WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Способи вираження національної духовності у масовій літературі донбасу 1945-1970 рр. (на матеріалі творчості Микити Чернявського та Павла Байдебури) ( - Реферат

Способи вираження національної духовності у масовій літературі донбасу 1945-1970 рр. (на матеріалі творчості Микити Чернявського та Павла Байдебури) ( - Реферат

Способи вираження національної духовності у масовій літературідонбасу 1945-1970 рр. (на матеріалі творчості Микити Чернявського та Павла Байдебури)

"Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських письменників, – він, і сам як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дав багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі" [3].

Задекларована назва на тлі відомих історичних та сучасних реалій постає певним оксюмороном: поняття "національне" і "Донбас" протягом багатьох десятиліть вважалися несумісними і такий стан речей всіляко підтримувався та пропагувався владою. Із здобуттям незалежності у 1991 році цей міф почав потроху розвінчуватися: виявилося, що на Донбасі в різні часи діяв не один десяток талановитих україномовних письменників, що в своїй творчості виявили себе як національно свідомі особистості та постали носіями прадавніх українських звичаїв і традицій. Але дуже скоро ми стали спостерігачами штучного відродження зазначеного міфу, який і став козирною картою в руках окремих політиків та протягом останнього часу нав'язливо озвучувався ЗМІ, що вже в котрий раз дезорієнтувало і так нестійку щодо національної орієнтації основну масу населення донбаського регіону. Відповідно до цього, знов постала необхідність доводити одну й ту ж саму теорему, що в інших регіонах України вже давно стала аксіомою: "Ми – українці, ми – носії національної духовності" і лише після її теоритичного доведення буде можливим практичне подолання кризи національної самоідентифікації мешканців регіону. Для цього в першу чергу необхідно, враховуючи історичний контекст, крок за кроком проаналізувати духовне життя краю на предмет відображення в ньому українських національних традицій, звичаїв, мови, тобто всього того, що прийнято називати національною духовністю. У нашій статті ми зосередили увагу лише на одному з аспектів цього багатогранного питання, а саме – на виявленні рис національної духовності у масовій літературі Донбасу повоєнних років, що буде зроблене на прикладі творів двох представників зазначеної літератури – романів "Людям важче" Микити Чернявського та "Вогонь землі" Павла Байдебури.

Отже, найперше питання, яке виникає у зв'язку із запропонованою темою – питання про значення національної духовності для Української нації 1945-1970-х рр., а зокрема для Донбаського регіону. "Нація – це сукупність людей, що має власну назву, свою історичну теріторію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів", – визначає поняття нації Е. Сміт [8, 7]. Що ж являє собою українська нація у повоєнні роки? Це нація, що повністю позбавлена владою самостійності не тільки в економічному, але й в культурному плані: для цього було створено офіційну масову соцреалістичну культуру, що мала на меті змінити національну самоідентифікацію населення України (і мала на це силу, бо за Е. Смітом спільна масова, громадська культура є однією з найголовніших рис національної ідентичності [8, 7]). Найперше, таке завдання покладалося на літературу як на найдієвіше і наймасовіше у1945-1970 рр. знаряддя впливу. Література офіційна в цей час повинна була мати єдину мету: уславлення героїв, які поклали свою долю на вівтар війни та партії, та беззастережне засудження тих, хто якимось чином опинився по той бік від влади (незалежно, були то "перевертні на місцях" чи ті, що свідомо обрали шлях антирадянської боротьби, як то, наприклад, вояки ОУН-УПА). Звичайно ця література не мала можливості правдиво описати ні війну, ні повоєнний час, ні виразити реальні людські болі та жалі. В.П. Агеєва каже: "Якщо в літературі... воєнної доби все ж звучали щирі гуманістичні нотки, то тепер пафос "уславлення" і "оспівування" насаджується ще жорстокіше" [1, 12]. Ще раніше О. Довженко писав про те, що правда про війну стала непотрібною: "..."Україна в огні" – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить нікому, отже, вона не потрібна, і ніщо не потрібно, крім панегірика" [6, 177]. Відповідно до цього ця література буде цікавити нас в першу чергу не як взірець майстерного змалювання характерів або подій, а як джерело збереженої і пронесеної крізь жорстку цензуру національної пам'яті.

Отже, звузимо огляд цієї літератури до одного регіону України – Донбаського і розкриємо спецефічність літературного процесу в ньому 1945-1970 рр. Варто зауважити, що зазначена тенденція до написання панегіриків була розповсюджена, в першу чергу, в індустріальних регіонах на зразок Донбасу, бо мала конкретну практичну мету – заохотити населення за копійчані зарплати працювати у важкій промисловості. Донбас повоєнних років –стратегічно важливий для влади об'єкт. Враховуючи значення регіону для економіки всієї країни, відродження його після війни постало першочерговим завданням: ще 22 лютого 1943 р. Державним Комітетом Оборони було ухвалено постанову "Про відновлення вугільних шахт Донбасу". Відповідно до цього Донбас відбудовувався надто пришвидшеними кроками, що спричинило ряд проблем в регіоні: в першу чергу це, звичайно, нестача кваліфікованих робітників і просто робочої сили. З цієї ситуації влада виходила, як завжди, дуже просто: селян примусово змушували виїжджати на шахти, де не було створено навіть задовільних умов життя, від чого люди часто поверталися додому, психологічно і матеріально розчаровані, що ще й до того ж каралося владою. Ситуація ускладнювалася тим, що на Донбас відправляли працювати арештантів, які ж, звичайно, не сприяли культурному розвитку регіону, до того ж "Донбас як магніт притягував різні кримінальні елементи та авантюристів. У післявоєнні роки кожний десятий житель м. Сталіно опинявся у тюрмі" [7, 331]. Для впливу на цих людей було передбачено політроботу над ними, аби міцніше закріпити їх на виробництві. Свідчення цього зустрічаємо і в романі Микити Чернявського: "...в районі Високої могили проектується потужна шахта... До нас прибудуть тисячі нових людей..., поповниться партійна організація району. Роботи, словом, непочатий край..." [10, 543].

