WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Інтертекст як вияв взаємодії високої і масової літератур (на матеріалі творчості Леоніда Талалая) - Реферат

Інтертекст як вияв взаємодії високої і масової літератур (на матеріалі творчості Леоніда Талалая) - Реферат

У доробку лірика ремінісценції набувають ситуативного характеру: використовуються при близьких або подібних ситуаціях, сюжетних лініях, фрагментах, психологічних станах, що зустрічаються в кількох творах автора. Так, розповсюджений у світовій літературі образ човна (архетипний для філософсько-поетичної мариністики Біблії, Д. Байрона, М. Лермонтова, А. Міцкевича, Г. Гейне, В. Гюго, Г. Сковороди, Є. Гребінки, І. Франка) у лірика трансформується в образ самотнього, розгубленого сучасника, який відшукує себе у моральному здичавінні і зустрічається, як в ранній, так і в сучасній ліриці: "Ще не осіння – /Передосіння / Тиша,/ Як човен, / Пливе без весла./ Світло і тіні, / Світло і тіні." ("Півтіні") [7, 133], "Та наші душі щовесни / Пересихають, як човни, / Без того берега Дніпра" ("Там особливого нічого") [7, 165], "Під берегом човен з учора / Вичовгує носом пісок / І листя набилося в човен, / Та човен і сам як листок" ("Човен") [7, 219], "І скрипить, припнутий до пенька, / Човен, що при березі крутому, / Ніби підтяга чиясь рука / Гирю на годиннику старому" ("Ще горять на яблуні плоди") [7, 293]. Найпровокативнішою щодо використання цієї авторемінісценції є яскрава медитативна пісенна стилізація "Пливе човен" із збірки "Високе багаття" (1981 року видання).

Авторемінісценція "просівання піску" в значенні сталої подробиці життя виступає ключовою в будуванні лірики "Просівання піску" [7, 45], до речі, назва вже сама налаштовує нас на сприйняття незвичайної сюжетно-композиційної єдності поезії – вона складається із п'ятнадцяти астрофічних віршів-метафор, які за своїм будуванням є рідкими для сучасної поезії і більше нагадують східні рубаї, хайку та танка. Як піщинки не мають однакової форми, але є складовими купи піску, так і наше життя складається із багатьох істин-аксіом – сміх і смуток завжди разом; "немає без неба глибини"; "Дощ – це музика, що плоттю стала і в землю сходить, сміючись"; "...І повалені дерева зводяться вогнем"; щоб з'єднати два склади у слові "мама", необхідно прожити життя; звідки береться тінь на серці, якщо у небі жодної хмаринки; чому вогонь зігріває, а дим – рідна його дитина, виїдає очі; чому ми випадково зроняємо слова; "Неможливість – ще не безнадійність, безнадійність не останній крок"; у кожного є "сосна", яка на обрії безіменна та бездонна пливе в безкінечність; доробок творця буде сірим, якщо не матиме справжньої суті – "води, з якої вийшла б Афродіта"; спокій на серці – посмішка матері; майбуття є лише у того, хто вміє розпізнати завтрашнє в буднях; "Працює час тоді на нас, коли йдемо у ногу з часом"; щаслива лише та людина, хто пізнає самого себе.

Ця ж авторемінісценція в поезії "Просівання" підкреслює основну ідею буття – будь-яка особистість залишає по собі слід на землі, який міститься у плодах її щоденної праці: "Щось лишиться на світі, / Не зітліє в рядку... / Щогодини, щомиті / Просівання піску" [7, 74]. Поезія "Золотий пісок" [7, 196] стверджує, що безсмертя – "золотий пісок" залишається з людиною разом з материнською пам'яттю.

Уже на рівні простих спостережень можна встановити: ремінісцируючи власні поетичні образи, Талалай, як правило, зберігає його поетичну основу, але всіма засобами намагається змінити його тональність, емоційне забарвлення, що надає йому глибшої асоціативності й колориту. Цікавим для цього дослідження виступає образ дозрілого яблука в саду, що є ключовим до тлумачення доробку (врожаю) життя. Саме воно пізнього літа нагадує про плинність часу: "У літа молодість проходить, / У мене юність проліта" ("Ходить літо") [7, 29];у спогадах про дитинство "І яблуками пахнуть руки мами, / І час, мов сік із яблука тече" ("Серпневий спокій") [7, 60]; залишилось на березі дитинства "Вві сні усміхнешся щасливо /І сонцю, і яблуні цій, / І посмішка білим наливом / Покотиться з уст по щоці" ("Під яблунею") [7, 78] та "Тільки яблук незібраних / Коло червоне, / Тільки вирієм плаче / В очах далечінь..." ("Яблук незібраних коло червоне") [7, 148]; бували хвилини, коли автор, підсумовуючи життя та намагаючись зрозуміти Вічність, згадує про випущене із рук яблуко – "Густа трава світилась від роси, / Чогось шукав очима у тривозі. / А яблуко. Яке я надкусив, / У поросі лежало на дорозі" ("Балада прояблуко") [7, 201], щасливим буде той, хто зможе відшукати втрачене, "...Під яблунею в тиші / І яблуко в пітьмі / По запаху знайду," ("Коник-стрибунець") [7, 257]; протяг волі є уособленням останнього яблука в саду, яке вдарилось об стежку тверду і розкололось до зернини, і вже не „гнеться гілка яблунева, / Як гнулось яблуком важким" ("Протяг волі") [7, 260]; розчавлена горем мати (єдиний син помер) є "яблунею без листя на гілках" у поезії "Освітлене бідою" [7, 261], а хвилини горя – самотнім яблуневим раєм "Ніде нікого. В яблуневім раї / Важкі плоди іскряться від роси. / Та навіть змія в раї цім немає, /І нікого плодами спокусить" ("Чорна година") [7, 262], надія – "яблуко на підвіконні" ("Яблуко на підвіконні") [7, 281].

