WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Історія, теорія та практика західноєвропейського та американського детективу - Реферат

Історія, теорія та практика західноєвропейського та американського детективу - Реферат

Буало – Насержак виділяють два типи детективу-саспенсу: роман-очікування й роман-розслідування. Перший виникає якщо жертва – той, кого переслідують. Тоді вся сила саспенсу проявляється в концентрації прихованого емоційного напруження і постійному його підтриманні, навіть до підпорядкування цьому всього процесу розслідування. Вплив роману-очікування – в постійній змінюваності темпо-ритму розповіді, його неухильному прискоренні, починаючи з другої половини оповіді, а також в чіткому дозуванні жаху, викликаного подіями, що невідворотно наближаються. Однак, У. Айріш не змальовував в своїх творах жертв, які б були не тільки здобиччю, але й пручалися або намагалися перехопити ініціативу.

Так виникає другий тип детективу-саспенсу – роман-розслідування. В ньому жертвою є той, хто не може осягнути сенсу подій, що відбуваються, для кого звичний побут стає пасткою та втрачається почуття реальності. Така жертва не розмірковує над таємницею, бо живе в ній. Її поверхова логіка безсила перед глибинною логікою злочину, який стає пружиною дії твору. Отже, навколо персонажа, що переживає кризу, будується система силових ліній, які створюють каркас сюжету, як це робив Ж. Сіменон, лише з однією, але суттєвою, різницею: головний герой – не сищик.

Інші французькі письменники в середині ХХ ст. обирали схожі шляхи творчості, шукаючи ситуацій виключних і типових водночас, таких, які несли б ідею невідворотності долі. Сюжети, в яких останнє слово завжди залишається за смертю поклали початок розвитку жанру "фатального" детективу (Ф. Дар, Фр. Дидло, М.Б. Ентреб, М. Дерен, А. Нова, Л.С. Тома).

Буало – Насержак завершують огляд історії французького детективу двох третин ХХ ст. шпіонським романом (військовим та політичним), називаючи фундатором жанру Жана Брюса, а характерною рисою творів –пристрасть все пояснювати, зберігаючи вірогідність в межах вимислу.

Етапи розвитку американського детективу унаочнюються аналізом праць Сомерсета Моема ("Історія занепаду та руйнування детективного роману", 1940), Фредеріка Деннея та Манфреда Лі (писали вдвох під псевдонімом Еллері Куін) ("Аркуші з записника редакторів", 1942), Ерла Стенлі Гарднера ("Справа про те, як все починалося", 1943).

Першими надрукованими американськими збірками детективних оповідань були: "Незвичайні розповіді сищика, або Цікаві випадки злочинів", написані "відставним агентом карного розшуку", "Янтарні боги та інші оповідання" Г. Прескотт (Споффорд) (обидва 1863 р.),"Аркуші з записника нью-йоркського сищика. Особисті замітки Дж.Б." Джона Б. Уїльямса(1865 р.). Перший детективний роман – "Старий сищик" - вийшов друком 1872 року. До цього детективи часто з'являлись в "журналах для родинного читання". Регулярно детективи американських авторів (К.Дж. Дейлі, Д. Хеммета) почали друкуватись на сторінках"вудпалпс" – розважальних масових журналів – починаючи з 1922 р., а з 1926 р. – у вигляді книг.

Американець Дешил Хеммет – засновник жанру "крутого" детективу. Найяскравішим його послідовником був Реймонд Чандлер. Серед характерних особливостей жанру: якнайповніше наближення до реальності (всі події, що в ньому описані, можуть бути взяті з газет); злочин вчиняють ті люди, які мають на те реальну причину, а не лише тому, що так хоче автор; головне питання не "як?" (на відміну від класичного детективу), а "чому?"; сищик за поведінкою мало чим відрізняється від злочинця; стрімкий розвиток дії; стиль мовлення повністю наближений до середовища, в якому вона відбувається; злочини подаються не самі собою, а у зв'язку з людьми, що їх скоюють, отже велике значення приділяється створенню характерів персонажів. Так ще раз здійснюються прогнози Д. Сейєрс: в детективах збільшується увага до психологічної правдивості персонажів; сюжети й характери наближаються до реальності; описуються події, ймовірні в реальному житті.

Після Д. Хеммета та Р. Чандлера американський "крутий" детектив розвивався в напрямку акцентування перебільшень та надмірностей, які зводили нанівець намагання авторів нажахати читача.

Перспективи існування детективного жанру, на думку Дж. Сімонса, полягають у відокремленому, самостійному розвитку його складників: докази стануть матеріалом діяльності вченого криміналіста, а не приватного детектива; методи вбивства еволюціонуватимуть згідно новітніших відкриттів; дія шпіонських романів набуватиме національного або екзотичного забарвлення; збільшиться інтерес читачів до роботи криміналістичних лабораторій та до діяльності поліції в маленьких містечках, селах, різних країнах.

Етапи еволюції теоретичних засад детективу пов'язані з появою його історичних та національних різновидів.

Перше теоретичне обґрунтування особливостей детективного жанру належить Г.К. Честертону (есе "На захист детективної літератури", 1902). Справедливо відносячи детектив до галузі популярної літератури (термін "масова література" виник дещо пізніше), він вказує на обумовленість його виникнення необхідністю передати в літературі поезію модерного урбанізованого життя. Отже, детектив віддзеркалює достоїнства та недоліки культурного і соціального клімату сучасності.

