WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → “Шевченкова могила” М.Чернявського як сумний документ епохи - Реферат

“Шевченкова могила” М.Чернявського як сумний документ епохи - Реферат

Промовистою є заувага письменника: "Все це я оглядів опісля, а зараз же пішов на могилу" [3, 515], оскільки саме це й було головною метою поїздки до Канева.

Сам вигляд Шевченкової могили викликає у М.Чернявського далеко не однозначні враження та почуття. З одного боку, письменник переповнений священними чуттями від перебування поряд з прахом великого Кобзаря, з іншого — в ньому поступово наростає обурення з приводу занедбаності, в якій перебуває національна святиня.

Шевченкова могила, за словами М.Чернявського, "досить висока" і нагадує "середньої міри степові могили Катеринославщини або Херсонщини". Далі він деталізує опис: "На могилу ведуть дерев'яні східці до чавунних ґрат, що їми обгороджено на самому верху могили великий чавунний, пофарбований у білий колір хрест. Цей хрест стоїть на чотирикутному кам'яному постаменті [3, 515].

Особливий осуд звучить в оцінці М.Чернявським наслідків відвідування Шевченкового меморіалу його попередниками. Насамперед ідеться про елементарне безкультур'я та святотатство по відношенню до хреста, що підноситься над могилою Кобзаря: "Пописаний він увесь, поки сягає рука людська, всякими написами всяких людей, що таким чином хотіли прилучити своє ім'я до слави українського генія..." [3, 515].

Щем, біль і безмежний сум пронизує рядки М.Чернявського, в яких підсумовується загальне враження від побаченого на Тарасовій горі: "Оце і все, що єсть на могилі Шевченковій і що зроблено руками людськими. Досить убого, бідно й малокультурно" [3, 515].

Але яким кричущим контрастом до стану всенародної святині в Каневі є довколишні пейзажі. Вони не могли не захопити митця щедрістю на красу й величчя. Споглядаючи довколишність, автор спогадів відтеплюється душею: "Зате все те, що дала по смерті великому синові України природа, чим вона оточила місце його вічного одпочинку, надзвичайно гарне. Краєвид з гори на Дніпро й Задніпрянщину чудовий..." [3, 515]. І щоб краще роздивитись довкілля, письменник піднявся на самий гребінь гори і там "просидів до ночі, дивлячись на пречисту вроду святого місця України і думаючи про того, кого поховано в йому" [3, 515].

Природа цього куточка України дійсно грандіозна, просто вражаюча. Тож М.Чернявський схиляється перед такою величчю, водночас мимоволі згадуючи про болючі проблеми цієї багатостраждальної, але ж такої мальовничої землі: "У цій місцевині природа утворила велетенський амфітеатр. Сцена в тому амфітеатрі — Задніпрянщина, місця для глядачів — наддніпрянські гори, а бар'єр, що відділяє те й друге одно від одного — Дніпро. І на цьому велетенському театрі ось уже кілька часу виставляється єдина незмінна п'єса: "Україна". Трагедія" [3, 515-516].

Письменник наголошує на доленосності постаті Т.Г.Шевченка для українського народу, на його присутності в свідомості нових і нових генерацій співвітчизників:

"На цю трагедію за життя свого дивився з гір наддніпрянських Тарас Шевченко, а тепер душа його витає тут і стежить безсмертними очима за розвитком тії трагедії. Важка вона і чим скінчиться — невідомо.

Ту трагедію відчує кожен, хто з-над могили Шевченка погляне навкруги й замислиться над минулим нашим і сьогочасним. Ту трагедію переживе кожен, хто пригадає життя Шевченка і головніші моменти історії нашої. Бо історія життя Шевченка й історія України такі подібні" [3, 516].

