WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Шевченко в житті та творчості Олександри Псьол, дніпрової чайки та Людмили Волошки - Реферат

Шевченко в житті та творчості Олександри Псьол, дніпрової чайки та Людмили Волошки - Реферат

Плаче та сміється,

Дід мовчить, нерушний... [2, 5].

Але сам його вигляд випромінює енергію, духовну силу вкладену в "слово незабутнє", в "слово те єдине", що консолідуючим нервом пронизує вогнисте послання "І мертвим, і живим...", закликаючи українців до національної єдності. Риторичний вигук поетеси "О Кобзарю славний, / Золотії струни!" підсилює відчуття значимості Шевченкових заповітів для нових поколінь співвітчизників. Не зважаючи на перешкоди, "та святая пісня / Ллється з-поза труни", мобілізуючи земляків на шлях порозуміння, без якого неможливе націєтворення. Шевченкові слова оздоровлююче впливають на психологію українця, глибоко осідають у серці, стаючи на заваді чварам, розбрату, ворожнечі:

Самі руки просять

Обнімати брата,

Щоб утерла сльози

Україна-мати [2, 6].

Але цей процес болючий і нелегко здійснюваний. Бо "якаясь сила", що особливого представлення не потребує, послідовно й брутально підриває об'єднавчі тенденції в середовищі українства — "рідних розлучила, / Гордувати меншим / Старшеньких навчила, / Глузувать навчила / Із рідної мови" [2, 6]. У подібних рядках Дніпрової Чайки з гіркотою констатується результат багатовікової окупаційно-колонізаторської політики російського царату, здійснюваної під лицемірно-облудними гаслами прилучення до цивілізації та "просвіченого" народу московського — гаслами, що були геніально пародійовані в Кобзаревому "Кавказі". Те ж саме "всьому навчим" і "все покажем", особливо ж — як "тюрми мурувати", "кайдани кувати", відоме з безсмертної шевченкової сатири, своєрідно відлунює в підтексті "Думки..." Дніпрової Чайки. Та ж лиховісна сила "навчила кувати / На братів окови", "одірвала в неньки / Не одного сина". Болюча констатація "забули матір / Рідні її діти" мимоволі пов'язується з Шевченковими сентенціями з послання "І мертвим, і живим..." ("Хто матір забуває, / Того Бог карає", "Свої діти / Її розпинають"). Авторка закликає своєю поезією частіше прислухатися до великого Кобзаря, не зраджувати його сподівань на майбутню Україну та українців.

У вірші "Роковини" ("Як сиротина одинока...") Дніпрова Чайка лине думкою до Чернечої гори в Каневі. Там знайшов свій вічний притулок геніальний поет. Але це місце спочину національного пророка не є мертвою святинею, а живим поцінувачем української дійсності, становища народу, з яким і по смерті Кобзар не втрачає свого нерозривного зв'язку. Саме з такими мірками підходив до характеристики Шевченкової гробниці К.Білиловський ("З Альпів"), наголошуючи що це висока могила, котра "озира / Свій рідний, коханий, занедбаний край". "Давня мука" українського народу, "дух святої сили" вчувається із заповітної місцини в Каневі Олені Пчілці — в поезії "На Шевченковій могилі". Не з меншим пієтетом звертали свої очі на Чернечу гору й Л.Глібов ("Над Дніпром"), М.Старицький ("На роковини Шевченку"), І.Франко ("Могила Тарасова"), Б.Грінченко ("Велика могила"), В.Самійленко ("Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого"), М.Кононенко ("Шевченкова могила"), І.Манжура ("26 лютого") та ін. Для Дніпрової Чайки Кобзар — це той "святий", котрий щороку прокидається з могили над Славутичем, аби пересвідчитися, чи перевелись нарешті людці, що хронічно страждають українофобством. Принцип оживлення мертвого авторка запозичує з попередньої романтичної літератури (Й.-К.Цедліц, В.Жуковський, М.Лермонтов, А.Метлинський і, звичайно, Т.Шевченко з його баладним витвором "За байраком байрак").

Як сиротина одинока,

Могила над Дніпром стоїть,

І прокидається щороку

Святий, що в тій могилі спить,

І хуґу биструю благає,

Щоб ще чутніше загула

Та щоб унукам, де спіткає,

Од його звістку однесла [4, 217].

Поетесу гнітюче вражає той стан, за якого могила світоча нації нагадує бідну сирітку, не знаходячи природного відгуку в збайдужілих душах нащадків, позбавлених найшляхетнішого почуття любові до своєї землі, пошани до визначних діячів минулого. Але сама картина піднесення з домовини Кобзаря ("там дід ріднесенький встає", "все чоло думою порите", "лице засмучене, бліде", "очі тугою повиті, / А з вуст святеє слово йде") водночас фіксує його присутність у бутті співвітчизників. З думкою про них пророк, мислитель, співець "прокидається щороку". Щоб пробудилися краяни від суспільної апатії та зневіри, щоб "стрепенулися вони". Аплікація твору Дніпрової Чайки рядками з Кобзаревого вірша-монологу "Мені однаково" (з циклу "В казематі") додає йому пристрасті, патетики. Поетеса закликає сучасників бути гідними спадкоємцями ідей великого Тараса і засвідчити це патріотичними діяннями:

Чи чуєте, брати, це слово,

Що криком з серця виліта?

І хто, почувши його, знову

Ледаче руки позгорта?

Невже ж з лукавими умісті

І ми Вкраїну приспимо?

Невже старому і в могилі

Лежать покійно не дамо?

Брати рідненькі, схаменіться —

Чи можна ж теє попустить?

Орли сизенькі, стрепеніться,

Вкраїну-матір захистить! [4, 217-218].

