WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → “Жанна-Батальйонерка” Ґео шкурупія як інваріант любовного роману - Реферат

“Жанна-Батальйонерка” Ґео шкурупія як інваріант любовного роману - Реферат

"Жанна-Батальйонерка" Ґео шкурупія як інваріант любовного роману

Ґео Шкурупій (1903-1937) – один із представників яскравого покоління футуристів міжвоєнного двадцятиліття. Він прийшов у літературу в сімнадцять років, опублікувавши в 1920 р. поезії в альманасі "Гроно", а в 1922 р. видав першу поетичну збірку "Психотези". Наступні поетичні збірки – "Барабан" (1923), "Жарини слів" (1925), "Для друзів-поетів –сучасників вічності" (1929) – характеризували автора як поета, який ставив собі за мету оновлення мистецького слова на рівні як змісту, так і форми. "Імперативи-близнята – ідеологія і новизна – з легкістю поєдналися..." [6, 309], – зауважує О. Ільницький. Прозову спадщину Шкурупія складають збірки малої прози – "Переможець дракона" (1925), "Пригоди машиніста Хрона" (1925), "Штаб смерті" (1926), "Січневе повстання" (1928) та ін., романи "Двері в день" (1929), "Жанна-батальйонерка" (1930), "Андрієна" (1934). Значний теоретичний і практичний художній набуток автора надовго був вилучений з наукового й читацького обігу після арешту3 грудня 1934 р. "на підставі постанови оперуповноваженої секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, яка висунула звинувачення в приналежності його до київської групи української націоналістичної контрреволюційної терористичної організації ОУН" [9, 466] та розстрілу 8 грудня 1937 р.

Рецензуючи першу книжку оповідань "Переможець дракона", О. Білецький назвав молодого прозаїка "вундеркіндом нашої літературної сучасності" [2, 153]; подібні думки висловлювали й інші критики – сучасники письменника. Так, Ф. Якубовський характеризував автора як новатора щодо української літературної традицій, відзначав, що Шкурупій "уперто шукає нових гостросюжетних і складних композиційних засобів" [16, 58], а О. Полторацький назвав молодого письменника "майже закінчений майстер" [11, 3]. Зрозуміло, що були думки й протилежного характеру: критики називали експерименти Шкурупія "розкиданими, безпринципними, еклектичними шуканнями", дорікали йому за "нереалістичність" та неідеологічність творчості [10, 152]. У 1967 р., після реабілітації багатьох репресованих письменників, зокрема й Ґео Шкурупія (було перевидано його роман "Двері в день", 1968 р.),у монографії "Український радянський роман 20-х років" З. Голубєва називає роман "Двері в день" таким, що "руйнує звичне уявлення про конструкцію роману, якому властиві чітка послідовність зображення та глибокий аналіз подій, вчинків, суджень, внутрішнього світу людини" [5, 177]. Сучасні дослідники здебільшого високо оцінюють прозову спадщину Шкурупія, відзначаючи його художню неординарність. О. Ільницький у цілісному дослідженні про футуризм пише: "Хоча Шкурупієві приписують шукання в царині сюжету, загалом його твори не вкладаються в таке просте визначення. Винахідливість сюжету й інтриги краще зрозумілі в аспекті його виняткової літературної самосвідомости, яка породжує розмаїтість форми. Шкурупій міг настільки ж вправно обігрувати мову, як і композицію. Він начебто використовував прийом, але водночас і розвінчував його. Міг догоджати конвенційним читацьким бажанням, а міг ними знехтувати. Інколи Шкурупій звільна підкорявся диктатові жанру, а часом свідомо поборював його" [6, 324]; Н. Бернадська наголошує на тому, що "його твори великої форми теж належать до експериментальної прози" [1, 175].

Як відомо, футуристи негативно ставилися до нормативних концепцій літератури, "...надавали перевагу експериментові з жанрами й наративними структурами, "руйнуючи" літературу і відразу натомість створюючи незнані форми" [6, 376-377]. Як наголошував Полторацький, "експериментальна робота якраз і полягає в тому, щоб постійно переборювати буржуазні мистецькі засоби, деструктувати їх і експериментувати, виробляти й випробовувати нові" [12, 32]. Художня творчість мислилася не як результат натхнення, а як щось "виготовлене" ремісниками-майстрами, тобто письменниками. М. Ланський (Л. Скрипник) висловлював думку, що замість натхнення "архітектоніка далі вимагає здатностей типово "інженерських" ... та "адміністративних" [8, 30]. Прагнучи до оновлення літератури, футуристи говорили про використання можливостей популярних канонічних жанрів, у яких домінує дія й сюжет, пропонуючи жанри пригодницькі, детективні, наукову фантастику, оповідання жаху, стилізації американських вестернів. Ґ. Шкурупій "розглядав таку прозу як відгук на потребу хорошого українського читабельного матеріалу" [6, 258], зауважуючи: "Є велика література з багатьма видатними іменами, а читати нема чого. Є багато хліба, а їсти нічого. Є багато води, а напитися не можна. Читач, як відважний моряк, що пливе на морі без прісної води. Звичайно, читати є чого, і в морі води багато, але читати старе українське красне письменство скучно, а пити морську воду солоно" [16, 13].