Наслідуючи образ вухатого бешкетника-соняшника Івана Драча, лірик виводить свій образ сучасника – чистого і сонячного, саме ці якості притаманні архетипу дитини, хлопчика, що не встиг ввібрати в себе дорослі комплекси та фобії. У поезіях "Передмістя" – це образ звичайного працівника, що наче "Сімейний соняшник вухатий / Близняток на руках тримає" [7, 30], "Мандрівка на соняшнику" – образ загубленої душевної дитячої чистоти, яку "Кличе мати мене, / Кличе батько мене, / Кличу і я себе, / А відшукувать ніхто не їде, / Бо всі забули, / Як запрягати соняшник" [7, 36], "Срібний соняшник" [7, 40] – це образ першого чистого кохання, яке надломило дівча, "Вечірній пейзаж" [7, 105] – це образ сучасника, якого чекатимуть у майбутті і добро, і зло "З криком і посвистом / мимо воріт / хлопчик на соняху, / вирванім з коренем, / не оглядаючись, / скаче у світ", "Брат мій соняшник" [7, 94] – образ однодумця, з яким сьогодні "талалає" автор, бо вони разом важко "пробивались до життя", обидва "...виросли в полі, не знаючи тіні, / Нас пряжило сонце, туман обіймав. / Ми пізні, мій брате, ми ледь не осінні, / І нас у букетах святкових нема!", у них схожі долі – сіяти себе людям, "Одної ми долі з тобою, одної. / Біда нагинала, життя берегло", "Ковтали пилюку широкої траси, / Яка не затьмарила чистих небес. / Ми важко схилялися не перед часом, / А тільки для того, щоб сіять себе".

Авторемінісцентним постає перед нами і образ совісті в постаті Григорія Сковороди, що йде стежкою, дорогою і завжди знаходиться в путі пізнання істини та справжнього щастя:

Палахкотять крихтинки солі. І задивлюся, і збентежусь,

Дорога чиста і тверда, Бо віддзеркалює вода

Немов по ній пройшов, як совість, Осінній день, собор і стежку,

Лише один Сковорода [7, 142-143]. Якою йде Сковорода [7, 210].

Заперечуючи Шевченкові на "Все йде, все минає", Леонід Талалай написав поезію "Іде і не минає", в якій ствердив віру в непереможний рід людський, що постійно знаходиться в русі, прискорюючи хід, і в ньому "Іде у світ Григорій Савич, / За ним Григорович Тарас..." [7, 215]. Шукаючи відповіді на питання "чому?", "навіщо?" сучасник "...тягнеться ніби услід за тим, хто пішов у світ тінню Григорія Савича..." [7, 345].

Поезія як найсуттєвіший до "чужого" слова рід літератури може надати безкінечні модуси діалогу письменника з іншими авторами, сучасниками і нащадками. Доречними стануть слова Ф.І. Тютчева: "Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется..." Орієнтація Леоніда Талалая на попередників допомагає нам не тільки сприйняти естетичну мету твору, але і краще зрозуміти асоціативно-психологічний механізм утворення в уяві автора образів. І розшифрування різних проявів інтертексту передбачає наявність у автора й читача деяких загальних знань, іноді специфічних, творчої уяви та мислення, які подовжують життя сучасного літературного процесу, що базується на засадах традиційного письма.

Звісно, визначити всі інтертекстуальні включення в творчості автора в нашому дослідженні нам не вдалося, але безперечно одне: основна іх функція – це створення й підсилення художнього образу шляхом збагачення з ним асоціативного ряду. Розглянуті різні засоби актуалізації інтертексту в творчості Леоніда Талалая допоможуть знайти стратегію аналізу сучасної поетики – простежити безперервний полілог поетів різних епох та взаємодію різних літератур – "високої" та "масової".

Література

  1. Арнольд И.В. Семантика. Стилістика. Интертекстуальность: Сб.статей / Под ред. П.Е. Бахуркина. –Спб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1994.

  2. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981.

  3. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. – Львів: Літопис, 2004.

  4. Кораблёва Н.В. Интертекстуальность литературного произведения. – Донецк: Кассиопея, 1990.

  5. Лотман Ю. Избранные статьи. – Т.1. – Таллинн, 1992.

  6. Прокоф'єв І. Поетика Леоніда Талалая. Дис. канд.філол. наук: 10.01.01 / НАН України Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. – К., 2004.

  7. Талалай Л. Вибране. – К., 2004.

  8. Топоров В.Н. Пространство и текст // Текст: семантика и структура. – М.: Наука, 1983.

Loading...

 
 

Цікаве