає роман-загадка, якщо друге – психологічний роман. Запорукою успіху детективу є сполучення вказаних рис.

На думку авторів, сучасний детектив – це роман про жертву, яка не роздумує над тайною, а живе в ній. В такому романі поєднуються зв'язна логічна оповідь та описання моральних страждань, породжених розладом життя й розуму. Таким чином, в детективі закладено кардинальну ідею невідворотності поразки в нерівній боротьбі.

П. Буало і Т. Насержак вбачають два ймовірні шляхи подальшого розвитку детективу. Перший – використання елементів психоаналізу, адже за методами, манерою, стилем психоаналітичне дізнання нагадує детективне. Другий шлях – шпіонський роман. В обох схожі тайна й розслідування, розвідник й контррозвідник, що ведуть нерівний двобій як злочинець і сищик. Але шпіонський роман виглядає на сучасному історичному тлі правдивіше, ніж детектив. Що б не робив його головний герой, він не є справжнім злочинцем, адже виконує завдання і його вбивства можуть бути виправдані законами реальної або холодної війни.

Джуліан Сімонс в дослідженні "Криваве вбивство" (1972 р.) висвітлює психологічні та соціальні передумови читацького інтересу до детективу: посилаючись на думку психоаналітика Дж. Педерсен-Крагг, він вбачає корені детективу в дитячих уявленнях про статеві стосунки батьків; розвиваючи думку М. Бютора, наводить припущення професора Роя Фуллера, що детективний твір – це "нешкідливий, такий що має очищувальний вплив, сурогат міфу про царя Едипа" [3, 231]; цитуючи У.Х. Одена, пояснює властиві детективу магічні функції дзеркальним відображенням в ньому міфу про пошук Святого Граалю.

Дослідник наводить порівняльну характеристику класичного детективу і кримінального роману. Різниця між ними полягає: в інакшій сюжетній основі (обман – в детективі, психологія персонажів – в кримінальному романі); в різних особистісних та професійних характеристиках слідчого ("інтелектуальний геній", головна дійова особа – в детективі, часто другоряднаособа – в кримінальному романі); в методах скоєння злочину (найвинахідливіші – в детективі, часто дуже прості – в кримінальному романі); в доказах (важливий елемент сюжету – в детективі, інколи взагалі відсутні – в кримінальному романі); в характерах героїв та персонажів (в детективі детально змальований тільки сищик, в кримінальному романі характери дійових осіб складають основу сюжету та грають вирішальну роль до та після скоєння злочину); в ролі, яку відіграє описання побуту (більш-менш детальне лише до скоєння злочину – в детективі, нерозривно пов'язане з оповіддю, часто пояснює причини скоєння злочину – в кримінальному романі); в соціальних установках (консервативні – в детективі, радикальні або критичні – в кримінальному романі); в значенні елементу загадковості (велике – в детективі, значне або нульове – в кримінальному романі). Але найголовніша відмінність полягає в меті: автор детективу загадує читачеві загадку і всю свою оповідь підпорядковує їй, тоді як автор кримінального роману хоче водночас і написати роман про реальних людей, і здивувати загадковим сюжетом. Отже, підпорядковує свою оповідь характерам персонажів.

Дж. Сімонс вважає детектив, кримінальний та шпіонський роман, тріллер – складовими жанру сенсаційної літератури і пов'язує етапи його розвитку з соціальним життям суспільства.

Хорхе Луїс Борхес (лекція "Детектив", 1978 р.) зауважує, що в детективі важливим є спосіб прочитання тексту твору, а правильність його тлумачення залежить від того, де читач робить акценти й зупиняє свою увагу. Письменника підтримує Аллен Роб-Грійє, вказуючи, що в сучасному романі з детективним сюжетом оповідь має будуватися навколо однієї головної події (найчастіше – злочину), текст має розпадатися на велику кількість варіантів (протирічні розповіді підозрюваних), а читач має самотужки реконструювати події [3, 277], розставити акценти й вирішити хто злочинець, що має понести покарання. Так збувається пророцтво П'єра Боста, процитоване К. Авеліном в книзі "Подвійна смерть Фредеріка Бело" (1932 р.) і винесене в епіграф статті.

Отже, детектив є активним учасником сучасного світового літературного процесу. Парадокс детективного жанру полягає в тому, що від нього вимагають розв'язання таких завдань, які автори перед собою не ставлять. Причиною тривалої популярності детективу є його маргінальність. Детектив повністю відповідає визначенню народного роману, сформульованому М. Алленом: "захоплююча оповідь, в якій описані події, здатні зацікавити" [3, 114]. Детектив не спрямований на певну групу читачів, він прагне реалістичності й намагається охопити всю можливу аудиторію. Елементи детективу часто вводяться в інші жанри, організуючі своїми сюжетними законами фрагменти від епізоду до твору в цілому. Ситуація "жанр в жанрі" розв'язується асимілюванням детективу. Розглянуті окремо складники детективного жанру виявляються на порядок нижчими за ціле, об'єднане геніальним даром автора-оповідача. Це підтверджує ще одну закономірність масової культури: важливість виконавської інтонації, не тільки того що говориться, а й того як говориться і хто говорить. Як складова масової культури, твори даного жанру виконують не тільки розважальну, але й виховну та навчальну функції, подаючи читачам ситуації, які можуть виникнути в реальному житті.

Детектив – тема неосяжна. Під тим чи іншим кутом з детективом перетинається більшість жанрів літератури, театру, кіно, публіцистики, телебачення. Тому його проблематика закономірно, і все частіше, постає в центрі уваги соціологів, психологів, педагогів, мистецтвознавців, культурологів, філософів.

Література

  1. Большая Советская Энциклопедия: В 30-ти тт. / Гл.ред А.М. Прохоров. – Изд. 3-е. – Т.8. – М.: Советская энциклопедия, 1972. – 592 с.

  2. Вулис А. Поэтика детектива // Новый мир. – 1978. – № 1. – С. 244-258.

  3. Как сделать детектив / Пер., послесл. Г. Анджапаридзе. – М.: Радуга, 1990. – 320 с.

Loading...

 
 

Цікаве