WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Шевченківські та Кулішівські мотиви в творчості Є.Маланюка - Реферат

Шевченківські та Кулішівські мотиви в творчості Є.Маланюка - Реферат

ШевченківськітаКулішівськімотививтворчостіЄ.Маланюка

Дороговказом у житті й у поезії для Є.Маланюка стали насамперед заповіти Т.Шевченка й П.Куліша, про що яскраво свідчать і його лірика, й есеїстика (назвемо хоча б статті "Ранній Шевченко", "Три літа", "До справжнього Шевченка", "Шевченко живий", "У Кулішеву річницю" та ін.). Ці титани думки як високі зразки служіння Україні й людству надихали співця на невсипущу творчу працю.

Думки тільки одного вже Кобзаря відлунюють у десятках віршів Є.Маланюка ("Шевченко", "На тризні", "Посланіє", "Убійникам", "Десятиліття", "Невичерпальність", "Друге посланіє", "Уривок з поеми", "Липень", "Думи мої, думи...", "Побачення", "Мазовше, V" та ін.). До ряду творів узято епіграфами рядки з Т.Шевченка: "І ранками на панщину йдучи..." , "Молитва" ("Вчини мене бичем своїм..."), "В цім небі Бога немає", "Молитва" ("Воркував голубий Іордан за її плечима..."), цикл "Міста, де минали дні", "В цім закалюжнім Вавилоні".

У поезії "На тризні" (1929), присвяченій 115-ій річниці великого Тараса, автор наголошує на невмирущості його полум'яного духу. Кобзаревий "гімн огню", "рокіт многострунний" не підвладний часу й забуттю, завжди спонукатиме співвітчизників до гідного життя:

І той — з-під брів — наллятий гнівом зір,

І та — з-під уса — усмішка-докір,

І криця та, що в кремезній статурі

Завжди бриніла жадобою бурі,

І ті уста, що з них, як ураган,

Гримів і пік пророчий твій пеан,

І думи ті, що гострим лезом їді

Прокреслились ґравюрою на міді,

І ярий дух, що повнив тіло вщерть, —

Все це в віках, пропалюючи смерть,

Живе, горить, сумління нам тривожить,

Вирізьблюючи тварі — образ Божий [2, 241].

Вірш-портрет "Шевченко" передує в книзі "Земля й залізо" творові "Куліш", ніби підкреслюючи вагомість для України цих двох велетів думки, що стоять пліч-о-пліч в історії національного відродження батьківщини.

Хто ж такий Тарас Шевченко? Яке місце традиційно відводиться йому й на яке він заслуговує? Над цими питаннями розмірковує автор, намагаючись звільнити постать Кобзаря від прямолінійних і спримітизованих поцінувань, збідненого розуміння його діяльності. Таке прагнення наблизитись "до справжнього Шевченка" взагалі дуже характерне для Євгена Маланюка, якого обурювало, що образ поета "сплощився і завмер народницькою іконою", поставши "у відповідній канонічній уніформі, себто в шапці і кожусі, що сталися зловісним символом на довгі десятиліття" [1, 49]. Прикладом однієї з численних спроб показати, "як далеко є ця ікона тій живій постаті", може бути цей сонетарний портрет. Для Є.Маланюка Шевченко —

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все — "Кобзар Тарас"

Він, ким зайнялось і запалало [2, 151].

Після першого катрена — тези — подається антитеза, якою письменник заперечує традиційні уявлення про великого співця. Це не просто людина, а ціла епоха і в національному, і в планетарному розвитку. Послуговуючись ґрадацією, Є.Маланюк стверджує, що Т.Шевченко — "бунт буйних майбутніх рас", "полум'я, на котрім тьма розстала", "вибух крови, що зарокотала / Карою за довгу ніч образ". Оскільки твір написано за схемою шекспірівського сонета (три катрени й один дистих), то третій чотиривірш є й логічним розвитком попередніх міркувань, що продовжує низку характеристик-узагальнень ("лютий зір прозрілого раба", "Гонта, що синів свяченим ріже"), і водночас синтезуючою оцінкою, підсумком, у якому наголошується на чудотворній силі Кобзаревого слова, котре відроджує гідність і могуть народів ("у досвітніх загравах — степа / З дужим хрустом випростали крижі"). Згадка в цьому контексті про уманського сотника (символ Коліївщини) та його "дітовбивство" (історично не підтверджене) сприймається як поетична формула на позначення безкомпромісності й самопожертви борців за народну справу.