Залучення вищезгаданого контингенту (що до того ж більшою мірою складався із представників інших національностей) до роботи на донбаських заводах і шахтах переслідувало, звичайно, ще одну важливу мету: остаточне знищення будь-яких національних проявів у реґіоні. Доля Донбасу виступає однією з найяскравіших ілюстрацій загальнонаціональної трагедії, коли нищення українського відбувається всіма відомими шляхами. Про післявоєнне "донищення" української нації шляхом змішування з іншими етносами натякає і Микита Чернявський в третій книзі свого роману "Людям важче" "Тиждень Івана Лободи": "До нас прибудуть тисячі нових людей, – говорить героїня роману Марина Лляна, очікуючи будівництва нової шахти в селі, – ламатиметься весь уклад життя" [10, 543]. Устами майже всіх своїх героїв, письменник говорить про лихо перетворення безмежних, плодючих степів, що віками оброблялися руками кількох поколінь жителів сіл Піщаного та Садків, на терикони. Так герой роману Заброда каже: "Невже саме тут оце треба закладати шахту? Коли ще й терикон виросте, її видно буде на сотні кілометрів, а терикони слід би ховати від ока людського – це не досягнення наше..." [10, 540]. Болить письменника навіть не стільки нищення землі, скільки руйнація звичного укладу життя: "Шахти не боюсь, – каже Никифір Петрович. – Жаль тільки вікових звичаїв, шахта поламає... то найтяжче для людей, коли ламаються вікові звичаї" [10, 539].

Бачимо, що донбаська земля, яку влада постійно намагається розчинити у великоросійській величі, не втратила повністю національної ідеї, хоча і отримала її в зміненому вигляді. Проза Микити Чернявського за формою, або за так званою "схемою",є традиційною соцреалістичною літературою, але враховуючи складність політичної ситуації на Донбасі і України в цілому та необхідність писати суворо у відповідності до соцреалістичного канону, постає необхідність зазирнути крізь схему в "душу" цих творів і тоді досить чітко крізь зовнішні нашарування проступає та сама національна пам'ять, яка мимоволі (чи навмисно) виявляється на всіх рівнях твору: вербальному та підтекстовому, а саме: у мові, звичаях, усній народній творчості, рисах характеру, манері поведінки, способі відчуття і сприйняття дійсності тощо, тобто у всьому, що характеризує певну націю як окрему етнічну групу. З цього ж цілком логічно постає перше і найважливіше питання: як же могло статися, що у таких складних умовах Донбасу, хай і не в такому масштабі як в інших реґіонах України, було збережено національну пам'ять? Справа тут у самосвідомості мешканців даного реґіону, що була пронесена через роки нищення і заборон. Якщо культурні надбання народу в силу певних причин і можуть бути втрачені, то риси ментальності залишаються на досить довгий час майже незмінними. Свідченням того можна вважати творчість Микити Чернявського та Павла Байдебури, яка, хоч і насичена реаліями радянської дійсності, проте досить яскраво демонструє споконвічні риси української ментальності. Так, однією з найголовніших рис нашої нації, що відобразилася у романах обох авторів, є сповідування ідеалів добра, милосердя, людяності, що особливо виявляється під час війни, коли, наприклад, Марина і Мирон, ризикуючи власним життям, утворюють шпиталь, аби рятувати партизанів, або коли Марина віддає єдину корову чотирьом маленьким сусідським дітям і тим самим рятує їх від голодної смерті [10, 56] або коли Гордій Головатий милує підступного багача Кислія в надії на виправлення того [2, 78]. Варто зауважити, що такі дії не є лише засобом ідеалізації головних героїв, з давніх часів українців відрізняла готовність прийти на допомогу, звідси якраз і постає висока культура сусідства в українських селах. Відповідно до цього дуже великого значення наші пращури надавали привітанням, які були надзвичайно різноманітними, підтвердження чому знаходимо в творі Чернявського: привітання тут варіюються не тільки залежно від часу, від ступеня близькості осіб, особливо важливим є те, що вітаються люди як з друзями, так і з ворогами, причому і з тими і з тими вітаються однаковими формулами, що свідчить про вроджену делікатність українців. Звичайно, в творі зустрічаємо і лайку героїв, але вона вживається лише жартома: "Любко, стерво, батога дам!" [10, 23]. Любов до жартів пройшла через віки і вкоренилась у свідомості українців, не стали винятком в цьому і мешканці Донбасу: "Любили піщани жарт" [10, 23], – підкреслює автор.

Loading...

 
 

Цікаве