WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Історія, теорія та практика західноєвропейського та американського детективу - Реферат

Історія, теорія та практика західноєвропейського та американського детективу - Реферат

Історія, теорія та практика західноєвропейського та американського детективу

Масова культура є невід'ємною складовою сучасного життя. Вона має достатньо давню історію, власні традиції форми і жанри. Один з таких жанрів – детектив – відгалуження пригодницької літератури, сюжети творів якого "присвячені розкриттю загадкових злочинів за допомогою логічного аналізу фактів. Основний конфлікт детективу проявляється як зіткнення справедливості з беззаконням й завершується перемогою справедливості" [1, 143]. А. Вуліс уточнює, що "в детективі діяння подані через розслідування, упізнання, яке набуває гостросюжетної форми и завершується висвітленням прихованих пружин події" [2, 247].

Останнім часом відбувається різнобічне дослідження особливостей детективного жанру. Так, А. Брітіков аналізує місце детективу в контексті пригодницьких жанрів 20-30-х рр.ХХ ст., А. Вуліс висвітлює окремі аспекти поетики детективу, А. Адамов досліджує історію жанру, Є. Канчуков висвітлює вплив детективу на моральне виховання дітей, В. Торопов досліджує проблематику жанру зарубіжного детективу, М. Можейко аналізує особливості детективу в добу постмодерну, В. Мельник досліджує поз навально-евристичне значення художньої літератури детективного жанру, зокрема, в процесі підготовки військових юристів та судових психологів, Т. Кестхейі висвітлює моделі внутрішньої будови детективних творів, С. Жижек порівнює детектив і модерністський роман а також роботу сищика й психоаналітика, Б. Лепешко аналізує взаємозв'язок формально-логічних теорій з практикою детективного жанру, Я. Маркулан вивчає морфологію детективу, Дж.Г. Кавелті визначає найпоширеніші літературні формули й пропонує техніку їх аналізу, яка стала основою аналізу явищ масової культури. Отже, дослідження особливостей детективного жанру лежить в руслі виявлення специфіки й механізмів масової культури.

В даній статті проаналізовано дослідницькі роботи самих майстрів детективу для з'ясування авторського тлумачення ролі й місця жанру в масовій культурі.

Завданнями статті є: висвітлення позицій відомих західноєвропейських та американських авторів та критиків на періодизацію розвитку англійського, французького та американського детективу, а також аналіз їх поглядів на теоретичні засади жанру.

Перша спроба дослідження коренів детективу та висвітлення його історії міститься в передмові Дороті Сейєрс до першого видання детективної антології (1928-1929 рр.). Дана робота є зразком аналізу законів й правил детективного жанру. Авторка знаходить елементи, необхідні для побудови детективу в байці Езопа "Лев та Лисиця" (аналіз відбитків), в міфах про подвиги Геракла (різноманітні методи розслідування), в апокрифічних уривках "Бел і дракон" (дедукція на основі речових доказів) та "Сусанна" (метод добування істини на основі перехресного допиту свідків), в казках (маскування та замах в казці Ш. Перо "Червона шапочка").

В пізнішій європейській літературі мотив, використаний в "Белі і драконі" (розсипаний для отримання слідів по підлозі попіл), виникає в легенді про Тристана й Ізольдіу та в казці Г.Х. Андерсена "Кресало". Детективний епізод міститься також в четвертій главі ("Собака та кінь") "Задіга" Вольтера.

Причиною того, що жанр детективу, незважаючи на активне використання його елементів, не сформувався в давнину, була тодішня недостатня розвинутість доказового права й дія відносно ймовірного злочинця послідовності: затримання – катування – зізнання –смерть.

Відлік історії детективного жанру починається відтоді, коли в англосаксонських країнах склалася дійова система дотримання суспільного порядку. В Англії це відбулося на початку ХІХ ст., а вже в середині цього ж століття з'явились перші класичні зразки: між 1840 і1845 роками Едгар Алан По створив п'ять новел, в яких викладені фундаментальні принципи детективу:

  • детектив-аматор, ексцентричний, з оригінальними манерами; він перевершує поліцію у вмінні спостерігати й узагальнювати; він має товариша, який розказує про нього;

  • каркас сюжету: злочин – дедуктивне розслідування – розкриття – покарання злочинця;

  • сюжетні ходи: вбивство в закритій кімнаті, екскурси в психологію, помилково підозрювана людина, нестандартне вирішення проблеми, формула "найочевиднішого місця", ланцюжок хибних доказів, вбивця – найменш підозрюваний персонаж;

  • злочин розкривається за допомогою роботи інтелекту;

  • два основні правила детективу: коли виключені всі варіанти крім одного, іноді найнеймовірнішого, він і є істинним; чим складніше справа, тим простіше її розв'язання;

  • можливість застосування методів дедукції до реальних злочинів;

На думку Д. Сейєрс, вже в творчості Едгара Алана По детектив починає розшаровуватись на два основні напрями – класичний або інтелектуальний (найближчі послідовники – М.П. Шил, баронеса Орсі, Ф.У. Крофтс) та романтичний або сенсаційний (Уїльям Ле Ке, Едгар Уоллес). В цей період детективи також писали Генрі Вуд, Шерідан Ле Фану, Уілкі Коллінз.