У фіналі сонета Є.Маланюк підкреслює загальнолюдську спрямованість життя й творчості Т.Шевченка як носія ідеалів добра й справедливості, як великого гуманіста: "А ось поруч — усміх, ласка, мати / І садок вишневий коло хати" [2, 151]. Саме в цьому полягає, на думку автора, феномен Кобзаря — мислителя, митця, громадського діяча. Його геніальність народилася з національного болю й уселюдської мрії про щастя.

Є щось знаменне в тому, що "залізних імператор строф" прийшов у цей світ на початку 1897 року — за кілька тижнів до смерті визначного подвижника П.Куліша, — ніби самою історією покликаний продовжити місію будителя національної самосвідомості українців, носія державницької ідеї. Нелегко знайти в усій вітчизняній поезії таку ж нестримну зливу звинувачень на адресу свого народу і вияви такого нестерпного болю за нього, як у творах цих двох співців. Досить співставити хоча б такі характеристики з Кулішевої "Псалтирної псальми" ("Народе мій, ясирнику татарський, / Невольнику турецький найдорожчий!"; "Народе мій, єхидний панський слуго / І польської герою темний слави!"; "Народе мій, недоуку латинський, / Товаришу московської темноти!"; "Почез єси в літописях чернечих, / Не згадують воювники про тебе") та з Маланюкового "Сонета гніву і ганьби" ("Каліка виклятий — такий він і донині! / Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль. / Самсоном темним — зруйнував святині. / Розбив, дурний, сінайськую скрижаль"; "Зродив вождів — дрібну плебейську шваль / Вошивих душ, що бабраються в слині"). Той же войовничий дух, та сама різкість викривача й така сама жага патріотичного чину. Є.Маланюк пропускав крізь власне серце найзаповітніші думи славетного попередника, його надривні почуття й переживання. Цей міцний внутрішній зв'язок між митцями прочитується в поетичних рядках.

Сонет "Куліш" (1925) є спробою Є.Маланюка проникнути до мистецької лабораторії автора вражаючих послань "До Шекспіра, заходившись коло українського перекладу його творів" та "До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів" (з книги "Хуторна поезія"). Письменник віддає належне одержимості й фантастичній працездатності П.Куліша, його прагненню "очі правнукам хижацьким просвітити" через прилучення до спадщини вселюдських світочів, зокрема й знаменитого гуманіста з Туманного Альбіону. Цей "з культурників найбільший воєвода" слугував українському просвітникові та європеїзаторові недосяжним взірцем у справі утвердження загальнолюдських цінностей на противагу варварству й кривавому хижацтву, темряві й сліпій жорстокості. І хоча П.Куліш цілком усвідомлював, наскільки невдячною може виявитись його титанічна робота, що вона може канути "в тьму", "в неславу й забуття", він працював і працював до перевтоми й самовиснаження ("довго Шекспіра перекладав", "сторінки по одній / Ще мерехтять в очах"). І все — "в майбутнє цій землі", задля прийдешніх поколінь "приблуди степового" й "наслідника розбишацького". Завершується твір Є.Маланюка аплікацією — разючим початковим рядком з Кулішевого вірша "До рідного народу...", що був криком образи за співвітчизників: "Народе без пуття, без чести, без поваги". Порівняння кулішівського хутора з "дивним" Чигирином, де "сплять гетьманські салі", підносить постать мислителя на один щабель з найвидатнішими діячами вітчизняної історії, борцями за волю й державність. Невипадково у творіннях П.Куліша поет убачає "залізний стиль нових універсалів", маючи на увазі державотворчі змагання українців уже в ХХ столітті, у яке пророчо зазирав просвітник.

