WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Способи вираження національної духовності у масовій літературі донбасу 1945-1970 рр. (на матеріалі творчості Микити Чернявського та Павла Байдебури) ( - Реферат

Способи вираження національної духовності у масовій літературі донбасу 1945-1970 рр. (на матеріалі творчості Микити Чернявського та Павла Байдебури) ( - Реферат

Роман "Людям важче" М. Чернявського на перший погляд, є якраз такою масовою аґітаційною літературою і з цього погляду вона повністю відповідає канону соцреалістичного роману: ідеальна "героїня-схема" Марина Лляна потрапляє у нетипові обставини, а саме у воєнну дійсність, де виявляє себе як справжній комсомолець, рятуючи людей і ведучи підпільну аґітаційну роботу. Пізніше, шляхом постійної освіти і самоосвіти вона досягає вершин політичної кар'єри, але і там не забуває про народ, про рідне село і постійно допомагає односельцям. В романі Чернявського маємо чіткий розподіл на позитивних і негативних героїв, причому перші, як то Марина Лляна чи Носенко допомагають політичному дозріванню інших, що відповідає неодмінній умові соцтворів – їх виховній функції. Мажорний тон роману повинен переконувати читачів у єдиноправильності таких дій і поглядів.

Отже, перед нами ніби типовий соцреалістичний роман. Але відкинувши зовнішню схематизацію сюжету та героїв, мажорний тон та нав'язування соціалістичних істин, можна побачити безліч розходжень твору М. Чернявського із згаданим каноном, що стало можливим лише на початку 60-х років, коли хрущовська відлига спричинила послаблення тиску на літературу. Такий відхід від схеми можна спостерігати вже на рівні образів роману "Людям важче": з'являється образ людини, що її свідомість, весь внутрішній світ було поламано війною, причому без можливості вороття до нормального життя – Петро Карий, чоловік ідеальної "схеми-героїні" Марини Лляної, потрапивши на війну, з нормальної людини перетворюється на злочинця. Справа тут не у душевній слабкості героя, а у намаганні автора, хочаб через другорядного героя, показати справжні наслідки війни для людини: "Побожно дивилась на чоловіка Марина і в той же час намагалася знайти якусь дуже потрібну їй рисочку: що в ньому змінилося? Не в зовнішності, не в голосі навіть, тут усе стало не тим, а в глибині очей, у тому найінтимнішому, що береже людина лише для самого себе... Що то? Провина перед сім'єю? Розгубленість? Переляк?" [10, 55]. Устами Петра автор намагається показати, що причиною такої душевної трагедії є навіть не сама війна, а той факт, коли люди, одірвані від поля, вже на наступний день були кинуті у бій на поталу ворожій армії, коли в окопах не лише не вистачало їжі, не було навіть боєприпасів, людей виставляли живою перепоною на шляху техніки: "По три дні не спали, не мали крихти в роті... бувало так, що ворог на горло наступає, а в тебе жодного патрона" [10, 57].

Не знаходячи заспокоєння після втрати чоловіка, загубивши будь-які життєві орієнтири і не знаходячи розради у тогочасних "рятівних" організаціях на зразок комсомолу, Настуся звертається до однієї з сект: "Після тих похорон в мене вселився нечистий. Заснути не могла, все думала: "А що, коли і їхній вірі справді хоч якась розрада є?" [10, 304].

Подібна тенденція проявляється навіть при змалюванні деяких головних героїв: часом вони не просто вагаються, вони прямо засуджують дії влади. Так Заброда виступає проти будування шахти на родючих полях: "...терикони слід би ховати від ока людського – це не досягнення наше... Чому, скажімо не започаткувати головний ствол отам, поміж яругами...". "...Заброда недаремно зупинив тут машину – хоче утвердитись у своїй думці, щоб захищати її де слід" [10, 540]. З цього можна побачити що люди на Донбасі в своїй більшості не з такою вже радістю і захопленням приймали перетворення їхніх домівок на кочегарню, але "Нова п'ятирічка вимагає від нас нових напруг і нових подвигів..." [10, 543], – каже Марина селянам."І нових жертв", – ніби додають своїм мовчанням жителі Піщаного. "Що це? Байдужість до рідної землі? Нелюбов до того, що створено за багато років колективом? Втрата святості перед предками, похованими отут, на кладовищі, та розкиданими війною по братських могилах?" [10, 552], – думає Іван Лобода про це мовчання. Люди ж вже звикли мовчати, але їм "боліло поле, яке повинно відійти під шахту, – в нього ж стільки праці вкладено" [10, 553].