В есе 1928 року "Про детективні романи" К.Г. Честертон наполягає на приматі в детективі внутрішньої будови, схеми, структури. В цій праці сформульовані фундаментальні принципи класичного детективу: простий секрет, наявність логічних і невипадкових подій, новельна основа, драма "масок", а не осіб.

Р. Остін Фрімен в статті "Мистецтво детективу" (1924 р.) розширює перелік ознак класичного детективу: за умови дотримання усіх якостей "серйозної" літератури, детектив має приносити інтелектуальне задоволення; в ньому не повинно бути логічних помилок, а всі необхідні для розв'язання загадки дані мають подаватися читачеві в явній або прихованій формі і в навмисне порушеній послідовності; в основі детективу лежить припущення про неспроможність читача розрізнити порівняльну цінність фактів, які йому пропонуються; драматизм викладення відкриття сищика має корегувати з переконливістю висновків, а в якості естетичного ефекту має виступати жорстка аргументація.

Класичний детектив містить 4 основні компоненти сюжету: постановку проблеми; появу даних, необхідних для її розв'язання; віднайдення істини і оприлюднення висновків; логічне обґрунтування висновків.

Уілард Хантингтон Райт (псевдонім С.С. Ван Дайн) у "Двадцяти правилах написання детективних романів" (1928 р.) наголошує на ігровому характері детективу, називаючи зайвими витончений стиль, любовну лінію, соціальну спрямованість та тривалі зупинки на побутових підробицях. Він, як Д. Сейєрс та Р.О. Фрімен, вважає, що детектив втратить свою специфіку й очарування, якщо підійматиме глибші та фундаментальніші питання, ніж розв'язання інтелектуальних загадок. Велике значення автор приділяє особі слідчого (він має бути один, все робити сам), злочинця (також один, скоювати злочин з особистих причин, мати високий соціальний статус, не бути професійним злодієм), власне злочину (що не є нещасним випадком або самогубством, оригінальний, скоєний та пояснений на основі науковості й раціональності) та читачеві (володіє всіма доказами, має рівні права з слідчим).

Дороті Сейерс акцентує на необхідності створення в детективі яскравих характерів, здатних витримати конкуренцію з "серйозною" літературою та накреслює дві основні національні гілки розвитку детективного жанру: англійську (інтелектуальну) й французьку (психологічну). Г. Анджапарідзе додає до них третю – американську (дійову).

Аналізуючи тексти детективів, Д. Сейєрс звертає увагу на важливість кута зору, з якого описуються події, виділяючи 4 основних: зовнішні дії сищика (так звана точка зору Уотсона); змішана (бачимо те, що бачить сищик, але не знаємо, як він інтерпретує побачене); точка зору сищика (бачимо те, що й він, знаємо, як він інтерпретує побачене); повна ідентифікація читача й сищика.

Рональд Нокс в "Десяти заповідях детективного роману" (1929 р.) повторює думку С.С. Ван Дайна, що сищик не повинен сам виявитися злочинцем. В цьому його підтримує Джуліан Сімонс. На думку останнього автора, головний мотив, який примушує читати детективи, має релігійний характер: в творах цього жанру провина одного з багатьох спокутується ритуальним жертвуванням, а сищик виступає варіантом сакральної фігури шамана. Саме цим пояснюється факт, що в детективах сищик та злодій – рідко одна й та сама особа, адже зворотне підриває віру в закон і суперечить релігійній першооснові.

В 30-х рр. ХХ ст. намічається тенденція оновлення класичної детективної моделі шляхом наближення її до роману. Зміщення акцентів, яке виникає внаслідок означеного процесу, призводить до зміни статусу детективу. З масового жанру він перетворюється на серйозний, підтверджуючи одну з характерних рис масової культури – поступове "окласичення" її найдосконаліших, відібраних часом зразків. Аналогічні процеси відбуваються, зокрема, в галузі музики (джаз та рок).

Фрідріх Глаузер у "Відкритому листі з приводу десяти заповідей детективного роману" (1937р.) називає твори Ж. Сименона такими, що відповідають новітнім тогочасним вимогам і формулює необхідну якість детективного роману – олюднення, важливість не стільки розкриття злочину, скільки змалювання психології та характерів людей й атмосфери, в якій вони живуть.

Сомерсет Моем в есе "Історія занепаду та руйнування детективного роману" (1940 р.)формулює мотиви, що найчастіше штовхають людину на вбивство (гроші, жах, помста), описує три найпоширеніші в детективах типи слідчих (поліцейський слідчий, приватний сищик, детектив-аматор), систематизує характерні ознаки "крутого" детективу, до яких, крім згаданих раніше, відносить також переважання "традиційних" способів вбивства (ніж, вогнепальна зброя, отрута). Автор розрізняє "крутий" детектив (з притаманним йому стрімким розвитком сюжету-дії) і власне "детектив дії". Останній спирається на дію (а не на предмети, відбитки, сліди, як в класичному детективі) як на основний доказ під час пошуку злочинця.

Loading...

 
 

Цікаве