WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Інтертекст як вияв взаємодії високої і масової літератур (на матеріалі творчості Леоніда Талалая) - Реферат

Інтертекст як вияв взаємодії високої і масової літератур (на матеріалі творчості Леоніда Талалая) - Реферат

Інтертекст як вияв взаємодії високої і масової літератур(на матеріалі творчості Леоніда Талалая)

Терміни "висока" та "масова" літератури ототожнюються з літературними та соціокультурними явищами і найчастіше характеризують текст як одиницю, що функціонує в певному культурному середовищі. При зміні певної культурної епохи, художнього мислення та цінностей виникають дискусії з приводу вартості надбань художньої літератури. При чому, на динамічність цього процесу вказували у своїх дослідженнях ще М. Бахтін, Ю. Тинянов, Я. Мукаржовський.

Ю. Лотман у статті "Про зміст та структуру поняття "художня література" наголошував, що "поняття масової літератури – поняття соціологічне (в термінах семіотики – "прагматичне"). Воно стосується не стільки структури того або іншого тексту, скільки його соціального функціонування в загальній системі текстів, які складають певну культуру. Таким чином, поняття це, в першу чергу, визначає відношення того або іншого колективу до певної групи текстів. Один і той же твір може з однієї точки зору включатись до цього поняття, а з іншої –виключатись. Так, поезія Тютчева, з пушкінської точки зору, була фактом масової літератури; Бєлінський відносив до неї і Баратинського. Але для нас Тютчев також до неї не відноситься, як не відноситься до неї Баратинський для Пушкіна" [5, 209]. Тому, ці дві категорії ("висока" та "масова" літератури) – змінні складові літературної системи. Вони іноді переносять на собі кардинальні зміни, по-різному інтерпретуються прибічниками різних літературних шкіл і напрямів.

Поділ літератури на "високу" (елітарну) та "масову" (низьку) – це феномен новітніх часів, і залежить від соціально-культурного розшарування суспільства та рівня його освіти. Сьогоднішні літературознавці "високу" літературу визначають як літературу письменства, розрахованого на витончене естетичне сприйняття, на інтелектуально освіченого читача, що вимагає значної обізнаності з надбаннями світової культури. Вона випереджає середній рівень духовного розвитку суспільства, задає високі зразки для наслідування. В розвитку літератури елітарність протистоїть масовості. Елітарна творчість є у багатьох письменників-класиків: Т. Шевченка (поезії останніх років), І. Франка (філософська лірика), Лесі Українки (драматургія), М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, М. Бажана, О. Ольжича, Є. Маланюка, Г. Чубая та ін. В ХХ ст. (особливо в другій половині) виявилася тенденція різкого розмежування елітарної модерної та масової літератури. Реакцією на цей процес став постмодернізм, коли в одному творі поєднуються "пласти", розраховані на масового читача і на елітарного. "Масова" художня література, розрахована на масового читача, його середній рівень розвитку. Головна функція масової літератури – розважальна, проте високоякісна здатна також піднімати важливі проблеми, ставити високі ідеали, покликати до наслідування.

Запропонована нами стаття належить до досліджень у галузі теорії інтертексту як своєрідної форми взаємодії "високої" та "масової" літератур, і розглядає специфіку функціонування прецедентного тексту в творчості сучасного лірика Леоніда Талалая.

Не дивлячись на значну кількість робіт, присвячених інтертекстуальності (Р. Барта, Ф. де Соссюра, П. Валері, М. Фуко, У. Еко, М. Ріффатера, Е. Вулфа, М. Гловінського, Р. Якобсона, П. Торопа, Ж. Женетта, Н. Фатєєвої, О. Ронена, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Ю. Тинянова, Г. Косікова, М. Ямпольського, М. Зубрицької, І.В. Арнольда), проблема залишається актуальною, бо зумовлена вона тим, що вивчення інтертексуальних зв'язків у художньому тексті пов'язано з дилемами знаходження смислів твору, які продовжують або знищують його життя, керують процесом статичності "високих" і "масових" зразків мистецтва слова. Спробуємо під час нашого дослідження продемонструвати значимість міжтекстової компетенції читача в розумінні смислу тексту на основі прецедентності. Така компетенція може бути досягнута лише при умові використання майстром слова книг вічних, класичних. Намагаючись розв'язати смисл таких місць тексту, в яких автор уявляє його при допомозі натяків, читач вимушений звертатись до тих прецедентних текстів, перечитувати їх, передумувати їх у новому контексті. Цей напрямок роботи є перспективним і цікавим, бо саме це ребусування сприяє розвитку ментальних структур розуміння, вихованості.

Вибір об'єкта дослідження зумовлений, перш за все, тим, що інтертекстні включення присутні в багатьох творах цього автора, створюючи своєрідне транстекстуальне поле й стають одним із структуротворчих факторів ідиостиля поета, який був і залишається цікавим тлом досліджень багатьох критиків та літературознавців: С. Крижанівського, В. Оліфіренка, В. Базилевського, Л. Новиченка, І. Дзюби, Г. Сивоконя, Т. Салиги, А. Макарова, М. Рябчука, Л. Череватенка, В. Єршова, А. Стефановського, С. Тельнюка, В. Моренця, Г. Гордасевича, А. Митропольського, Я. Мельника, І. Прокоф'єва.