Подібну ситуацію спостерігаємо і в романі П. Байдебури, де на тлі ідеальних героїв-схем Головатого та дівчини Христини, що жертвують всім заради омріяного народного щастя, постає й інший тип героя – Савка, який замість відчайдушної боротьби просто осідає із дружиною на хуторі, або Семенко, що переживши глибоке душевне потрясіння і розчарування після тортур у тюрмі з відчайдушного месника перетворюється на тихого господаря: "Хай уже хтось гуртує, б'ється. З мене досить..." [2, 272].

Але допущення певної "людяності" творів все ж таки не передбачало можливості критикувати владу. Влада, навчена сталінським режимом, не поспішала "розкривати карти", обмежено критикувала Сталіна та вільнодумство допускала лише у малих відсотках. На зборах донецьких письменників знов було проголошено головною темою творів зображення ідеальної соціалістичної дійсністі і рух націоналізації носив на Донбасі скоріше епізодичний характер: "Культурна опозиція в Донбасі розвивається, але аморфно замкнена на власний творчій пошук, тон якому задавався в столиці. Провінційне розташування реґіону визначило і відповідний рівень осмислення інтелігенцією своїх політичних і культурних завдань. Опозиція, що зароджувалася, так і не стала... ні носієм, ні ідеологом реформаторських процесів в реґіоні" [9, 158].

Цілеспрямована українізація зазначених романів спостерігається і на рівні піднесення в текстах національних святощів, а саме, через роман Байдебури червоною ниткою проходить захоплення Запорізькою Січчю, "Січчю-матір'ю" [2, 27]. У романі Чернявського така тенденція виявляється ще відкритіше: автор змушує героїв цитувати українських поетів у різних життєвих ситуаціях, цим самим підкреслює обізнаність героїв з українською літературою, її велику роль у їхньому житті. Так цитування творів Т. Шевченка допомагає автору охарактеризувати становище села під час німецької окупації: "...по всьому селі була така тиша, ніби село раптом вимерло... Дивишся, наче й живе воно, а мовчить. "Село неначе погоріло, неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть..." – згадалося Шевченкове" [10, 124].

Називання імені Шевченка в творі вже само собою є знаковим, бо воно вже традиційно сприймається як ознака патріотизму, свідомого віднесення себе до української нації. Поряд із Шевченком маємо також посилання на не менш промовисті в цьому плані імена: І. Котляревського, В. Сосюри, П. Тичини тощо. Особливо багато уваги приділяється інтимній ліриці В. Сосюри: спочатку Мирон Заброда, а пізніше Костянтин Зарайський цитують його поезії.

Отже, відчувши на початку 60-х років послаблення тиску силоміць насаджувана російською владою масова культура Донбасу раптом виявилася... українською. І, варто зауважити, що Донбас не просто повернувся до рідної мови, а розкрив потаємні глибини, повні віковічних духовних надбань української нації. Кожна, навіть найдрібніша деталь розглянутих романів "Людям важче" М. Чернявського та "Вогонь землі" П. Байдебури, яка характеризує мешканців нашого регіону як представників української нації, набуває величезного значення, бо є свідченням дбайливо збереженої і пронесеної через віки національної пам'яті.

Література

  1. Агєєва В. Літературно-мистецьке життя. 40-50-ті рр. // Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. –Кн. 2. Ч.1:1940-1950-ті роки / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1994. – С. 12.

  2. Байдебура П. Вогонь землі. – Донецьк: Донбас, 1981. – 300 с.

  3. Бернадська Н. Канон соцреалістичного роману // Слово і час. – 2005. – № 2. – С. 44-52.

  4. Дзюба І. Донбас – край українського слова / http//donbaslit. skif. net /Kritika.

  5. До нових висот, письменники Донбасу // Донбас. –1954. – № 23. – С. 3-14.

  6. Довженко О. Щоденник //Довженко О. Твори: У 5 т. – Т. 5. – К.: Дніпро, 1985. – С. 177.

  7. Саржан А. Новітня історія Донбасу. (1945-1999). – Донецьк: Стакер, 1999. –160 с.

  8. Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994.

  9. Саржан А. Новітня історія Донбасу. (1945-1999). – Донецьк: Стакер, 1999.

  10. Чернявський М. Людям важче. – К.: Дніпро, 1981. – 567с.

Loading...

 
 

Цікаве