З огляду на епохальну роль Кобзаря в історії українського народу, як вважає М.Чернявський, місце його поховання в Каневі не дуже вдало вибране. Не зовсім співвідноситься з масштабами великого діяча. "...Воно досить гарне — для життя художника й поета: захисне й не таке далеке від води. Але для могили генія України воно мало підходяще" [3, 517]. Бо обрали його "хазяї-хуторяни", яким бракувало "тії широкої перспективи історичної, що в їй зараз нам, потомкам тих людей, уявляється Шевченко і його роль в історії України" [3, 517]. М.Чернявський має на увазі В.Шевченка, М.Максимовича, які наполягли на саме такому виборі місця поховання Кобзаря. Письменник гадає, що значно ліпшим був би інакший варіант. Та думка, яка не знайшла чомусь підтримки тоді, в далекому 1861 році. "...Далеко краще було б, коли б Шевченка поховали не в тому місці, де зараз лежать його останки, а трохи нижче по течії Дніпра, на горі, що високим виступом підходить до Дніпра і зветься, здається, Княжою горою. Як не помиляюсь, і в Куліша була така думка. На Княжій горі, на самому шпилі її, було б відповідне місце для могили Шевченка. Які б широкі краєвиди розгортались тоді на всі боки від неї! Яку безмежність охоплювали б з неї очі! Це відповідало б тому великому значенню, яке має Шевченко на Україні" [3, 517].

Водночас це б більше відповідало б і заповітам Кобзаря, його власним побажанням. І М.Чернявський перераховує "за" і "проти" — позитиви й прорахунки двох проектів, одному з яких не пощастило реалізуватись!

"Було б видно і "лани широкополі..."

А тепер з могили поета їх не видно.

Та Княжа гора, як на велетенському жертовнику, на своєму шпилі підносила б до неба величну офіру нашу. Воістину Шевченко достоїн був, щоб Княжа гора була його могилою. А тепер можна по Дніпру проїхати поуз його могилу й не побачити її. Доводиться фарбувати хрест у білий колір, щоб виразніше виступав він на сірому тлі землі. А там би він маячив у небі..." [3, 517].

Проте М.Чернявський далекий від якихось звинувачень чи докорів на адресу тих, від кого залежало визначення місця довічного пристановища великого Кобзаря, і висловлює свою глибоку шану і вдячність за їх патріотичний чин, бо "що зроблено, те зроблено, і вічна все-таки дяка тим людям, що не покинули останків Шевченкових у Петербурзі, а перевезли їх на Україну" [3, 517].

Перебуваючи на Шевченковій могилі, М.Чернявський стає ніби ближчим, дотичнішим до українського генія, до розуміння його замірів і вчинків, болів та радощів. Письменник відчував позачасову присутність Кобзаря в своєму меморіальному куточку, його жвавий інтерес до сучасності:

"І здається, що душа Тарасова, сумна й замислена, витає в тиші тій отут зо мною. Що думає він про народ свій, про його долю. Прислухається до жодного звуку, що долітає сюди з Київщини й Полтавщини.

Там люди зараз страйкують. Ждуть волі політичної й економічної. Марять про землю" [3, 518].

М.Чернявський передає уявний діалог Т.Шевченка та сонця, в якому вияскравлюється одвічна стурбованість Кобзаря перспективами свого краю. І до цієї розмови прилучається природа Канівщини.

"І здається мені, що сидить рядом зо мною на горі Шевченко, дивиться на свою могилу, на Дніпро й Задніпрянщину. Переводить очі на сонце, що вже низько схилилось до землі, почервонивши весь захід, і думкою питає його:

"Скажи мені, праведне сонце, коли прийде той час, що Україна буде вільна і народ задоволений?"

Тихо-спотиха дунув-повіяв з гори вітрець, і зашепотіла стара груша: "Шу-шу-шу... Скоро, скоро!.." І хочеться повірити тому" [3, 518].

Схвильований від перебування на Тарасовій горі, М.Чернявський подумки звертається до Шевченка:

Чи чуєш, батьку України,

Як прокидається вона?

Чи бачиш, як неволя гине

І доля йде до нас ясна? [3, 518].

Письменникові здається, що з вершини вічності Кобзар "усе те бачить", "все знає, що робиться на світі". І ніби вчувається М.Чернявському відповідь Шевченкова на його питання: "Багато ще горя зазнає Україна. Важкі часи готує їй доля. Але не біда. Гірше не буде!.." [3, 519]. Такі візії, пророцтва в спогадах митця переплітаються з сумним і славним життєписом Кобзаря, набуваючи легендарного звучання. Болючі роздуми про Т.Шевченка і чаруюча краса канівського надвечір'я надихають мемуариста на ліризовану оповідь:

Loading...

 
 

Цікаве