WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Біографія Григорія Кочура - Реферат

Біографія Григорія Кочура - Реферат

(Дата на конверті 4. IV. 79. Ірпінь)

"Дорогий Миколо Олександровичу!

Є справи. Був такий український художник Юхим Михайлів. Цікавий художник — з нахилом до символізму. Свого часу його посилали на перекваліфікацію — там він і помер (у Котласі, між іншим, десь року 1935), Тепер уже ним цікавляться, пишуть про нього, готують монографію, визбирують усе, що залишилося з його робіт (між іншим, у Тичини висіла одна його картина "Ярославна"). Так от, є відомості, що в Херсонському музеї колись були дві його роботи: 1. Весна (Статуя Світовида) 1922 р. і 2. Вітряк в ореолі. 1925.

...Також була одна картина у Чернявського (Сінокос над Хоролом). Де вона поділась, невідомо. А раптом якимось чудом і вона потрапила до музею! Дуже прошу, розвідайте цю ситуацію наскільки це Вам пощастить і напишіть мені. Та й взагалі напишіть про своє життя. Ми живемо не надто добре — спіткало нас лихо — померла Тамара Михайлівна (сестра Ірини Михайлівни, дружини Г.К. — М.В.), оце скоро вже два місяці буде. Хоч вона й не мала доброго здоров'я, а проте смерть була несподіванкою й дуже засмутила нас.

Вітайте своїх. Ір. Мих. також пересилає вітання. Ваш Г.К."

Григорій Кочур був вимогливим літературним критиком, дуже скупим на компліменти, не терпів фальші в поезії, тримався принципу — краще недохвалити, ніж перехвалити, бо перехвалювання веде до самозаспокоєння, а чесна критика спонукує до творчої праці. 1966 року він мені писав: "У Ваших віршах нема такої вже сильної індивідуальності, уміння все сказати якось по своєму, з переконливою незвичністю і своєрідністю. Але і техніка вироблена, і певна майстерність є...

Я, наприклад, перестав писати оригінальні вірші саме тому, що теж вони були б на доброму, коректному середняцькому рівні... Лишається ще ділянка перекладу. Тільки й тут потрібне ясне усвідомлення своїх можливостей і мети; опанувати, принаймі, дві мови як слід і перекладати тільки з них — без найменших натяків на підрядник..."

У приватній розмові він говорив, що справжня поезія вимагає тяжкої праці, розумових і творчих зусиль; поет повинен бути глибоко ерудованим. Якщо ж він піниться і не тягне на справжню поезію, він мусить зректися її, не писати. Я тоді сказав, що зрікаюся писати вірші, бо на високу поезію не витягую. Цей епізод він згадує в листі 1980 р.

Твори Кочура ще не друкували, але вже двері видавництв повільно відчинялися.

"13.02.80.

Дорогий Миколо Олександровичу!

Моє мовчання має такі причини: узяв певну роботу, — давненьку вже "негритянську". Через лінощі та недбальство ставився до неї легковажно. І от настав такий час, що почали вимагати, а вона не зроблена. Довелося просиджувати за машинкою по 16 годин, — усе таки скінчено. А трохи віршів довелося перекладати, а вони не хотіли перекладатися, то допіру позавчора добив, нарешті...

З запізненням дякую за вітання і за вірші. Вірші мені подобаються, і ті, що раніше вислали, і цей, що в учорашньому листі. Може, саме тому, що зрікаєтесь писати, то вони (на зло) такі добрі виходять...

Кілька слів про себе. Коли мої переклади директор видавництва "вичистив" з польської антології (щойно вийшла), то Спілка заворушилась. Загребельний ходив до ЦК, і там "спустили" таке, щоб друкувати. Тепер "Всесвіт" дивується, чого я нічого не несу, і у видавництві чогось сподіваються. А мені не було коли навіть подумати — що куди треба нести. Оце аж тепер отямлюся й почну міркувати.

Вітання від Ір. Мих. І Ліну вітайте. Гр. К."

Григорій Порфирович в Ірпені мав будинок, вул. Баумана, 12 (тепер вул. Григорія Кочура) і присадибну ділянку, на якій росли фруктові дерева та городина. Він порався біля них, перекопував грядку, сапав, доглядав фруктові дерева. Казав, що такою формою відпочинку задоволений. І ось сталася пригода.

"27.VI.

...Зі мною таке приключилося, що я давно в Києві не був: палив сміття (ще наприкінці квітня), сірник стрельнув і влучив прямісінько в око. Відвезли в лікарню (за Ірпінь, у Бучу), там поклали, почали нещадно колоти і закапувати, зір не пошкоджений, залічили, навіть на 9 травня пустили додому (умовно, не виписуючи з лікарні), але причепилась алергія (мабуть, від тих же таки ліків), яка не минула й досі... Досадно, що така дурниця, а працювати не дає, і до Києва їхати не можна. Проте трохи працюю, поки лежав у лікарні, переклав кілька віршів Блока, тепер диктую Ірині Михайлівні рецензію на Арістофана. Ваші вірші сподобалися, радий, що саме про Зорова Ви написали.

Ір.Мих. вітає. Ліні вітання також. Гр."

Відомо, що поет не оцінюється за кількістю виданих збірок. Справжня поезія не масова, вона завжди оновлююча, хвилююча і тільки її силове поле доторкається до найпотаємніших струн душі. Незважаючи, що Кочура постійно переслідували, глибоке розуміння поезії, почуття краси (краса порятує світ) не зраджували його. Він залишався самим собою, зберіг молодечу жвавість, не втратив інтересу до життя. Зайнятий творчою працею, ще знаходив час писати листи, дискутувати на літературні й соціальні теми.

