WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Шевченківські мотиви у творчості Андрія Легота - Реферат

Шевченківські мотиви у творчості Андрія Легота - Реферат

ШевченківськімотивиутворчостіАндріяЛегота

Черкащина — багатостраждальна й благословенна земля великого Кобзаря — дала світові чимало визначних митців, що успадкували Шевченкові заповіти. Серед них помітне місце належить донедавна замовчуваному в рідному краї співцеві-корсунчанину Андрієві Ворушилу (народився 25 грудня 1915 року за ст. стилем, а за новим — 7 січня 1916 року), котрий виступав у письменстві під псевдонімом Андрій Легіт. Це самобутній поет і яскравий публіцист, талановитий педагог і плідний літературознавець, мемуарист і перекладач, відомий у діаспорі громадський і культурний діяч, одержимий ідеєю любові до матері-України. Понад півстоліття тривала вимушена еміґрація митця, але розлука з землею батьків ще більше загострила відчуття духовного зв'язку із нею. За доби незалежності поет, що мешкає протягом багатьох десятиліть у Лондоні, нарешті зміг реалізувати свою мрію й побувати на Корсунщині, побачитись і поспілкуватись зі своїми краянами, подарувати їм свої книги, наснажені любов'ю до Шевченкової землі та її чарівного куточка — Надросся.

Часто буваючи на батьківщині Андрія Легота — у старовинному українському містечку, заснованому ще Ярославом Мудрим, блукаючи затишними вулицями й мальовничим парком, споглядаючи плин кам'янистої Росі чи обриси козацької могили, велич давнього замку чи задуманих лебедів на ставковому плесі, не раз намагався уявити, яким був у пору дитинства та юності цей письменник-ветеран. Може, як отой відчайдушний шибайголова, сміливо стрибав у шумовиння ріки з високої скелі чи прудко вилазив на верхівку цього велетенського дерева, щоб увібрати очима побільше вражень від безмежного світу. Може, отаким завзятим футболістом припадав устами до прохолодного джерельця, наповнюючись фізичною й духовною снагою та козацьким здоров'ям — дарунками рідної землі. Може, завмирав від близькості з коханою ось на цьому місточку — свідкові любовних освідчень. А може, отак зачудовано стояв і дивився услід зворушливій старенькій парі, що, взявшись за руки й тихо усміхаючись, пройшла, мов світла загадка життя...

У Корсуні-Шевченківському, здається, саме повітря дихає первозданною українськістю. Можливо, це лише природна реакція південця, що зростав у переважно чужомовному середовищі. Та певно, що ні. Це місто справді по-своєму унікальне. Досить згадати про наявність у ньому трьох пам'ятників Тарасові Шевченку, меморіальної дошки під старезним каштаном, де Кобзар (за переказами старожилів) полюбляв відпочивати. Та й найменування центральної вулиці, педагогічного училища і самого міста свідчать про глибоку пошану його жителів до великого поета, повагу до національних святощів.

Тож зовсім не дивно, що Андрій Легіт, зрісши в цьому чудовому краї й увібравши в себе його красу та велич, перелив животоки своєї синівської любові в ліричні рядки. Багатим джерелом для осягнення творчої особистості письменника-корсунчанина стали його "Спогади", опубліковані на сторінках "Визвольного Шляху" (1999 р., №№ 11 і 12; 2000 р., №№ 1 і 2). Із цих матеріалів митець постає перед нами людиною складної долі, котрій довелося пережити лихоліття і на батьківщині, і в еміґрації.

Один з наскрізних мотивів у "Спогадах" Андрія Легота — шевченківський. Постать геніального Кобзаря є для автора зразком у мистецькій і громадській діяльності, присвяченій рідній Україні. Вже на початку своїх мемуарів Андрій Легіт наголошує: "За 34 кілометрів від Корсуня у селі Моринцях народився наш великий поет-пророк Тарас Шевченко. Він декілька разів бував у Корсуні, відвідуючи свого прибраного брата Варфоломея Шевченка, що служив економом маєтків князя Лопухіна-Дімідова" [1, 1396]. А далі письменник додає й інші відомості, пов'язані з його рідним містом та іменем світоча української нації: "1944 року Корсунь перейменовано на Корсунь-Шевченківський"; "Недавно в Корсунь-Шевченківському побудовано пам'ятник художникові Іванові Сошенкові (опікунові молодого кріпака Т.Шевченка)" [1, 1396]. Ще змалечку автор "Спогадів" був зачарований пристрасним словом прославленого краянина. Ось одне із свідчень: "Читати й писати я навчився ще в дошкільному віці. Моїми першими учителями були старші брати, а читанками — їх букварі, а особливо "Кобзар" Т.Шевченка, подарований нашій сім'ї вояком-петлюрівцем. "Кобзаря" вже тоді я прочитав декілька разів і багато поезій Т.Шевченка вивчив напам'ять, у тому числі й велику поему "Тарасова ніч". Її любив деклямувати родичам і гостям" [1, 1397]. Андрій Легіт згадує про відвідування Чернечої гори в Каневі, про Шевченківське свято, проведене в Корсунському педагогічному технікумі, про лекції улюбленого вчителя-полтавця Івана Клеценка, присвячені життю і творчості генія. У мемуарах знаходимо цікавий штрих, що показує ставлення німецької окупаційної влади в Україні до славетного співця: "... Так званим "гебіткомісаром" Корсунського "гебіту" був самодур і запеклий нацист Лорман, який забороняв у місцевій газеті друкувати будь-які вірші, навіть Тараса Шевченка та інших українських клясиків" [3, 79].