Віхою в розвитку англійського детективу стала публікація 1887 року "Етюду в багрових тонах" А. Конан Дойла. Автор, стандартизувавши початок розповіді, пожертвувавши різноманітністю інтриги та любовною лінією, зосередився на тому, чого Е.А. По торкнувся лише поверхово: власне процесі дедукції, який дозволяє досягти високих результатів на скудному матеріалі. Він також змінив характер стосунків між сищиком та його біографом (Уотсон – більш самостійна фігура); ввів значну кількість побутових деталей; уреальнив, наскільки це було можливо, Шерлока Холмса (на відміну від напівфантастичної фігури Огюста Дюпена – героя детективних новел По).

Д. Сейєрс пов'язує наступні етапи розвитку детективу із збільшенням життєподібності та психологічності творів жанру а також міститимуть описання справжніх злочинів. Її прогнози підтверджуються історією французького та американського детективу.

Французькі майстри детективу П'єр Буало й Тома Насержак (П'єр Еро) у дослідженні "Детективний роман" (1964), висвітлюючи етапи та тенденції розвитку жанру, показують його обумовленість особливостями світової та французької історії й культури кінця 19 – перших двох третин 20 століття. Автори називають Е. Габоріо фундатором національного французького детективу. Він створив першого професійного сищика – поліцейського, втіливши в детективному жанрі різницю між особливостями англійського та французького національного характеру: перші надають перевагу детективам-аматорам, речовим доказам, прецедентам та логіці розслідування, другі – поліцейським, психологічній правдивості, логіці фраз, вчинків, характерів.

Антиподом англійця Шерлока Холмса став француз Арсен Люпен. В образі якого Морис Леблан втілив узагальнені риси французького характеру. В галузі детективної практики нововведеннями М. Леблана стало: перетворення дії в розслідування, примушення міркувань до керування інтригою, прискорення ритму розповіді, розширення переліку основних ситуацій сучасних детективів (оповідач-злочинець, загадки зачиненої кімнати, віртуозний ланцюжок дедуктивних висновків).

Сучасник М. Леблана Гастон Леру в своїх творах, навпаки, популяризував методи Ш. Холмса.

Отже, напередодні другої світової війни французький детектив перебував у пошуках своєї індивідуальності. Усі значні твори виникали як наслідування англійських зразків. Уникнув чужих впливів тільки Ж. Сіменон, створивши комісара Мегре і свій, глибоко індивідуальний художній світ. Особливості детективів Ж. Сіменона підтверджують першу частину передбачення Д. Сейєрс: автор намагався писати про реальних, живих людей, створювати атмосферу, характер; прагнув показати "запеклу боротьбу людини із своєю долею" [3, 186]; не "будував" сюжет, а малював персонаж в його власному середовищі, але в такій ситуації, яка примушує до максимальної самореалізації; змальовував не злочин, а злочинця, звертаючи всю увагу на його жести, слова, погляди, психологію. Тому твори Ж. Сіменона не стільки власне детективи, скільки романи з кримінальним або детективним сюжетом.

Такий різновид французького детективу як "детектив дії" (фундатор – Пітер Чіні) –виникає, на думку Буало – Насержака, внаслідок підсилення до граничної межі почуття жаху протягом другої світової війни та після неї. Герої Пітера Чіні – подвійні агенти, що вимушені постійно прикидатися. Отже, дія втрачає риси лінійності, доказів в звичному сенсі не існує, фактами стають міркування. Дія відбувається в теперішньому часі, і, для можливості інтерпретації, події оформлено за кінематографічним принципом монтажу епізодів, поєднаних внутрішнім монологом головного героя.

Наступний етап розвитку французького детективу був реакцією на світову популярність американського "крутого" роману (по типу "Немає орхідей для міс Блендіш" Дж.Х. Чейза). Представлений цей етап творами Фредеріка Дара й Альбера Сімонена. Перший обрав гротесковий стиль, перетворивши детектив на казку. Другий, описуючи поведінку професійних злочинців, використовує в художніх цілях мову своїх героїв (агро), іноді повністю переходячи на неї.

1953 року виникає детектив-саспенс (в перекладі з англійської suspens – підозра, тривожне очікування). Його характерні риси унаочнюються історичною ретроспективою. Якщо головний герой детективу – сищик (як це було в Е.А. По та його послідовників), твір неминуче буде безпристрасним. Головне відкриття Фр. Айлса (псевдоним Е. Берклі) полягало в заміні розповіді про сищика розповіддю про злочинця, нововведенням "крутого" детективу стала заміна злочинця на ката. Сутність саспенсу – в заміні розповіді про ката розповіддю про жертву. Засновником жанру називають Уїльяма Айріша.

Loading...

 
 

Цікаве