WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Феномен творчості призабутих письменників (особливості “Малої прози” Вячеслава Потапенка) - Реферат

Феномен творчості призабутих письменників (особливості “Малої прози” Вячеслава Потапенка) - Реферат

Феномен творчості призабутих письменників(особливості "Малої прози" Вячеслава Потапенка)

В історії української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття з'являється чимало нових обдарованих постатей. Проте, з плином часу, частина цих митців або взагалі зникають з контексту розвитку української літератури тієї доби, або, в кращому випадку, мають поодинокі згадки в працях окремих літературознавців. Чи є така оцінка українського письменства об'єктивною і де приховані причини зникнення письменників у небуття? У нашому дослідженні ми не будемо зводити все до суспільно – політичного устрою царської Росії та СРСР. На прикладі творчості В. Потапенка (1878-1942) (а саме "малої прози", оскільки тільки вона за життя автора побачила світ) спробуємо запропонувати свій погляд на вище згадану проблему, не обминемо увагою і його життєвий шлях.

Вячеслав Потапенко народився 21 грудня в селі Березань Миколаївської губернії в сім'ї поміщика. Освіту здобув в юнкерській школі в Петербурзі. В 1878 році Потапенко приїздить у Бендери і вступає до 56 піхотного полку як "вольноопределяющийся". У той же час з Турецької війни до цього полку повертається прапорщик Тобілевич (Микола Карпович Садовський). Там же в Бендерах мешкала дружина полковника цього полку Марія Костянтинівна Хлистова (Марія Заньковецька). Юнакові Потапенку пощастило в тому, що він познайомився з людьми, яких потім будуть називати корифеями українського театру. Микола Садовський організує кілька аматорських вистав, в яких грає сам, у цих виставах також беруть участь Марія Заньковецька зі своїм чоловіком, Вячеслав Потапенко і його рідний брат – офіцер.

Коли приходить офіційний дозвіл на українські вистави, організується трупа на чолі з М. Кропивницьким. Вячеслав Потапенко в той час працює вчителем в Ананьєві, що на Херсонщині, – з кар'єрою військового вирішено було покінчити. Там же вчителював менший брат М. Кропивницького – Володимир. В. Потапенко приймає рішення їхати до Одеси, а саме там тоді перебувала трупа Кропивницького. В Одесі Садовський та Заньковецька познайомили Потапенка з М. Кропивницьким. За спогадами самого актора ця зустріч проходила так: "Я пам'ятаю вашого брата – він був гарний комік, а по вас я бачу, що ви "простак", якого я і шукаю. Ви як хочете, з дебюта?" – сказав він мені.

– Тільки з дебюта, – доповів я.

– "Ну і добре. Чи не візьмете ви ролю Гордія-шевця у моїй п'єсі "Доки сонце зійде, роса очі виїсть?" [8, 60].

Так В. Потапенко став артистом українського театру. Висловлюючи своє враження від театральної трупи, до якої потрапив Потапенко, Д. Мордовцев писав, що вся вона –майстерно дібрана, повна, музична. З творчого колективу М. Кропивницького в середині 80-х років утворюються трупи – Кропивницького, Старицького, Саксаганського, Садовського. А вже в 1990 році від трупи Кропивницького відокремлюються 15 акторів, які створюють нову трупу під керівництвом М. Васильєва-Святошенка та режисурою В. Потапенка. Але вона проіснувала недовго. До 1900 року Потапенко працює в різних театральних трупах.

З літературними творами В. Потапенко виступає з 1885 року. Серед них переважають прозові й драматичні. За життя письменника світ побачили такі твори: "Над кручею", "Чабан", "Чубатий", "На нові гнізда", "Чарівниця", "Злодій", "Перша карна справа", "Ірод", "Король Лір". Частина з них була надрукована в закордонних на той час галицьких виданнях: "Зоря", "Літературно-науковий вісник", "Вік", "Буковина". Друкуватись в Україні тоді не було змоги. Літературна критика того часу часто плутала Вячеслава Потапенка з письменником, що виступав у російській літературі – Ігнатієм Потапенком, який був родом з Херсонщини і тематика творів якого (життя селян, духовенства, доля інтелігенції) перегукується з творами В. Потапенка.

В. Потапенко зростав як письменник завдяки культурному оточенню. Це був час, коли демократичні думки навіювали сподівання на найкраще майбутнє. Та, на жаль, літературна праця ніколи, а особливо на початку кар'єри, в усі часи не гарантувала письменникові безбідного існування. Він звертається до Чернігівської громади, зокрема до М. Коцюбинського, з проханням підшукати йому якусь посаду. Не могли не вплинути на митця конфліктні ситуації в театральних трупах, невизначеність, безперспективність, тому він переїздить до Кубані.З 1904 року Потапенко мешкає в Катеринограді, де повертається до театральної діяльності. Він створює аматорську театральну трупу. Як це не парадоксально, але процес українізації і певні позитивні зрушення в 20-х роках торкнулися і кубанських земель, де мешкало багато українців. Та після цього наступають розпач і прірва. Отже, особистісний фактор набуває тут не останнє значення.

Потапенко працює редактором кубанської газети "Новая заря", входить до Української секції Краснодарської Асоціації пролетарських письменників (КАПП) і стає її активним членом. Та Українська секція (КАПП) була ліквідована тогочасною системою в 1937 році, після чого її членів було заарештовано і проти них було порушено карні справи. Серед заарештованих був і В. Потапенко. Його випустили зі слідчого ізолятора 9 серпня 1942 року, як раз перед приходом фашистських військ. Очевидно, тут відіграв роль ще й той фактор, що В. Потапенко мав уже солідний вік – 79 років. Далі поведінка Потапенка чимось нагадує поведінку героя з роману Олеся Гончара "Людина і зброя" – Богдана Колосовського, який, незважаючи на образливе ставлення до нього радянської влади (бо він є сином "ворога народу"), іде захищати цю владу, свій народ, свою землю. Потапенко вступає до підпільної організації міста Червонодара. Але 24 вересня 1942 року гестапо викриває підпільників, а 28 вересня Вячеслав Потапенко разом з іншими підпільниками був розстріляний Зондеркомандою СС – 10-А [9, 2].

У 1943 році прах В. Потапенка та інших патріотів перепоховано на Військовому –братському кладовищі міста Червонодара. Вячеслав Потапенко реабілітований посмертно. На превеликий жаль цей складний і трагічний період життя письменника і актора не відображений ніде. Навіть енциклопедичні видання нашого часу продовжують друкувати: "Помер 20 жовтня 1942 року".

В особі В. Потапенка українська література має письменника, що отримав схвальну оцінку своїх творів від І. Франка, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, О. Огоновського, С. Єфремова. Тематика творів Потапенка різноманітна: еміграція та переселення селян, доля інтелігента, маленька людина і суспільство, історична та ін. Схожу тематику і проблематику "малої прози" спостерігаємо в творчості багатьох письменників того часу. І дійсно, наша художня література лише збагачується, урізноманітнюється за рахунок цього. Перший твір, що бувнадрукований, – ескіз "Над кручею" (1889). Велике зацікавлення викликало в читача оповідання В. Потапенка "Нанові гнізда", в якому йшлося про болючий процес переселення українських селян. Фактично цей твір і був перемогою автора в літературі.

Loading...

 
 

Цікаве