WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Шевченко в житті та творчості Олександри Псьол, дніпрової чайки та Людмили Волошки - Реферат

Шевченко в житті та творчості Олександри Псьол, дніпрової чайки та Людмили Волошки - Реферат

ШевченковжиттітатворчостіОлександриПсьол,дніпровоїчайкитаЛюдмилиВолошки

Три різних покоління у вітчизняному письменстві репрезентують відомі українські літераторки Олександра Іванівна Псьол (1817-1887), Людмила Олексіївна Василевська-Березіна, або Дніпрова Чайка (1861-1927) та Людмила Януарівна Морозова-Курек, чи Людмила Волошка (1879-1952), чиї поетичні світи своєрідно й органічно вписуються в загальну картину мистецьких пошуків та суспільного поступу на Україні ХІХ-ХХ століть і громадські голоси яких досить відчутні на тлі соціально-політичних та національно-визвольних змагань епохи. Кожна з авторок посильно закарбувала у власних творах характерні прикмети часу, запропонувала свій погляд на людину та довколишність, на питання перспектив рідного краю і народу, але всі вони своєю появою як митці завдячують у значній мірі саме великому Кобзареві.

Олександра Псьол — уродженка с.Псьолівка на Полтавщині, знайома Т.Г.Шевченка з 1843 року — глибоко шанувала поета, листувалася з ним, підтримувала його морально в часи заслання. Її вірші народилися з болю й переживань за стражденною долею "нашого кобзаря", котрий "з важким ранцем, / Під ружжем гуляє" ("Віє вітер над Києвом..."). Знаменним є той факт, що до 100-річчя з часу знайомства поетеси з Шевченком було видано окремою книгою її витвори ("Писання", 1943).

Дніпрова Чайка народилася в с. Карлівці Херсонської губернії у рік смерті Кобзаря й ніби перехопила у спадок від нього естафету художника-громадянина, невмирущий вогонь бунтарства. "...Быть писателем, — стверджувала вона, — это учиться у нашего бессмертного Шевченко" [5, 5]. Кобзарева ліра заволоділа серцем Людмили Березіної ще з юних років. Відкриття Шевченкового світу стало для початкуючої авторки потрясінням і водночас імпульсом до подальшої творчості. Якщо в дитинстві вона віршувала російською, то в юності почала писати українською. "Я зазнайомилась з Тарасом Шевченком, — зазначала пізніше поетеса. — Перше всього попались мені "Гайдамаки" маленькою книжкою-метеликом, а потім його пісні, а потім "Кавказ" в рукописі. Нічого й казати, що все це... було вивчене напам'ять і дало таку спрагу до його творів і охоту наслідувать. Нездатні були мої перші вірші і нікому не признавалася, що часом віршую" [1, 7]. Не раз вона згадувала про неперебутні враження від почутих віршів геніального сина України ("У всіх нас аж в серці похолонуло", "Вернувшись додому, я почала ще більше нишпорити, де б запопасти Шевченка або ще яких українських книжок"). Під впливом Кобзаревих заповітів ще в пору молодості Дніпрова Чайка ступила на просвітницьку стежку й прямувала нею протягом усього життя, скромно відзначаючи; що охоче пропагувала українство, як могла" [1, 9]. Її як і великого Тараса, не відлякували ні цькування, ні ув'язнення (за антиурядову діяльність була арештована в Херсоні в період революції 1905-1907 рр.).

Людмила Волошка (родом з с.Розвалівка на Київщині) змалечку "з найбільшою охотою читала Шевченка" [3, 1107-1108]. Дебютувала як поетеса завдяки визначному українському етнографові Василеві Кравченку, який переслав низку її віршів з Житомира (там початкуюча авторка жила після свого одруження з Костянтином Куреком) до Херсона М.Чернявському як упорядникові альманаху "Перша ластівка" (1905). Так Людмила Волошка отримала путівку в літературне життя. За перебування в Житомирі та Києві активно займалась українофільською діяльністю — пліч-о-пліч з Оленою Пчілкою, Марією Загірньою, Яковом Савченком, Климом Поліщуком та ін. У травні 1917 року друком вийшла перша і єдина її поетична збірка "Пісні волі", перейнята любов'ю до України та великого Кобзаря. У часи більшовицьких репресій Людмила Волошка відійшла від письменницької діяльності, тяжко переживала за долю своїх побратимів і посестер по перу, що зазнали переслідувань, або й фізичного знищення.

Щиро людяні поезії О.Псьол ("Молим тебе, боже правди, боже благостині...", цикл "Три сльози дівочі"), Дніпрової Чайки ("Тарасова думка", "Роковини", "Думка. Перед портретом Т.Г.Шевченка") та Людмили Волошки ("Шевченкові", "До кобзаря") стали помітним внеском до української літературної Шевченкіани. Вони співзвучні з творами О.Афанасьєва-Чужбинського, О.Навроцького, В.Кулика, М.Максимовича, П.Куліша, М.Старицького, О.Кониського, Ю.Федьковича, І.Франка, В.Самійленка, Лесі Українки, Х.Алчевської та багатьох інших авторів, що звертались до світлого образу геніального поета.

Триптих О.Псьол з промовистою назвою "Три сльози дівочі" з'явився з-під пера письменниці 1847 року як відгук на арешт Кобзаря у справі Кирило-Мефодіївського братства та відправлення Тараса Григоровича на заслання в солдати в Окремий Оренбурзький корпус. Розпочинається цикл поезією "Заплакала Україна...", в якій передається безмежна туга рідної землі за своїми подвижниками з розгромленого царатом товариства. Вітчизна постає в образі зажуреної жінки-матері, яка переживає за долею опальних дітей і прагне вимолити в Бога заступництва для них та благословення.