"10.11.81

... Відносно Ліни (Ліна Костенко — М. В.) маєте рацію: велика поетеса. Я оце дістав кілька збірочок Мозолевського (археолог), Ільницького (критик), Шепітько (філософ, дівчина притому). Усі вміють писати. Це і радує, і засмучує. Якщо вміння віршувати у нас таке поширене, то треба аж голосу Костенко, щоб зрозуміти, чим поезія відрізняється від гарних віршів. Між іншим, один приятель (Леонід Череватенко) видав цікаву збірку "Скіфський степ". Погляньте, якщо трапиться. З О.Завгороднім я сам добре знайомий, листуюся. Мені дуже подобається його власні вірші. Подобається й те, що от він вивчив естонську мову й чимало вже переклав доброго. Але "Монумента" ще не читав. Прочитаю".

На початку 80-х років у Херсоні з'явився молодий поет Анатолій Кичинський. Його вірші мені подобалися, але місцеві поети і критики не сприймали його асоціативну поетичну образність. В обласній пресі з'явилася розгромна критика на його творчість. Кілька його віршів я надіслав Г.Кочурові, а також виклав своє бачення на канонізацію класичної форми. Тепер Анатолій Кичинський відомий, цікавий поет, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

"28.11.981 р.

Дорогий Миколо Олександровичу!

Сьогодні отримав Вашу бандероль. Устиг прочитати Ваші вірші й Кичинського. Він заповідається на цікавого поета — аби не наврочити.

Щодо Ваших — надто суворо їх судити не стану, бо досить симпатичні... Ваші міркування щодо класичної форми, паралель М.С. — І.С. (Микола Соколовський та Іван Савич — М. В.) це все цілком слушне, тут я Ваш однодумець, Івана С-ча убив його конформізм, бажання бути "на поверхні"... Вітання від обох нас і від Дм. X. Ваш Г.К."

У червні 1981 року Григорій Порфирович із дружиною Іриною Михайлівною та онуком Романом тиждень гостювали в мене. Ми їздили в Асканію-Нову, Цюрупинськ, на Чорне море (Скадовськ), човном плавали по Дніпру, побували на островах, заходили в правлячу Греко-Софійську церкву. Оглянули музеї міста, залишки колишньої фортеці, пам'ятки архітектури (споруди ХVIII ст.). У музеї пропаганди та охорони пам'яток історії та культури, що був у Катерининському соборі, експонувалась "слава русского оружия": зразки військового строю, зброї, портрети цариці Катерини Другої, князів, генералів, витяги з наказів Потьомкіна, Суворова тощо. Оглянувши експонати, Григорій Порфирович по пам'яті прочитав два вірші А.Суворова. Працівники музею зробили великі очі. Вони не знали, що Суворов писав вірші.

"9.VII.81. Дорога Наталіє Іванівно, Ліно Іванівно, Миколо Олександровичу!

Минуло вже чимало часу — майже місяць, — відколи ми покинули Херсон, а досі не озвалися до Вас жодним словом, хоч давно вже повинні були висловити вдячність за Вашу гостинність та увагу... По-перше, мій Новомеський посувається надто повільними темпами й на мене вже гримають. По-друге, втрутився Янка Купала, — зажадали, щоб я переклав кілька віршів. Ціною надлюдських зусиль я вичавив із себе два вірші, чим ще більше затримав Новомеського. Далі: приятелі й приятельки привозять і присилають свої "наукові праці" або переклади з проханням терміново переглянути. От тільки вчора вислав 48 сторінок перекладознавчої статті з своїми зауваженнями. Тепер повинен зробити зауваження на два переклади з Горація та нову порцію віршів Завгороднього (що написав цікаву й корисну "репліку" в "Літ. Україну" про словник. Далі: з Полтавщини приїхав (власною машиною), один наш приятель, людина експансивна і голосна, що втручається в усі справи... повіз нас (мене й Романа) до Переяслава... А їхати туди, справді, варто. Переяслав — велике місто з погляду музейного... Отож їздили й задоволені, а день на це вгатили... Отже, прийміть ще раз вирази найглибшої подяки й найкращі побажання від украй запаморочених та загалаканих Кочурів".

Свідчення багатьох фактів про наше минуле — це намагання національно свідомої інтелігенції знайти такі засоби, якими можна було б запобігти прогресуючій амнезії народу, провалу історичної пам'яті.

Ірина Михайлівна Воронович-Кочур, дружина Григорія Порфировича, за покликом педагог (викладала у вищих учбових закладах) належала саме до такої когорти інтелігенції. Життя до неї було несправедливо нещадним, вона, як і її чоловік, зазнала ув'язнення в каторжних таборах на Далекій Півночі за любов до України. Вона — наочний свідок жахливого терору сталінсько-сатанинської камарильї. Якщо поезія є долею поета, то Ірина Михайлівна була долею свого чоловіка, який творив за покликом Всевишнього на благо людей; посильно й постійно допомагала йому в нелегкій щоденній творчій праці, не мала синдрому рабства, була турботливою і доброю дружиною, матір'ю, бабусею. Якщо із цеглини можна збудувати Храм, а можна і в'язницю, то вона невідступно й заповзято будувала Храм.

Loading...

 
 

Цікаве