Трагічним пафосом і драматизмом позначений ліричний диптих Є.Маланюка "Пам'яті Куліша". Перший вірш "Невже ж надії всі — пропащі?.." має красномовну присвяту "Малоросам", якою детермінується одна з найважливіших ділянок громадської діяльності співця — боротьба за порятування українців від почуття вторинності, від пристосуванства, інертності й відступництва. За низкою риторичних питань відкриваються болісні роздуми просвітника над долею України, перетвореної на глуху російську провінцію, заселену денаціоналізованим елементом — малоросами, чи то хохлами, позбавленими державницького мислення, гідності та гордості. Символом духовного спустошення й здичавіння в краї є "сморід здохлий" "мертвої душі". Цей образ малороса-зомбі огорнутий гнітючим серпанком — "здохле вже здола балакать, / Є переконаним хахлом, / Що вже носить краватку вміє і слинить Маркса..." [2, 42], а врешті — "здихає скрізь". Численні повтори слів на означення поняття "мертвий" ("дохлий") підсилюють враження самотності живого й жертовного серця Кулішевого в оточенні живих трупів. І все ж співець до кінця проходить свій подвижницький шлях, не відступивши від високої ідеї, не зрадивши сплюндрованого народу відреченням від нього й не чекаючи подяки та винагороди за свої тяжкі труди ("не загас під бунту бубни, / Під трубний галас голосів", "зоставсь з тобою, хохле, / Безславно тліти на межі"). Цей "малоросійський Єремія", котрому судилося "проклинать та плакать, та пружить зламане крило", не боїться закалятись серед такого околу, бо, осяяний надією (хоч і слабкою), і сам став "відблиском мети", приречений долею до останнього подиху віршувати "вогнем останніх сліз".

Наступний вірш диптиха — "Чим чорніш, чим кривавіш регоче..." — співвідносить долі П.Куліша та Є.Маланюка як відкривачів істини для затуманеного малоросіянством народу. Послуговуючись похмурою атрибутикою для окреслення шляху просвітника ("страшніш мені в очі насувається", "зміїться, протоптаний мукою", "отруйно сичить гадюкою"), автор потверджує складність і водночас гіпнотичну силу такого вибору — самопожертви й страждань, цілковитої відвертості й самовіддачі: "Хочеш? — виведу. Стань — і йди" [2, 43].

У вірші "Невичерпальність" з'являються маєстатичні постаті і Кобзаря, і П.Куліша. Цей твір сприймається як величний ґімн на честь невмирущого творчого генія українського народу, що виявляється у вогненних думах і справах його найкращих представників. Митець щиро дивується життєздатності своїх співвітчизників. Здавалося б, приречені на виродження й забуття вони знаходять у собі снагу для воскресіння, для небуденного чину і злету ("Невичерпаний дух який! / Яка непереможна сила!"). І ця могуть, ця незглибимість притаманні бездержавній нації, нищеній-розіпнутій упродовж століть:

Тяжким хрестом лежать шляхи,

Ясні в ночах, вони сліпі вдень:

Рамено — з заходу на схід,

Рамено — з півночі на південь.

І так розіп'ята — віки, —

Вогонь буття не загасила [2,153].

Поетичні рядки Є.Маланюка сповнені болем та образою, а разом з тим гордістю й надією, адже незважаючи на тривалий процес винародовлення, плюндрування корінної нації та її культури в Україні, батьківщина знову й знову відроджується, спалахує нездоланною жагою до самоствердження. Розгорнута антитеза, ускладнена ґрадацією, допомагає авторові передати феноменальність цього явища:

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.

І ось — Стефаник і Куліш,

Ось — Коцюбинський, Леся — квіти

Степів страждальної землі,

Народу самосійні діти! [2, 153].

Є.Маланюк пишається творчими здобутками краян, що є символами національного оновлення й світової слави України. Поки ця земля народжує таких велетів, вона не стане пропащою. Як апофеоз цього дивовижного дійства на тлі планетарної історії сприймається месіанська роль Кобзаря: "...Підземно загуде / Вулканом націй ціла раса — / І даром божеським гряде / Нам Прометеїв дух Тараса" [2, 153]. Гіперболізовані характеристики надають віршеві епічного звучання. Символи страждання й повинности (розп'яття, тяжкий хрест), архаїзм "рамено" в анафоричній позиції, укрупнюючи образ землі-мучениці, не забутої Господом, привносять у твір біблійний пафос, скорботно-врочисті нотки.

Керуючись заповітами огненного поета-борця Т.Шевченка й реформатора-європеїзатора України та її культури П.Куліша, Євген Маланюк став видатним продовжувачем їхньої справи — в ім'я відродження рідної землі.

Література

1. Маланюк Є. Книга спостережень. — К.: Атіка, 1995. — 237 с.

2. Маланюк Євген. Поезії /Упорядкування та передмова Т.Салиги, примітки М.Старовойта. — Львів: УПІ ім.Івана Федорова; "Фенікс Лтд", 1992. — 686 с.

Loading...

 
 

Цікаве