WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Міфопоетичні моделі популярної української радянської літератури (роман м. Стельмаха “Чотири броди”) - Реферат

Міфопоетичні моделі популярної української радянської літератури (роман м. Стельмаха “Чотири броди”) - Реферат

Міфопоетичні моделі популярної української радянської літератури (роман м. Стельмаха "Чотири броди")

Питання масової літератури та її місця в українському письменстві лише починають осмислюватися вітчизняним літературознавством. Звісно, розв'язання цих проблем потребує як пошуку ґрунтовних теоретичних підходів, так і аналізу індивідуальної своєрідності багатьох постатей українського літературного процесу. Важливе місце в історії вітчизняного письменства ХХ ст. посідає творчість М. Стельмаха. Літературний доробок письменника неможливо оминути на шляху до розробки об'єктивної історії української літератури. Окрім незаперечних досягнень в галузі мистецтва слова, твори М. Стельмаха, на відміну від багатьох "класиків соцреалізму", мали значну популярність серед читачів, яку не втратили й сьогодні. Саме ці чинники, на нашу думку, дають підстави порушувати проблему кореляції творів М. Стельмаха та явищ масової літератури, яку ми й спробуємо розглянути у цій статті.

Теоретичні питання сутності та функціонування масової літератури досліджували такі науковці, як І. Ільїн [3], В. Руднєв [12], В. Халізєв [16, 127-140] та ін., дане явище в контексті тоталітарної культури на матеріалі української літератури розглядав зокрема В. Пахаренко [9].

В. Халізєв, коментуючи монографію американського вченого Дж. Кавелті, виділяє такі питомі риси масової літератури: "Вона виражає "ескапістські переживання" людини, відповідаючи потребі втекти від життя з його одноманітністю, нудьгою і повсякденним роздратуванням, – потребі в образах упорядкованого буття і, головне, у розвазі" [16, 131].А основу масової літератури, на його думку, "становлять стійкі "базові моделі" свідомості, властиві всім людям" [16, 131]. Але водночас В. Халізєв зазначає, що "немає підстав вимірювати вартість творів і письменників їхнім успіхом у публіки, їх популярністю, відомістю" [16, 139]. Подібної думки, хоча й з іншим понятійним підходом, дотримується й І. Ільїн: "Чому ми вважаємо за можливе розмежовувати масове й тривіальне мистецтво і відповідно масову й тривіальну літературу? Тому що масовість мистецтва не пов'язана безпосередньо з його естетичною цінністю. Як відомо, і велике мистецтво може стати масовим явищем" [3, 81].

До аналізу творчості М. Стельмаха зверталося багато дослідників. Сьогодні його творам, як i в минулому, не бракує суперечливих, а то й відверто негативних оцінок. Одним із давніх опонентів письменника був І. Кошелівець. Впадаючи у тi самі теоретичні контроверзи, роману "Чотири броди" вiн дав таку оцiнку: "Оповідає Стельмах, що на селі за колективізації була нужда, з якої причини? Бо колишній гетьманський каратель, а тепер глитай Магазаник, замаскований посадою лісника, невідомо яким чином зібрав збіжжя з усього села й закопав його в лiсi. У вислiдi трудно було людям виживати, але до вимирання не дійшло, бо добрий комуніст Данило Бондаренко викрив глитайську схованку й роздав хліб селянам. Коли я таке читаю – мені знову роман сприймається як пародія: не було таких Магазаникiв, не було добрих Бондаренкiв!" [5, 117]. Ми все ж таки в романi "Чотири броди" схильні бачити не публіцистичний репортаж із місця подій, а художній твір.

Десь, мабуть, ближчим до істини, стосовно сутності творчості М. Стельмаха, був Є. Гуцало, котрий писав: "Повсякчас схильний до афористичного способу мислення i до масштабних узагальнень, прозаїк у "Чотирьох бродах", як i в iнших творах, постає лiтописцем-фiлософом, а не стороннім фіксатором подій" [1, 16]. Відкидаючи все поверхове та несуттєве, що є поступкою часові, ми спробуємо поглянути на глибинне в творах цього великого письменника.

Роман "Чотири броди" став останнім твором М. Стельмаха, в якому вiн ніби підсумовував i узагальнював свою попередню творчу працю. На нашу думку, цей твір також можна віднести до жанру "народного роману" – дефiнiцiї, яку Г. Штонь запропонував для визначення художньої сутності "Правди i кривди": "Себто твору, в якому загальнофольклорний канон явлений в неприховано чистому своєму вигляді. Свідомо йдучи на це, митець, слід думати, враховував, якою могутньою, спресованою у віках силою володіє багатоварiативна форма казково піднятої над буденною реальністю оповіді про боротьбу правди з кривдою, де, хоч би якi випробування випали на долю тих, хто захищає останню, неминуче перемагає правда. I правда, знову ж таки доводиться нагадувати, не офіційна, а лише така, що могла б стати офіційно впровадженою i визнаною" [18, 137].

