WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Способи вираження національної духовності у масовій літературі донбасу 1945-1970 рр. (на матеріалі творчості Микити Чернявського та Павла Байдебури) ( - Реферат

Способи вираження національної духовності у масовій літературі донбасу 1945-1970 рр. (на матеріалі творчості Микити Чернявського та Павла Байдебури) ( - Реферат

Людяність, "діяльна любов до людей" з давніх часів виражалася у надзвичайній гостинності українців, існувало повір'я, що до гостинної оселі залітають янголи і допомагають господарям. Так, правозахисник Головатий, не маючи власної домівки, знаходить прихисток у всіх селах, де буває або Марина Лляна, прихистивши в себе після війни бабу Веклу з онуком, а потім сліпого Сергія, як нагороду отримує довгоочікуване щастя, якого не зміг їй дати перший чоловік. Сергій – один з "героїв-схем", типових для соцреалізму, що всі їх позитивні якості надміру перебільшені, а негативні – зведені до мінімуму. Хоча варто зауважити, що велика увага до таких людських чеснот, як то правдивість, відчуття власної гідності, честі споконвіку властива українській нації. Так, наприклад, серед селян найбільшим безчестям вважалося злодійство, за яке виносилася найтяжча кара і тінь злочину лягала на всю родину. Саме тому так переживає Марина через злочини свого чоловіка, з яким не тільки не спілкується вже кілька років, але й сама своєю працею заслужила глибоку пошану односельців: "...і раптом гостро відчула своє становище: її чоловік, батько її дітей, – бандит... може, люди тому й не хочуть відповідати на її запитання?" [10, 225] або, дізнавшись про доноси Петра на селян під час війни, Марина, через сором і відчуття провини, вигукує: "Краще могила, ніж отака ганьба... і коли з хати вийде зрада твоя, дітям і собі смерть заподію. А люди тобі все пригадають" [10, 127].

Тяжко страждає Марина через зруйновану родину, бо родина – то найсвятіше для українця, народною мораллю суворо засуджувалася будь-яка родинна ворожнеча, панувати у оселі повинні були любов і довір'я. Так, автор, аби створити найповніше панораму української трагедії, що її спричинила війна, на початку твору вводить кілька молодих родин, що кохають, народжують дітей, планують майбутнє і поступово втрачають все це, залишаючись без найціннішого. Незаслуженість, несправедливість воєнних втрат для українського народу підкреслюється також його надмірною працьовитістю, що, більшою мірою, і спричинило перемогу у війні та ще більш тяжчу післявоєнну відбудову. Так, повністю зруйновані господарства відновлювалися за якихось два-три роки, причому, якщо на виробництво люди зганялися, як правило, силоміць, то на землі вони працювали добровільно, з повною віддачею. Любов до землі проходить через весь роман Чернявського, підкреслюючи саму сутність України як хліборобської нації. Земля з давніх часів позначена святістю і недоторканістю, саме тому будування шахти на родючому ґрунті зустрічає спротив у селян.

Ще одним з найважливіших свідчень національної самоідентифікації П. Байдебури та М. Чернявського, є, звичайно, українська мова їхніх творів: важливість обрання мовою своїх творів української підкреслюється мовною ситуацією Донбасу, яка ще більше ускладнилася після війни: у квітні 1959 року було прийнято закон про можливість обирання мови навчання [7, 11]. Це завдало відчутного удару по українській школі, бо люди, особливо ті, що прибули з російських регіонів, яких в цей час тут було відносно багато, звичайно обирали ту мову, яка підтримувалася владою. Цей закон був покликаний остаточно знеособити в національному плані мешканців Донбасу, тому знаковим постає те, чому письменники, які досконало володіли російською мовою, обирають мовою своїх творів українську, тобто таку, що не користувалася ні авторитетом, ні підтримкою влади. Пояснити це можа тим, що через покоління та роки нищення людина все одно відчуває себе причетною до мовного середовища своїх пращурів, деякі дослідники вважають, що мова передається ґенетично. Мова творів обох авторів є живою, яскравою, пересипаною власне українськими прислів'ями, приказками, жартами тощо. Наприклад: "Мели, Омеле, – вітряк не меле" [10, 17] або: "Як пень на дорозі" [10, 21], або: "Стонадцять болячок йому в печінки" [2, 34] тощо.

Треба зауважити, що не лише мова творів насичена фольклорними елементами – всі тексти пройняті народним українським духом, що виявляється у змалюванні обрядів, побуту, включенні у текст невеличких легенд, і, особливо, у цитуванні безлічі народних пісень та дум. Українські пісні співають всі без винятку герої творів Чернявського, у будь-яких ситуаціях. Пісні співає Мирон Заброда на весіллі своєї коханої, співають голодні люди, що після воєнної розрухи обробляють поле майже вручну: "Хоч і сутожно було з продуктами, одначе Кость зібрав дещо... словом, обід зголоднілим та втомленим роботою людям видався смачним... навіть пісня, хоч і не дуже сміливо та голосно, озвалася-таки за столом:

Ой сусідоньки,

Ой голубоньки, Та збирайтеся, ой, докупоньки..." [10, 41].

