WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Шевченківські мотиви у творчості Андрія Легота - Реферат

Шевченківські мотиви у творчості Андрія Легота - Реферат

Мого життєвого стремління [4, 186].

Мальовничістю картин рідного краю приваблює поезія "Надросся", зіткана зі щемливих споминів митця-еміґранта. Крізь просторове відчуження, через біль розлуки лине співець до скелястої Росі й тихої Раставиці, Канева й Миронівки, Корсуня й Стеблева, "де бажала душа цілувати ввесь світ і молиться / Серед луків зелених, блакитних полів". Це священна земля, на якій залунало й "Україну усю сколихнуло / Перше слово Тараса, дзвінке, чарівне".

До шевченківських мотивів звертається Андрій Легіт і у творах "Наша мова", "Іван Франко", "Мово моя", "Поети", "Дума" та ін. У віршах "1933 рік" і "Січовик" він використовує відомий у фольклорі й художній літературі прийом, застосований Кобзарем у поезії "За байраком байрак...". Герої цих творів підводяться з могил і споглядають життя України за пізніших часів. Андрій Легіт уявляє, як би був уражений Т.Шевченко, коли б побачив картини лютого голодомору 1932-1933 рр., зорганізованого сталінськими посіпаками, адже "пекло у нас, / Ще страшніше від пекла Миколи". У Кобзаревому краї лютує "голодної смерти коса", не чути веселого співу, а в рідній Кирилівці, "де він зростав, / У обдертій, нетопленій хаті, / Похилилась, мов знята з хреста, / Над охлялими дітками мати" [4, 66]. Образ Т.Шевченка як взірець безкомпромісності протиставляється в доробку Андрія Легота постатям тих славетних митців, які зламалися в непосильному двобої з більшовицьким режимом і здалися на ласку Москви, котрі лакували радянську дійсність і мимоволі, або й свідомо, виправдовували страхітливі злочини сталіністів, спрямовані проти цілих народів, зокрема й українського. В цьому плані показовим є вірш-послання "Павлові Тичині". Автор іще в період навчання у Київському педагогічному інституті (30-ті рр.) познайомився з відомими літераторами, до яких звертався за порадами, вчився поетичної майстерності. Цінні рекомендації та зауваги він отримував і від П.Тичини, перед хистом котрого схилявся. У мемуарах Андрій Легіт згадує про свою зустріч з автором "Соняшних кларнетів", що навесні 1938 року балотувався в депутати Верховної Ради УРСР у Канівській виборчій окрузі, про той пієтет, з яким Павло Григорович ставився до Кобзаря, говорив "про свою радість, що бальотується на землі, в якій спочиває прах великого Тараса" [2, 1507]. Проте тичининський конформізм викликає в письменника неґативні емоції. Звідси й такі зболені рядки в названій віршованій присвяті ("розтерзаний Тичино, / Пощо талант запродуєш пісенний"). Картаючи свого літературного вчителя за те, що "відомим став кремлівським трубадуром" і проміняв людську гідність на московські ордени, Андрій Легіт наводить приклад, який повинен наслідуватись, — долю Кобзаря, котрий "все віддавши для народу, / Дороговказ оставив в "Заповіті", а саме: в ім'я вільної й соборної України "кайдани рвати і гострить сокири".

Цей самий мотив, але з відповідним зміщенням акцентів відлунює в ліричному посланні "Наймолодшим поетам поневоленої України", адресованому ґенерації шістдесятників. Співець-еміґрант захоплюється громадянською мужністю українських письменників нового призову, що сміливо піднімають заборонені теми й кидають виклик суспільній рутині й лицемірству: "Звідкіля ви взялися такі? / Хто на правду відкрив там вам очі?" [5, 36]. Саме з такої молодої когорти, на думку Андрія Легота, і може визріти "грядущий Тарас", такий страшний і небезпечний для московсько-більшовицької імперії, якій "потрібні мембрани доктрини. / Обезкрилити хоче і вас, / Як колись Бажана і Тичину". Вірш завершується ремінісценцією з Кобзаревого твору "Кавказ": "...Живої душі не скувать, / Не убить українського слова" [5, 37].

У поезії "Досить!", присвяченій С.Караванському, В.Чорноволу, Л.Лук'яненку й "усім іншим незломленим мученикам за святу українську правду", автор послуговується шевченківським образом, узятим із тієї ж інвективи: "в'язниця народів тріщить". В уяві Андрія Легота вимальовуються "залізні когорти" нездоланних борців за державність батьківщини, яких "воля Мазепи злютує і зов Кобзаря осінить". Вмонтовані в художню тканину твору гасла ("За долю і волю святую!", "За нарід!", "На штурми!") відтінюють характерні настрої широкого українського загалу, чиє терпіння повністю вичерпалось.

У вірші "Поети" Андрій Легіт віддає належне М.Сингаївському, Л.Костенко, М.Вінграновському, І.Драчу та іншим митцям, котрі "ставать на коліна не хочуть / І кричати тиранам "ура". І в цьому відрадному явищі, яке свідчить про піднесення в душах українців відчуття національної гідності, творчої незалежності, вбачається вплив Кобзаря, орієнтація на його вічноживі заповіти:

Із любови до страдниці-неньки

По Тараса гарячім сліду

Продзвенів, як салют, Симоненко,

Тисячі Симоненків грядуть [4, 187].

