WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Проблема традицій і новаторства в укр. літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. - Реферат

Проблема традицій і новаторства в укр. літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. - Реферат

здебільшого народницьким, "селянським" реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.
Найважливіші риси, що характерні модернізмові, - це, по-перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій тощо), а відтак - і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.
Та цього не могли собі дозволити українські письменники, які жили й творили на межі ХІХ і ХХ ст.
Ще С.Єфремов, автор опублікованої в 1911 р. "Історії українського письменства", зазначав, що упродовж віків зміст, форми української літератури визначали чотири ідеї: "елемент свободи" для людини, невпинна визвольна течія - це перша ідея. "Визвольно-національна ідея тягнеться другою червоною ниткою через усю історію нашого письменства". Третьою рисою (ідеєю) стає "поступова течія народності в змісті й формі", в літературній народній мові. А четверта - це її "принцип громадського слугування народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець-кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед них і письменству" [6, 22].
Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов'язує українських письменників не поривати з реальною дійсністю і водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцяи з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції.
І.Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М.Вороний. Іван Франко у вступі до поеми "Лісова ідилія" назвав Миколу Вороного "ідеалістом непоправним", який вимагає від авторів :
Пісень давайте нам, поети,
Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання,
Без нарікання над юрбою,
Без гучних закликів до бою…
І.Франко утверджував думку про те, що "сучасна пісня не перина… вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога…" У відповідь на його "Посланіє" М.Вороний написав вірш "Іванові Франкові", якому передує епіграф із Ш.Бодлера: "Предметом поезії є тільки вона сама".
Оскільки модерністи переважну увагу звертали на естетичні, художні вартості, а не на соціальні проблеми, вимагали звільнення мистецтва від служіння позаестетичним потребам (народу, нації тощо), то з такої позиції ні І.Франка, ні Лесю Українку, ні В.Стефаника, ні М.Коцюбинського не можемо назвати модерністами. Вони бачили перед собою інші завдання, сповідували іншу віру, служили іншим ідеям. Творчість І.Франка, Лесі Українки чи М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка аж ніяк не назвеш асоціальною: вона сповнена "усесвітнього страждання", "гучних закликів до бою", їхня пісня - і "вогонь", і "боротьба", і "тривога". Вони не могли, та й не мали морального права стояти осторонь національних і соціальних питань.
На думку М.Жулинського, авторитетні українські письменники, такі як І.Франко, І. Нечуй-Левицький, С.Єфремов, "не хотіли визнавати, що потрапили у своєрідну ідеологічну пастку, зумовлену соціальними і національними домаганнями", їм "вважалося неприпустимою естетичною забаганкою заворожувати себе тими особливостями мистецтва, які закладені у формі, символі, асоціаціях, відчуттях…" [7, 149]. Микола Жулинський, і з ним важко не погодитися, вважає, що це - трагедія української літератури, оскільки метод критичного реалізму "сковує творчу волю митця, змушує його "працювати" на соціальну ідею, і ця ідея - благородна, вимірювана широкими масами, історично перспективна - підкорювала фантазію митця, певною мірою диктувала тему, стиль, форму зображення" [7, 151]. Таким чином, закономірний процес зміни творчих напрямів, методів, стилів зазнав ідеологічних коректив, а український модернізм (і в цьому його світоглядна криза) із самого початку став заложником ідеології.
Можна лише погодитися й з іншим літературознавцем - Богданом Бенесьом, який писав про І.Франка, що він потрапив у прірву між двох літературних епох і ніколи не міг повністю проголосити свою приналежність ні до однієї з них. Це трагедія не лише І.Франка, а й інших письменників - його сучасників, яким "доля дала творити на перехресті двох літературних діб у народі, який мав важливіші за літературу проблеми" [8, 24].
Вибір між мистецтвом і соціальним обов'язком письменників кінця ХІХ - початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається "у блакить". Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі, стиль; форма зображення в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. були вже іншими.
Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з'явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го ст., з його вірою у можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб'єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.
Література
1. Франко І.Я. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв.: У 50 тт. - Т. 35. - К.: Наука, 1982.
2. Білецький О.І. До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури. - Зібр. праць: У 5 т. - Т.2.- К.: Наука, 1965.
3. Література ХХ ст.: проблеми періодизації. (Круглий стіл) // Слово і час.- 1995.- № 4. - С. 54-63.
4. Франко І.Я. Зібр. творів: У 50-ти тт. - Т. 37. -К.: Наука, 1982.
5. Коцюбинський М.М. Твори: В 7-ми тт. - Т.5. - К.: Наука, 1975.
6. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т. - Т.1. - К., 1924.
7. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття // Записки наук. товариства імені Т. Шевченка. Праці філолог. секції. - Львів, 1992. - С.141-153.
8. Небесьо Б. Любовний трикутник: Іван Франко - народ - модернізм // Сучасність. - 1991. - № 9. - С.17-25.
Loading...

 
 

Цікаве