Алюзія є одним із засобів реалізації інтертекстуальності, яка відрізняється від інших засобів компактністю передачі об'ємної інформації прецедентного тексту і, таким чином, уявляє собою важливий квант інформації, що сприяє збагаченню новоутвореного тексту. Разом з тим, треба мати на увазі, що перехід художнього елемента із прецедентного до нового тексту супроводжується з деякими змінами його змісту. Це пояснюється, перш за все, тим, що запозичений елемент переосмислюється в новому оточенні згідно специфіки цього оточення.

У ліриці Леоніда Талалая алюзія репрезентована класичними різноджерельними виявами. В єдиному культурному обсязі знаходяться тексти, які володіють певним "авторитетом", набутим у результаті існуючої в конкретному культурному середовищі традиції сприймати їх як джерело безумовних аксіом. Таким текстом, наприклад, є Біблія, цитати та алюзії із текстів якої пересічують буквально всі тексти пізніших часів. За визначенням В.Н. Топорова, "великий текст" – "чиста творчість як досягнення всього просторо-часового, найвищої свободи" живе "вічно й всюди" [8, 284].

Як відомо, до значущих прецедентних текстів належить біблійний міф. Біблію можна розглядати як модель тексту, народженого на невловимій межі літератури та дійсності.З погляду бачення німецького філософа Ю. Габерса, за визначенням М. Зубрицької, саме це "пограниччя життя і фікції й забезпечило текстові Біблії міцний онтологічний статус "Книги життя" чи "Вічної книги", що відкриває перспективу синтетичного сприйняття єдности в розмаїтті, методологічного синтезу, який стирає будь-які межі поділу світу тексту на літературний і не-літературний виміри. Н. Фрай у фундаментальному дослідженні "Великий код: Біблія і література" (1990) спробував виявити засади феноменальної комунікативної енергії та механізми плідного впливу "Вічної книги" на літературу і мистецтво всіх часів через докладний аналіз її мови, мітологічної структури, метафорики та типології. Своє бачення Біблії як "Книги життя" запропонував і П. Рікер, вказуючи на інтегральний характер людського досвіду в ній" [3, 318].

І.В. Арнольд зазначав: "У світовій літературі немало таких текстів (Ю.Н. Караулов називає їх прецедентними), які відлунюють знову і знову протягом багатьох століть... Цитування геніїв минулого дозволяє співставити світ ХХ століття зі світом інших епох з їх моральними й духовними цінностями" [1, 365]. Біблія як основа християнської культури стала справжнім "текстом текстів", вічним джерелом вічних ідей, образів, мотивів у всіх сферах мистецтва. Біблійна образність та смислова змістовність впливали та впливають на різні покоління письменників.

Основними вербальними сигналами інтертекстуальних зв'язків у багатьох поезіях Леоніда Талалая є біблійні цитати, в тому числі алюзійні та ремінісцентні, які у Талалая можна відокремити в єдину концептуальну систему, основними компонентами якої є наступні чинники: обов'язковий релігійний початок у людині; співіснування духовного й біологічного в ній; пошуки смислу існування як реалізація цього співіснування. Біблія як прототекст християнської культури впливає на розвиток літератури і виступає смисловим ядром, яке народжує новий смисл. Так, у поезії "Незважаючи на втрати" [7, 39-40] автор закликає сучасника цінувати життя як Божий дар, яким уміло треба розпорядитись, натякаючи на можливу спокусу.

Алюзії з релігійною підосновоюсприяють створенню "універсуму тексту"(Ж. Дерріда) тому, що цей текст функціонує в якості постійного інтертексту. Наприклад: у поезії "Мить" сподіваючись на ласку долі, автор вірить про значимість своєї праці, натякуючи: "...і вірю: впаде мені яблуко в доллю,/ як в долю Адама, як в долю Ньютона" [7, 88] (тут алюзія з релігійною підосновою сплітається з реальною історією, пов'язаною з відкриттям фізичного закону всесвітнього тяжіння); а біблійний сюжет продажу душі дияволу, що розкриває гріх людської спокуси, трансформується у поезіях "Протистояння" [7, 112], "Змій" [7, 140], ("І ти –справжнісінький Адам/ Із недопаленої глини... Спокійно яблуко їси,/ І поглядаєш сумовито,/ Як намагається твій син/ У небо змія запустити" [7, 140]); образи спокусника-диявола, змія та Бога виступають центральними в розв'язанні суті сучасної людини, в якому, на жаль, перемагає часто перший.

Християнство пророче життя душі після Вищого суду в раї або пеклі, в автора цей образ трансформується в образ власної совісті, який набагато відповідальніший, ніж Вищий: "На тім суді... На тім суді,/ ні прокурора, ні судді,/ лише у пам'яті твоє/ життя прожите постає./ Сльоза збігає по щоці.../ і кожна мить такого суду/ важка, як камінь у руці,/ що міг би кинути в Іуду" [7, 367].

Loading...

 
 

Цікаве