Шевченкові й Франкові пісні, що полюбились мільйонам і набули значення національних гімнів, кличуть до подвижництва, віщують новий день — день волі, державності й соборності. Вірш Андрія Легота "Левкові Лук'яненку" подає картину загальнонародного пробудження в Україні кінця ХХ століття: "...Нуртує, клекоче / Вітер з Карпат і Дніпра, / І лунають величні пророчі / "Заповіт", "Не пора, не пора" [5, 118]. З пристрасним словом Кобзаря і Каменяра до українців повернулось відчуття нації, власної держави.

Шевченківська атрибутика наявна в низці творів поета, присвячених рідній мові, культурі, історії. У вірші "О рідна пісне!" Андрій Легіт оспівує велич і красу народних перлин, які порівнює з прапором і гаслом боротьби за волю, неопалимою купиною "на історичнім чорнім рубежі". Образні зіставлення, до яких вдається автор, ґенетично пов'язані з художнім світом Кобзаря ("гайдамацькі свячені ножі", "вічний дух народу, / Безсмертя Прометея на вогні"). Саме в пісні, у рідному слові вбачає письменник ту підвалину, на якій тримається етнос: "Понад Дніпром й Карпатами грими, / Шевченка гнівом, волею Мазепи, / Скажи: були ми, є, і завжди будем ми!" [5, 52]. Ім'я автора "Кобзаря" навічно вписане в історію буття української нації, а відтак має жити серед представників молодших поколінь, поряд з іншими, як символ українства: "Якби дітей мав, я назвав би — Ігор, / Тарас, Оленка, Леся і Данило, / Щоб чужинецьке віковічне іго / В моїй сім'ї слідів не залишило" [5, 58]. Цю просту істину потверджує Андрій Легіт у вірші "Імена", полемізуючи з тими татами й мамами, які не надають проблемі особливої ваги і називають малюків по-чужинецьки, без урахування національних традицій і звичаїв.

Кохаючись у поетичній творчості Т.Шевченка, заглиблюючись у світ його ідей і образів, митець нерідко співвідносив себе з тим чи іншим персонажем. Часто це ліричний герой віршів, написаних Кобзарем у казематі та на засланні. Так, у поезії "Prisoner" ("Бранець") Андрій Легіт передає почуття і настрої ув'язненого. Передусім, це біль, викликаний відчуженням від рідної землі та ностальгією. Тож інтонації автора-сучасника цілком суголосні шевченківським: "Вже не співаю: "Де ти, доле". / В неволі трачу дні-роки, / Душа болить і серце коле..." [5, 13]. Та надалі крізь цей серпанок туги й смутку проривається відчуття внутрішньої сили, духовної незламності: "В душі думки лелію смілі, / Нічого вже на світі білім / Мені втрачати більш нема" [5, 13].

У низці творів поет вдається до ліричних аплікацій з Т.Шевченка, або ж доречно добирає епіграфи, послуговуючись рядками з "Кобзаря". Це додає віршам Андрія Легота емоційної наснаженості й пристрасті. Його "Пісня" ("Над полями дим, над полями дим...") оплакує долю вояка, що не повернувся до милої "з піль кривавих чужої слави". Тож епіграф, що передує творові й узятий з Шевченкової присвяти Якову де Бальмену ("Кавказ"), полеглому в одній з російських колоніальних воєн, загострює відчуття трагізму подій: "І тебе загнали, / Мій друже єдиний, / Мій Якове добрий! / Не за Україну, / А за її ката довелось пролить / Кров добру, не чорну". Фінал "Пісні", як і кінцівка Кобзаревої інвективи, звучить мов реквієм. Це данина пам'яті тим сотням і тисячам українців, що загинули в різні часи, боронячи чужі інтереси.

До патріотичної "Думи" Андрій Легіт добирає рядки зі знаменитого Шевченкового послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним...". Поетична сентенція "Немає другої Вкраїни, / Немає другого Дніпра...", що давно стала крилатою, виступає в ролі епіграфа й увиразнює авторські роздуми, що переходять у полум'яний виступ співця-оратора:

Скільки в світі є мов, —

Де така голосиста, як наша?!

І мелодій дзвінких, —

Мого краю — це пісня пісень,

Є багато віршів, —

Неповторні, огненні — Тараса,

Що крізь морок століть

Провіщали сіяючий день [5, 40].

Цій самій меті підпорядкований і "проясень" до вірша "Встань!", узятий з твору Т.Шевченка "Я не нездужаю, нівроку...".

У поезії "Сімдесятиріччя" з вершин свого високоліття митець із променистим сумом прорік: "На вороних промчалися літа, / Вже сімдесят, / ... а я ще не вмираю, / Прилинь-прилинь, до мене завітай / Ти леготом з шевченківського краю, / Духмяна весно!" [5, 104]. Отаким братом весни, Леготом із рідної землі означився в літературі діаспори й сам автор. Сподіваємось, що і на милій його серцю Черкащині, і по всій Україні цей сивочолий співець хоч тепер, у пору державності й незалежності, стане широко знаним, зрозумілим і близьким, подолавши традиційну для багатьох земляків упередженість і недовіру.

Література

1. Ворушило-Легіт А. Спогади // Визвольний Шлях. — 1999. — Кн. 11. — С. 1395-1408.

2. Ворушило-Легіт А. Спогади // Визвольний Шлях. — 1999. — Кн. 12. — C.1497-1511.

3. Ворушило-Легіт А. Спогади // Визвольний Шлях. — 2000. — Кн. 2. — С.69-84.

4. Легіт А. Вибрані поезії. — Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1990. — 232 с.

5. Легіт А. Калинові шуми. Вибрані поезії: 1945-1993. — К.: Український письменник; Вир, 1994. — 119 с.

Loading...

 
 

Цікаве