Роман "Жанна-батальйонерка" вперше друкували частинами в журналі "Життя й революція" (1929), у 1930 р. він вийшов окремою книгою; перевидання твору було здійснене в часописі "Сучасність" (1982). Один з перших рецензентів Л. Підгайний зазначав, що в романі автор "ніяких деструктивних завдань собі не ставить" [10, 150]; О. Ільницький звернув увагу на "нібито правильний любовний сюжет" [6, 327]. "Сплітаючи в одне любов, ідеологію й пригоди, Шкурупій створив гарний, читабельний твір, легкий для сприйняття" [6, 328], – так лаконічно, але точно характеризує роман дослідник. Н. Бернадська аналізує роман в контексті жанрових пошуків романістів зорієнтованих на класичну традицію [1, 107-112]. У даній статті буде зроблена спроба проаналізувати роман "Жанна-батальйонерка" в контексті масової літератури, зокрема, любовного роману.

Любовний роман відносять до так званої формульної літератури. Теоретичні погляди на вивчення літературних формул обґрунтував американський культуролог Джон Кавелті в дослідженні "Пригода, таємниця і любовна історія: формульні оповіді як мистецтво і популярна культура" (1976). Тут сформульована концепція літературних (кіно-, теле-, театральних тощо) формул і запропонована техніка їх аналізу, що лягли в основу значного числа американських досліджень масової культури.

Свій метод Кавелті характеризує як результат синтезу вивчення жанрів та архетипів, що почалося з "Поетики" Аристотеля; вивчення міфів та символів у фольклористичній компаративістиці й антропології; аналізу практичних посібників для письменників масової літератури. Структурні особливості літератури популярних у читачів типів розглядаються ним як засіб медіації та зняття існуючої в даному суспільстві напруги, викликаної конфліктуючими (в свідомості членів суспільства) групами цінностей. Літературну формулу автор визначає як "структуру оповідних чи драматургічних конвенцій, використаних в дуже великій кількості творів" [7, 33]. Формула – це комбінація, або синтез, ряду специфічних культурних штампів і універсальних оповідних форм або архетипів. Деякі оповідні архетипи успішно задовольняють людські потреби в задоволенні та втечі від дійсності. Архетипи не існують в "чистому вигляді", вони втілені в конкретній оповіді за допомогою героїв, обстановки дії й ситуацій, що дозволяє засвоювати значення виробляючої їх культури. Засобом літературних формул специфічні культурні теми, стереотипи і символи поєднуються із загальнішими оповідними архетипами. Процес виникнення та зміни формул – вид культурної еволюції з "виживанням" в результаті відбору, що робить аудиторія.

Кавелті характеризує основні типи літературних формул: пригоду, любовну історію, таємницю, мелодраму, чужі істоти та стани (комедійні формули ним не розглядаються).У пригодницькому творі герой, виконуючи етично важливу місію, долає перешкоди й небезпеки, що виникають звичайно в результаті злодійств негативного персонажа.Як нагороду він отримує прихильність однієї чи кількох привабливих дівчат. Цей тип формул характерний для всіх культур. Любовна історія – жіночий еквівалент пригодницької історії. Багато формул цього типу зосереджуються на подоланні закоханими соціальних чи психологічних бар'єрів. Історія про таємницю є розкриття секретів, що веде до якоїсь винагороди героєві. За винятком класичного детектива цей тип не виступає в чистому вигляді, а зустрічається як доповнення до інших формул. Мелодраматичні формули описують світ, повний насилля, але керований моральним принципом "воздаянія". Головна характеристика мелодрами – прагнення показати осмисленість і справедливість світового порядку засобом демонстрації притаманних аудиторії традиційних зразків правильної та неправильної поведінки. Поширені також твори про чужих істот чи стани, наприклад, "жахливі історії", в яких розповідається про руйнівні дії та загибель якогось монстра.

Loading...

 
 

Цікаве