Кобзарева зоря осявала життя Андрія Легота з раннього дитинства, тож уже в школярських і юнацьких віршах, нехай ще й не зовсім вправних, але щирих і зболених, він прагне передати той пієтет, із яким звертаються до великого Тараса співвітчизники:

Стояв Шевченко на арені

За край свій рідний в боротьбі.

І слово істини Христове

Носив у серденьку на дні.

Це всім відомо нам, братове,

У нашій любій стороні... [2, 1497].

Згодом, ставши письменником, співець-корсунчанин продовжує культивувати цей самий мотив у десятках творів. Шевченківська тема червоною ниткою проходить крізь увесь його поетичний доробок, що складається як з друкованих, так і з довго не публікованих рукописних збірок ("За дротами", "Чим серце билось", "Вибрані поезії", "У тумані чужім", "На крилах надії", "Почуття", "Мрії", "Утома", "Отава", "Осінь", "Зима", "Сімдесятиріччя"). Це стосується й книг "Калинові шуми" (1994) та "Відлуння душі" (2004), виданих у Києві уже в часи незалежності.

Для Андрія Легота Т.Шевченко — символ нескореності української нації та її духовний оберіг. У вірші "Тарасова пісня" поет наголошує на тому мобілізуючому впливові, якого зазнає кожен українець, спілкуючись із Кобзарем, поринаючи у світ його думок і почувань. І це стає органічною потребою. "... Пісня Тараса між нами живе / І сонцем сія на чужині. / У жилах козацьку розбуджує кров, / І наче з колодязя воду, / Із неї п'ємо ми незламну любов / До рідного краю й народу" [5, 8]. Шевченкове слово ввібрало "дух рідних степів" і "шепіт зеленого гаю", воно непереможне, як сама природа, і непідвладне часові та просторові — завжди "то в цвіту, то в горінні". Автор вибудовує два контрастних образних ряди: з одного боку, "мури тяжкі каземату", неволя й недоля, а з іншого — "юність крилата", "змагання величні", "зірка провідна" і, звичайно, "пісня Тараса", яка стає вододілом поміж добром і злом — "для ворога гострих не жалує слів, / А друзям вона помагає". І хоча вірш обрамлений промовистим образом "дроту колючого" (у першій та останній строфах), проте завершується життєствердним акордом — "до сонця, до слави, до волі!" І це не декларація, не псевдопатетика, а реальна оцінка як власних можливостей, так і потуг самого народу, глибока переконаність у його прийдешніх здобутках.

У віршах "Тарас Шевченко", "Пісні кобзаря", "Вічність", "Читаючи "Кобзаря" та інших Андрій Легіт підкреслює вагомість унеску великого сина України в справу відродження нації. У першій з названих поезій він закарбував монументальні риси геніального співця-подвижника й страждальця, просвітника й борця:

Він свято вірив — Україна встане,

Будить її — це був життя девіз,

Хоч часом плакав у чужім тумані,

Та сльози ті — Гольфштрем у океані

Народу-Прометея крови й сліз.

Будитель душ, із рідних піль гонимий,

На деспотів вулканом паленів,

Підняв, як зброю, ритм гнівний і рими,

Шлях указав, що ним народ ітиме

До світлом правди осіяних днів [4, 101].

Більшою публіцистичністю й плакатністю позначений вірш "Пісні кобзаря". Андрій Легіт перераховує Шевченкові заслуги перед народом ("Учив нас, хто ми, чиї діти, / За що є закуті і ким"; "Звав нас до сонця летіти / Під летом орлиним стрімким"; "В сипучих пісках Казахстану / Каравсь, та не каявсь, за нас"; "Наче той кратер вулкана, / По вибухах грізних погас"). Завдяки Тарасові "роду козацького діти", що нагадували "придорожній горох", знову набули гідності й крилатості, здатності до героїчного чину. "Сплячі серця" українців пробудились до людського життя, до діяння, щоб уже ніколи не потрапити в безодню суспільної апатії та заскорузлості, інертності й байдужості. Запорука цьому — "безсмертні пісні кобзаря", "безсмертний його "Заповіт".

Сповненою патетики є й поезія "Вічність", яку автор будує на антитезах, підкреслюючи невмирущість у народній пам'яті світлої постаті Т.Шевченка, живучість його ідеалів. Афористично звучать прикінцеві рядки з кожного шестивірша: "Але сіяє ясно, не погас / Маяк, що засвітив його Тарас"; "Та не зів'яв не з лавра, не з квіток, / Його терновий, страдницький вінок"; "Його любов не зна могил і тьми, / Як символ, є і буде між людьми"; "Тараса слово — вічно молоде, / Чарує, научає і веде".

Ліричний герой Андрія Легота щиро бажає "жить Кобзаря заповітом, / Жаром його почуттів", "душі мільйонів нагріти" ("Мрійник"), він керується Шевченковими настановами "у пеклі земнім і раю", "в науці, в кипучім бою, / У праці щоденній" ("Читаючи "Кобзаря"). Адже до серця кожного українця, небайдужого до прийдешнього батьківщини, долинають "слова ці, надхненні любов'ю", "пісні ці, пропечені гнівом". Для ліричного героя це "ліки цілющі", це "трунок іскристий":

Черпаю любов з них і гнів,

Надхнення й гарячий неспокій,

Вони відкривають мені

Нові горизонти широкі.

В них віща душа кобзаря

У вічних грайливих проміннях —

Ясна путеводна зоря

Loading...

 
 

Цікаве