Заплакала Україна,

Ударившись в груди:

"Сини мої коханії!

Ой, що з вами буде?

Мої квіти рожевії,

Морозом прибиті!

Орли мої молодії,

Яструбом зустріті!

До кого ж я прихилюся

Тепер головою?

Зосталась я на старості

Без вас удовою [7,45].

Стилізуючи твір під народне голосіння, авторка добирає й відповідну тропіку, риторичні вигуки та питання. Високої скорботи й журливої пісенності додають рядкам повні прикметникові форми ("коханії", "рожевії", "молодії"), пов'язані з повтором "мої", адже від самого серця неньки-України відірвано найдорожчих, найулюбленіших синів-патріотів. Порівняння кирило-мефодіївців з квітами, що "морозом прибиті", та орлами, котрі "яструбом зустріті", потверджують красу їх духовних устремлінь та лицарську вдачу, співвідносну з героїчними злетами козацтва, прославленого в фольклорі за допомогою подібної атрибутики на позначення волелюбності й відваги.

Україна, обтяжена горем від такої утрати, апелює до Господа в надії на заступництво і справедливість по відношенню до мучеників-арештантів. Вона цілком виправдовує їхню діяльність, не вбачаючи в ній анічого злочинного.

Боже милий! Вони ж твою

Заповідь чинили:

Свою матір убогую

Шанували-чтили,

І до братів своїх темних

Простягали руки:

Всім бажали вони миру,

Волі і науки,

Не покинь їх, милий боже,

Ворогам в забаву;

Спом'яни на них дідівську,

Прадідівську славу! [7,45].

Виступаючи як українська поетеса, О.Псьол маніфестує свою причетність до долі рідного краю та його цькованих синів-героїв. Тож у фінальному побажанні з вуст матері-України віддзеркалюються й прагнення самої авторки: "І нехай вони почують / В далекому краю, / Як журюся я за ними, /Як благословляю!" [7,46].

Подібне звучання має й друга поезія циклу — "Ой коли б я голос соловейка мала...", що передає палкі уболівання О.Псьол з приводу ув'язнення кирило-мефодіївців, зокрема й Т.Шевченка на чужині — в далекому Петербурзі. Вірш перейнятий бажанням морально підтримати арештантів, розважити їхній смуток, додати сил і витримки в темному й похмурому казематі.

Ой я б залетіла за кам'яні стіни,

Озирала б тюрми зверху аж до дна,

Знайшла б братів милих, синів України,

І нишком літала б з вікна до вікна.

Жалібненько, сумно їм би заспівала,

Щоб сльози котились, щоб серденько нило,

Щоб під мою пісню вони все згадали,

Щоб було на світі їм любо та мило [7, 46].

Третьою "сльозою дівочою" став вірш О.Псьол "Віє вітер над Києвом...", присвячений уже безпосередньо Т.Шевченкові. Туга рідної землі за своїм Кобзарем передається через діалог між "сивим Дніпром" та його сусідками — "німими горами". До цієї журби прилучаються і вітер, і хвилі з берегами. Низка стурбованих питань та вигуків ("Де гуляє-бенкетує / Син наш незабутній?", "Вже й солов'ї одспівали, / А його не чути!", "А він не йде — біля мене / Сісти заспівати!") завершується болісною констатацією факту перебування Т.Шевченка "в далекому краю" під тягарем солдатської муштри.

Такі ж щемливі інтонації властиві й поезії О.Псьол "Молим тебе, боже правди, боже благостині..." (1848), написаній у жанрі молитви. Від імені всіх співвітчизників лунає це звернення до Всевишнього з проханням полегшити долю Кобзаря ("Не покидай сиротою у степу-пустині / Брата нашого!", "Як батько, як рідная мати, / Озовись до його душі, не дай унивати!"). Красномовним є порівняння авторкою народних сліз, пролитих за Т.Шевченком, зі святою водою. Така асоціація підсилює враження просторового відчуження поета від України і при тому нерозривного єднання з нею в духовній сфері.

Збери, боже, наші сльози в темнісіньку хмарку

І, як серцю розбитому стане нудно, жарко,

Зроби чудо — вони стануть святою водою,

Живущою, цілющою, всі рани загоять,

Як в купелі викупають і душу напоять" [7, 49].

Лірична Шевченкіана Дніпрової Чайки теж перейнята думкою про глибинне закорінення Кобзаря в український світ, невід'ємною часточкою якого він себе завжди вважав. До образу поета авторка звертається вже в ранній своїй творчості. У вірші "К портрету Лермонтова" (1884) вона з гордістю заявляє, що Шевченко — "святой кобзарь, что с величавой силой / Страданья родины-Украины воспел" [4, 352]. Взявши епіграфом до поезії "Тарасова думка" (1884) слова з Кобзаревого твору "І день іде, і ніч іде...", Дніпрова Чайка прагне спроектувати пекучі болі-думи геніального співця про очікування "апостола правди і науки" на сучасне письменниці суспільство і в результаті змушена зробити гіркий висновок, що в ньому, як і за життя Т.Шевченка, "зло панує, брехні й мука", що на даний момент поки що "приблудилася до нас / Тільки одна з святої пари!" [4, 227]. Тобто йдеться лише про науку, а на правду доводиться ще чекати.

У вірші "Думка. Перед портретом Тараса Шевченка" (1883) Дніпрова Чайка, послуговуючись традиціями в жанрі екфразису, подає словесний опис зовнішності Кобзаря, відомий з автопортретів останніх літ його життя:

Сивий дід у шапці,

В чорному кожусі,

Дивиться-сміється

Крізь густії вуса.

Коло діда думка

Ластівкою в'ється,

Заглядає в вічі,

Loading...

 
 

Цікаве