WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Біографія Григорія Кочура - Реферат

Біографія Григорія Кочура - Реферат

Мовляв, зворушливі пісні.

Ні, то мигтить лиш тьмяний спомин

Душі, лиш вогники блудні.

Казали: Що за самобутність!

Могутність визнали мою.

Ні, я в Сілезії вродився,

У тім зацькованім краю.

Читали вірші ці й пражанам,

Лунали оплески і там.

За що? Що десь жила Марічка?

За те, що горло стисли нам?

Якби в Бескидах запалала

Від смолоскипів мла німа,

І спів мій грав до кроку лавам,

Де й я ішов би з усіма.

Коли б ти, велетню закутий,

Народе приспаний, без прав,

З пісень моїх навчивсь такого —

Я б мовив: добре я співав.

Як людина обдарована, патріотична, різнобічних уподобань, Кочур не міг бути осторонь літературного процесу 60-х років. Він продовжував трудитись затято й продуктивно (переклади, рецензії, укладання збірників, виступи-лекції перед молодими перекладачами й поетами в приміщенні Спілки письменників України) працював із запалом одержимого. Зазнайомився з багатьма "шістдесятниками" і охоче підтримував спілкування. Двері його помешкання в Ірпені були відчинені для всіх без винятку. Це якоюсь мірою послабило здоров'я, він відчув себе емоційно втомленим.

"27. VI. 1965

Дорогий Миколо Олександровичу!

Давно вже урвалося наше листування. Я був такий недужий і стомлений, так до всього збайдужів, така на мене напала апатія, що нічого не міг писати. Змушений був симулювати "бурхливу діяльність", але все говорив, а не писав. Занедбав і листування страшенно. Оце кинувся складати список найнеобхідніших листів, і нарахував їх 37 поки що...

Ваш Г.К."

У серпні 1965 року Григорій Порфирович із дружиною Іриною Михайлівною взяли путівку до Хустівського будинку відпочинку і, щоб провідати мене, вирішили їхати через Херсон, а далі Одеса... Хуст. Гостювали дві доби. Моя дружина дала їм одеську адресу своєї подруги ст. викладача Одеського технологічного інституту Наталії Яківни Савіної, де вони могли б перебути кілька днів. Але, як мовиться, не так сталося, як гадалося.

"15.ІХ. 1965 р.

Дорогі Ліно Іванівно та Миколо Олександровичу! Пишемо Вам з великим запізненням тому, що мандри наші сього року склалися якось так безглуздо, зовсім по-іншому, ніж ми собі їх планували. Ніде ми не спинялися на довгий час, блукали, як ті цигани.

Отже, з Херсону вилетіли ми до Одеси. Там знайшли притулок у Наталії Яківни. Дуже мила родина, прийняли нас гостинно (між іншим, Вам передавали привіт)... Коли ми наступного дня пішли купувати квитки, то виявилося, що на Ужгород, Чернівці чи Івано-Франківськ розібрали на 2 тижні, і летіти можна тільки... на Київ. Ми і полетіли. А вже вдома син узяв квитки (на поїзд) до Івано-Франківська. Я тим часом нашкрябав статейку до "Літ. України", а потім ми поїхали... поїхали в Яремче, там побули кілька день — я то ще навіть і в Коломию з'їздив. І аж нарешті ми вибралися на місце нашого "постійного" відпочинку — в Хуст. Але тому, що прибули ми сюди з запізненням, то й бути нам доводиться небагато — усього на Хуст лишилося 5 днів: завтра вже їдемо на Мукачів, позавтра на Ужгород... Відпочинку фактично у нас не було. Милувалися мальовничою природою в Яремчі, водоспадом, горами, тряслися по 6 годин в автобусах, їздили на Синєвирське озеро (гірське озеро за Хустом), і для цього цілий день тряслися вже в машині кінопрокату. Потім злазили на гору, де руїни Хустського замку, одвідали Хустський музейчик, робили досліди по книгарнях, і т.д. На мене таке активне життя несподівано вплинуло добре — я почуваю себе досить бадьоро — може, коли повернуся, то й працювати зможу. Правда, я не певен цього: дрова на селі я рубав з великою охотою, а писати — це річ важча і неприємніша. А от Ірині Михайлівні потрібен був спочинок у точному розумінні цього слова, отже, вона почуває себе не дуже впевнено, — "відпускний сезон" її цього літа змарнований. Отакі наші справи. Чекаємо Вашого звіту.

Ірина Михайлівна вітає. Вона досі захоплюється Вашою садибою. Г.Кочур".

Відомо, що інтелігенція — це національний скарб. Вона завжди підштовхує владу до активізації розумової діяльности. Чи не тому совєтська влада не любила національно свідому інтелігенцію? Від початку встановлення такої влади і до 90-х років цього століття репресії щодо неї не припинялися. Молох репресій перемолов сотні тисяч справжніх патріотів, єретиків нової мислі, а ті, кого він обійшов, жили у королівстві кривих дзеркал.