Неможливість вільно висловлюватися, призвела до того, що М. Стельмах переосмислив і наново відтворив духовний міф української нацiї. Таким чином, письменник не відображав реальність, а лише творив свою, надзвичайно особистісну та неповторну модель українського селянського світу, яка безпосередньо корелювала з народною уявою про необхідний та доконечний свiтоустрiй. Як зазначають дослідники: "Для мiфопоетичної моделі світу характерна т.з. логіка бриколажу (вiд фр. вricoler, "грати відскоком", тобто користуватися побічним шляхом задля досягнення поставленої мети). У надрах мiфопоетичної свідомості виробляється система бінарних (двоїстих) розрізнювальних ознак, набір яких є найунiверсальнiшим засобом опису семантики в мiфологiчнiй моделі i зазвичай включає 10-20 пар протиставлених одне одній ознак, що мають вiдповiдно позитивне та негативне значення" [15, 162]. Художній світ роману М. Стельмаха "Чотири броди" побудований саме за такою бiнарно-опозицiйною моделлю, де персонажі виразно поділяються на позитивних i негативних, між якими точиться непримиренна боротьба, що відповідає архетипним міфологічним народним уявленням. На фольклорно-моделюючу функцію композиції в романi "Чотири броди" звертав увагу І. Семенчук [13, 166].

Головний герой твору Данило Бондаренко є типом міфологічного культурного героя. Аксіологічна функція такого персонажа співвідноситься з моделлю космогонічного процесу вічного становлення космосу із хаосу, аналогом якого є становлення людини та захист простого народу вiд влади, що зазвичай тлумачиться як дії темних, ворожих селянському світові антропоморфiзованих сил. За такої ситуації головному персонажеві гарантована героїчна перспектива, бо саме він і мусить взяти на себе функції культурного героя аби забезпечити цей процес упорядкування життя, що є рівнозначним перемозі добра, відновленню порушеного космосу та світопорядку. Свідченням цього є розмаїте коло діянь: Данило Бондаренко вирощує хліб i дбає про нові сорти пшениці, краще за iнших знає, коли слід починати сівбу тощо. Після усунення з посади голови колгоспу, вiн працює садівником, розводячи зимові сорти яблук i досягаючи у цій галузі справді неабиякої вправності, – про його успіхи йде розголос по всій Україні. Під час війни Данило стає підривником, відкриваючи партизанам таємниці технології видобутку толу з авіабомб.

М. Стельмах вибудовує модель біографії свого літературного героя за канонами міфологічних моделей язичницьких уявлень про навколишній світ, додаючи автобiографiчнi риси, на що вже звертали увагу дослідники: "Бондаренкова мрія – стати агрономом. Та за "рознарядкою" губкомiтету незаможних селян юнака послали на робітфак при педінституті. Знову елемент автобiографiзму" [13, 171]. Причому те, що не відповідає цій нормі, або піддається витісненню, або переосмислюється за взірцевою схемою культурного героя. Минуле Данила Бондаренка письменник ледь окреслює, наводячи думки односельців про його напiвлегендарне походження вiд "Енея" [14, 69], обмежуючись лише вказівкою на його професію та навчання – отже, тут немає послідовно виписаної біографії центральної дійової особи.

Як уже зазначалося, образ Данила Бондаренка типологічно походить від архетипу міфологічного "культурного героя" як фундатора певної соціальної та релігійної організації суспільства, вчителя і наставника в різних галузях людської життєдіяльності, борця з хтонічними силами, які в процесі трансформації "часто поєднуються з образами іноплемінників" [8, 25-26]. Головний герой твору – це тип культурного героя-рятiвника. Данило Бондаренко рятує людей вiд голоду (символічно, що хлібом i рибою), влаштовує безплатну їдальню для колгоспників, вирощує сади. Пiд час вiйни вiн іде до війська захищати рідну землю. Данило Бондаренко рятує вiд зради (занапащення душі) Харитона Заїку, якого фашисти примусили служити в поліції. В останньому епізоді роману за його безпосередньої участі партизани перемагають чисельний загін карателів. Але найголовніше призначення Данила Бондаренка – захист селян вiд свавілля влади, уособленням якої стали Семен Магазаник та прокурор Прокіп Ступач. Автор неодноразово натякає на "іноплемінне" походження цих негативних персонажів, чим пояснюється їхня ворожість до селянського світу. "Ступач за звичкою, немов підсудних, обмацує поглядом хати-бiлянки, що відгороджуються од нього то вишняками, то вербами, то мальвами i пересміюються із самим сонцем. Народившись у містечку, вiн не знав i не хотів знати села, але мав свою думку про нього, бо ще в двадцятих роках нахраписте, безжалісне лівацтво скособочило йому мiзки, нашпигувало їх підозрою, а з душі вигребло те, що там повинно бути – душевність" [14, 138]. Ця цитата є дуже показовою для розкриття мiфопоетичної символіки твору. Тут можна бачити протиставлення "свого" i "чужого", як селянського – міського, душевного – бездуховного, сонячного – темного. Кількома сторінками раніше Олена Гримич порівнює Ступача з вороном, який чекає чиєїсь крові [14, 115]. Рослинна символіка у цьому уривку також символізує обжитий "свій" простір. Показово, що ця сама символіка є ознакою Данила Бондаренка: "...отак ще довгi-довгi роки з одного боку шляху йому скрипіла верба, а з другого – Золота Липа – не річка, а дерево, що зросло чи то над річкою, чи то біля тієї хатини, яка по-чаїному прокигикала через усе його дитинство" [14, 72].

Loading...

 
 

Цікаве