Більш показовим в цьому плані є роман П. Байдебури "Вогонь землі". Вже самий факт обрання темою епізоду з української минувщини, а саме визвольних рухів у Дикопіллі проти російського гноблення ХVII-XVIII століть, а також неприховане захоплення діячами цього руху та представниками Січі, що його автор виявляє протягом всього твору, репрезентує письменника як свідомого українця та патріота своєї землі. Автор, художньо освоюючи історичні факти, всебічно розкриває у творі таке власне українське явище як чумакування, що не мало місця в жодній іншій країні світу. Приділяючи багато уваги побуту, традиціям та звичаям чумаків, П. Байдебура особливо великої ваги надає словесному фольклору, зокрема чумацькім пісням. На фоні безлічі цитованих пісень виділяється, зокрема, дума "Про втечу трьох братів з міста Азова", яка є знаковою і для твору, і для автора, бо змальовує Дике Поле, де відбуваються події роману, яке є історичною теріторією сучасного Донбасу. Ця дума стає композиційнотворчим елементом.

Така увага до народної пісні не випадкова: споконвіку пісня супроводжує українців у всіх сферах життя, пісня є нашим генетичним кодом. На особливій ролі пісні в житті українців наголошує М. Шлемкевич, він вважає, що піснею наші пращури виражали свої радощі, прагнення, жалі чи розчарування, зверталися до богів, піснею супроводжувалися всі визначні події у житті українців. Любов до пісні відчувається в усіх творах Чернявського та Байдебури.

Про зв'язок пісні із душею людини, про її глибину і підсвідому любов до неї говорить Чернявський і у творі "Людям важче":

"Валерій не мав музичного слуху й голосу і, можливо, не розумів пісню до глибини, та все одно любив, як люди співають. Не танцюють і не галасують, а саме співають. Тоді крізь обличчя, крізь очі співаків просвічуються душі, й він може читати їх, як відкриті книги" [10, 518].

У другій половині ХХ-го століття магічна роль пісні вже майже повністю втрачена, але для нас, як носіїв національної пам'яті, підсвідоме відчуття приналежності народної пісні до чогось вищого, того, що не може охопитися людським розумом, залишається і зараз: "Пісня випурхнула назустріч, обняла, заворожила і повела від земних турбот у замріяні світи" [10, 518].

Багато пісень звучить в творах також під час обрядів: весільного, освячення чумацької валки, зажинок тощо. Досить цікаво порівняти змалювання обрядів у романі Байдебури, де вони подаються у традиційному, первісному вигляді, та Чернявського, де обряди подаються вже трансформовані, що лише поверхово пов'язані із оригінальними. Так, у романі Чернявського маємо трансформацію давніх українських зажинок у так зване "Свято першого снопа", що вже втратили, як і всі інші, ще не повністю забуті обряди, свій сакральний зміст, навіть від форми проведення залишилося лише те, що люди збиралися в перший день жнив, зажинали перший сніп і всім селом йшли святкувати цю подію.

Також у Чернявського зберігся (з пізніх обрядів) обряд хрещення, хоча, звичайно, тепер воно відбувалося без участі церкви, якої на той час в селах просто не існувало. Називався новий обряд зоринами чи звездинами: так само обиралися хрещені батьки, які брали на себе зобов'язання піклуватися про дитину разом із рідними: "У Піщаному справляли зорини-звездини-хрестини просто: брали двох свідків – кума та куму, – йшли з ними до сільради, й там секретар заносив до вічних реєстрів ім'я новонародженого..." [10, 30].

На прикладі названих обрядів, обрубаних і понівечених, можна побачити, як люди пристосовують віками вироблені звичаї до умов дійсності, яка, раптом змінившись, одразу безапеляційно змусила людей докорінно переглянути весь життєвий уклад. Подібна ситуація спостерігалась, коли наших пращурів було змушено прийняти християнство, яке було чужим їм за всіма показниками, звідси відбулося перенесення, накладання язичницьких вірувань на нову віру: язичницькі боги почали називатися іменами християнських святих, християнська символіка тісно переплелася з язичницькою навіть у магічних формулах замовлянь. Радянською владою було створено щось на зразок нової релігії: зі своїми "святими", "пророками", легендами, місцями для поклоніння на зразок Афонської гори (наприклад, мавзолей) та канонічною літературою, яка, як і будь-яка сакральна література не може змінюватися ні змістовно, ні формально, а лише варіюватися. Мова тут йде про соцреалістичний канон, який вимагав від письменника "правдивого исторически-конкретного изображения действительности в её революционном развитии. При этом правдивость и историческая конкретность художественного изображения должны сочитаться с задачей идейной переделки и воспитания трудящихся людей в духе социализма" [5, 4]. Цей канон було проголошено на першому з'їзді радянських письменників у 1933 році і підтримано на зборах письменників Донбасу 20-23 листопада цього ж року. Надії на зміну культурної ситуації після війни не виправдалися, навпаки, диктат в галузі літератури сягає того ж рівня, що і у довоєнні часи. Так на звітньо-виборних зборах Донецької організації СРПУ, що передувалиІІІ з'їздові радянських письменників, вже в котрий раз проголошений соцреалістичний канон: "Перед письменниками Донбасу стоїть завдання в усій красі відбити героїчну роботу, життя і багатий духовний світ донецьких шахтарів, металургів, колгоспників, інтелігенції, оспівати Всесоюзну кочегарку, край вугілля і металу. Кому ж, як не нам, які знають життя Донбасу, його прекрасних людей, розповісти про це у величних художніх образах" [4, 13].

Loading...

 
 

Цікаве