Образний світ Шевченкової поезії "Мені однаково" віддзеркалюється і в творі Людмили Волошки "Я хотіла б співати пісні про красу...". Авторка щиро уболіває за рідний край — занапащений і сплюндрований ("за народ мій на долю образа тяжка"). Вона розвиває Кобзареву тему злих і лукавих людей, що зазіхають на Батьківщину: "Наш великий пророк не даремне сказав, / Що "обкрадену збудять Вкраїну", / Розбудили нівроку... для того, щоб знять / І забрати останню свитину" [6, 17].

У присвяті "Шевченкові" Людмила Волошка наголошує на неперебутності й невмирущості Кобзаревого слова. Це справжній скарб, залишений співвітчизникам у спадок — і не на десятиліття, а на віки. Просто, але й не без пафосу, поетеса говорить про те що Тарасові думи стали набутком широкого загалу, як він того й бажав у ранній ліриці ("В Україну ідіть, діти! / В нашу Україну", "Привітай же, моя ненько! / Моя Україно! / Моїх діток нерозумних...") [8, 59]. Ці Кобзареві сподівання справдились:

Сотня літ уже минає,

Як слова твої святії

Розійшлись по Україні,

Мов ті перли дорогії [7, 230].

Особливо ж близькими стали шевченківські твори українському жіноцтву, красу й поневіряння, болі й страждання якого виспівав поет у десятках своїх полотен — як літературних, так і живописних. На думку авторки, саме "слова про тяжку долю, / Долю жінки-українки" і є найдорожими й найщемливішими у спадщині Кобзаря. Це "найкращії перлинки", найдивовижніші мистецькі речі. І в центрі їх — жіноча доля.

Ти убрав її квітками,

Ти умив її сльозами

І уславив всьому світу

Щонайкращими думками [7, 230].

Це й "чарівний дівочий образ", і "образ матері святої", і постать сиротини — усе жіноче розмаїття в творах Т.Шевченка вражає, пробуджує у читачеві співчуття й шляхетні поривання. Тож звертаючись до геніального поета в дусі традиційної риторики ("Батьку славний, незабутній"), Людмила Волошка прагне передати священні почуття міріадів співвітчизниць у ставленні до Кобзаря.

...Поки буде

Україна існувати,

Не забудуть українки

Тебе, батьку, шанувати.

І од пишного палацу

До найменшої хатини

В щирім серці українки

Вдячний спомин не загине [7, 230-231].

Як бачимо, кожна з трьох названих письменниць щиро оспівувала Тараса Шевченка та його діяння. Всі вони, відповідно до рівня таланту, втілювали в своїй творчій практиці Кобзареві настанови щодо розвитку літератури на національних та загальнолюдських засадах. Громадянською наснаженістю, непідробним демократизмом позначені їхні поезії, присвячені чи не головній у Шевченковій творчості темі уярмленого рідного краю ("Заплакала Україна..." О.Псьол, "Знову чайкою літаю...", "Казка", "Христос воскрес!" Дніпрової Чайки, "Як Прометей, до скель прикутий...", "Сон", "Україні" Людмили Волошки).

Наскрізний у доробку Кобзаря образ дівчини, жінки, матері як символ людської чистоти і благородства, високої духовності, мучеництва і подвижництва знайшов закономірний відгомін і в ужинку О.Псьол ("До сестри"), Дніпрової Чайки ("Мати", "Вісточка"), Людмили Волошки ("Заспіви", "Матері"). Це ж можна сказати й про релігійні мотиви та атрибутику. Як і в творах Тараса Шевченка, в поетичних текстах означених авторок постійно знаходимо свідчення їх глибокої побожності ("Свячена вода" О.Псьол, "Великдень", "Єрихонська рожа", "Галина криниця" Дніпрової Чайки, "Благання" Людмили Волошки). Нерідко такі почуття висловлюються в жанрі молитви ("Молим тебе, боже правди, боже благостині..." О.Псьол, "Молитва", "Молитва Єфрема Сіріна", "О де ти, Господи..." Дніпрової Чайки, "Молитва" Людмили Волошки).

Під впливом великого Кобзаря письменниці кохались у рідній мові та фольклорі, полишили по собі добірні зразки чудових ліричних поезій, що відзначаються неабиякою співучістю й музикальністю. Твори О.Псьол, Дніпрової Чайки та Людмили Волошки пересипані образами-алегоріями, образами-символами, що ведуть свою генеалогію від поетики "Кобзаря".

Література

1. Василевська Л.О. (Дніпрова Чайка). Автобіографічні матеріали. 1924 // Відділ рукописів Національної наукової бібліотеки ім.В.Вернадського НАН України. — Ф.Х. — № 34906. [при посиланні вказуємо номер аркуша].

2. Вірші Дніпрової Чайки // Відділ рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. — Ф.Х. — №34924 [при посиланні вказуємо номер аркуша].

3. Волошка Людмила. [Вірші] // Українська муза. Поетична антологія од початку до наших днів / Під ред. О.Коваленка. — К., 1908. — Вип. 11. — Стп.1107-1112 [при посиланні вказуємо номер стовпця].

4. Дніпрова Чайка. Твори. — К.: ДВХЛ, 1960. — 511 с.

5. Килимник Олег. Дніпрова Чайка // Дніпрова Чайка. Твори. — К.: ДВХЛ, 1960. — С.3-20.

6. Проклятого віку струна: Поезія повернутих із забуття: Людмила Волошка, Клим Поліщук, Яків Савченко. — Житомир: КВО "Газета "Житомирський вісник", 1992. — 94 с.

7. Тридцять українських поетес: Антологія. — К.: Рад.письменник, 1968.—294 с.

8. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. — К.: Наук. думка, 1989. — Т.1. — 528 с.

Loading...

 
 

Цікаве