70-ті роки "ознаменувалися" новим наступом влади на творчу інтелігенцію. Відновилися безпідставні арешти, переслідування, шпигуноманія, принизливі допити, несправедливі суди, тюрми і свідоме нищення в людині сумління. Влада знала, що сумління без віри не буває, і людина міряється не з ніг до голови, а від голови до неба, і чим ближче вона стоїть до неба, тим небезпечніша для можновладної номенклатури.

Чорна смуга допитів і цькувань 70-х років не оминула і Григорія Кочура. Видавництво "Веселка" ще встигає опублікувати за редакцією вже "поміченого" Григорія Порфировича збірку "Співець" (1972) із світової поезії кінця XVII — першої половини XIX ст., але на подальшу співпрацю не відважилось. Моральні рани минулого мають властивість довго не заживати, вони завжди дають про себе знати, коли на них накладаються нові рани несправедливості. Виклики до КГБ, принизливі допити, залякування, звинувачення в моральній і матеріальній підтримці опального Миколи Лукаша, і, нарешті, виключення зі Спілки письменників, відчуження від літературного процесу, негласна заборона друкуватися, підривають його здоров'я, морально втомлюють. Він залишається в ізоляції. Численні "друзі й товариші" забувають дорогу до його дому. Якось я запитав одного поета, який раніше часто ходив до Кочура, чому б йому тепер не провідати Григорія Порфировича. Поет з прямолінійною відвертістю відповів: "Боюся".

Пригадую епізод свого життя. У видавництві "Радянський письменник" була запланована на 1974 рік збірка моєї поезії "Переліски" (Тематичний план "Радянський письменник", 1974). У листопаді 1973 року видавництво мене повідомило, що збірка апробована, підписана всіма редакторами, зауважень нема, і вийде на початку наступного року. Але варто було мені поїхати в Ірпінь, щоб привітати Григорія Порфировича з днем народження, як уже наступного дня у видавництві сказали, що був дзвінок згори і рекомендували мою збірку розсипати. З того дня протягом майже десяти років усі видавництва і редакції журналів для мене були наглухо зачинені, навіть міська та обласна періодична преса без пояснень відхиляла мою поезію. Збірка залишилася недрукованою.

"3.03.1972 р.

Дорогий Миколо Олександровичу!

Старію я, стаю малорухомий: телефонував до книгарні, щоб залишили мені кілька "Співців", склав список (де й Ви фігуруєте), та досі нікому не вислав. А виходить, що Ви вже й маєте. Що книжка вийшла — це взагалі чудо. Її, очевидно, замовчуватимуть (укладачі не ті!), а видавництву прочитають нотацію. Книжка має хиби і стаття мені не подобається, і не всі переклади на належному рівні — часу не було замовляти й домагатись високої якості. Але все ж таки книжка, мабуть, корисна, а переклади є і добрі: Дмитро Хомич, наприклад, зробив справжній подвиг, переклавши Прешерна з дотриманням усього, навіть акровірша.

Щодо Лонгфелло: "Excelsior" має не 7 і не 8, а 9 строф. Тут дали 8 тому, що... не вмістилися всі на сторінці. Художники вилучили. Дикість!..

Вітає Ірина Михайлівна і Дм. Хомич. Ваш Г.К."

Після тривалого замовчування (був у списку недрукованих) і відносної самоти Григорій Порфирович не зрікся улюбленої праці, продовжує перекладати скарби світової літератури, але вже в шухляду, без надії на видання. Це його пригнічувало, іноді відчував непотрібність такої роботи, брав під сумнів навіть своє існування. Але проходив якийсь час, і він знову брався за переклади. Уважно стежив за літературним процесом, а за появою нових імен в поезії особливо, і щиро радів успіхам талановитого поета, намагався популяризувати його твори.

Як усяка непересічна творча людина, він прагнув активного, творчого літературного життя, але на перешкоді стояли совєтські каральні органи, — він був поставлений перед вибором -погодитись з офіційною ідеологією чи і далі гибіти. Після тривалих роздумів і боротьби із самим собою він 1977 року пише покаянні листи, таке писання далось йому нелегко. Хоч розумів і розуміли друзі, що листи — проста формальність, фікція, але він карався ними.

"27.VIII.77

Дорогий Миколо Олександровичу!

Як обіцяв, висилаю Ліну (Костенко, "Над берегами вічної ріки" — М. В) Збірочка вийшла трохи слабша, ніж могла б бути, бо деякі вірші пішли в "покращеному" вигляді, а деякі зовсім вилучені. Але талант є талант — все одно є що читати. Дали 3000 примірників у крамницю "Поезія". Люди брали по 10-15 примірників (я — 40, і вже мало лишилось).

У вчорашній газеті — другий і останній етап моєї офіційної й осоружної писанини. Тепер ніби вже все. З добірки перекладів (5 віршів) вмістили один, бо ні одного давати було незручно. Усі вітаємо і Вас і Ліну. Кочур".

Наприкінці 70-х років в історії української літератури ще було багато "білих плям". Митці розстріляного відродження, які були викреслені з пам'яті народу, ще очікували на повернення своїми творами. Попри всі труднощі й перешкоди Григорій Кочур час від часу пише статті про них, відшукує рукописні твори, спогади, епістолярну спадщину діячів культури.

Loading...

 
 

Цікаве