У фіналі епопеї "Комета" сплітаються мотиви й образи поезій Кобзаря "Мені однаково, чи буду..." та "І Архімед, і Галілей...", проектуючись на світ радянських цінностей та викликів, а водночас пов'язуючись з планетарним контекстом по лінії: минуле — сьогодення — майбутнє. І "продажний каламар" тут, як тут. І "всеросійський паламар". І Мойсей з Леніним та Юдою. А ще "ці підпанки, ці одщепи від Юди", "ці здирщики" з лукавого племені. Саме "вони-то знов в огні / Тебе "обкраденого збудять"! / А ці поможуть... Тільки не будить. / Вони присплять..." [2, 490]. І на Тараса та його народ чекає все та ж доля:
І забряжчиш, закутий і понурий,
Кайданами з острогу до острогу.
Було так завжди [2, 490-491].
А проте автор переконаний у дочасності цих напастей, які вже грядуть. Хоча він пророчо передбачає у недалекому майбутньому хвилі репресій під виправдальними гаслами "Бандити!!!", "Варвари!!!", "Противники нового!!!", "Проти братерства заколот?!?", "Під мурр!!!" А вони не забаряться на тлі страхітливих 30-х років, поглинувши, хоч і не зламавши самого Івана Багряного. І все ж услід за Т.Шевченком він декларує оптимістичний погляд на прийдешнє України на тлі гуманізації людського співтовариства:
Та не буде так!
Колись же "будуть людьми люди!"
На обрії запалить хтось маяк —
І не затрима вітру з Кобеляк
Ані Мойсей,
ні Ленін,
ані Юда [2, 491].
Як відомо, значну частину свого життя Іван Багряний змушений був жити, творити, боротись на чужині. В його еміграційних творах теж часто присутні шевченківські мотиви. У сатирі "Суперпатріоти", як і в "Медитації над обкраденим саркофагом Ярослава Мудрого", Іван Багряний з осудом ставиться до акції вивезення княжих мощей до Канади вигнанцями з підрадянської України. Адже йдеться про визначну реліквію українського народу, якої не чіпали ні Батий, ні Ленін, ні чекісти. А таки знайшовся землячок-спекулянт, який привласнив національну святощ, бо він, бачте, "пуп землі". Цю подію — в рамках вірша "Суперпатріоти" — Іван Багряний порівнює з такою абсурдною ситуацією, як вивезення з України праху Кобзаревого, чого — на щастя — не відбулось.
Утікавши на край світу,
Ми — герої немалі —
Врятували Ярослава
З української землі.
Поуз Канів ішла траса,
Ми журилися зело:
Врятували б і Тараса,
Так лопати не було [2, 88].
Поетове "ми" засвідчує, що частину провини за таке святотатство відчуває вся емігрантська спільнота, а не тільки конкретний виконавець. У рядках Івана Багряного звучать і сум, і насмішка, і роздратування, і глум. У творі поєднався пародійний хист поета з талантом імпровізатора-сатирика.
Шевченківські мотиви пронизують віршовану повість Івана Багряного "Антон Біда — герой труда" (1955), що має промовистий підзаголовок "Відповідь людоловам". Центральний персонаж твору сприймається як уособлення українського народу — гнаного і цькованого в часи примусової колективізації та голодомору, нищеного сталінськими репресіями та розправами нацистів. Але він вижив, вистояв у нерівній боротьбі, захищаючи своє право на життя у протиборстві з червоною та коричневою чумою. Пройшовши каторгу й фронти Другої світової війни, переслідування смершівців і гітлерівців, зрештою, Антон Біда опиняється в таборах для переміщених осіб — Ді-Пі. Його мета — "ширить правду на весь світ" про Україну, її жагу до волі й щастя. Супутником по життю для Антона стає Шевченкове слово.
Ще змалечку герой прилучається до спадщини великого поета, що став символом української нації.
Він тільки в школі щойно вчив:
"Нема панів — нема рабів!"
А про "рабів" і про "царя"
Почав читати з "Кобзаря" [2, 198].
Ця книга стає для нього настільною, відкриває світ, розширює видноколо. Це одна з найбільших любовей Антона-вівчарика в той фатальний період, коли "зробився знову "Южний Край" / На місці України" [2, 198]. Дитяче серце спрагло вбирає в себе красу і велич материнської землі, а разом з тим високу поезію Кобзаря:
Любив він тих, кого пасе,
І рідне небо — над усе.
Та ще — волошок синій цвіт.
Та ще — Шевченків "Заповіт" [2, 199].
І ця любов, пронесена через роки, виявляється страшним криміналом — і з точки зору більшовиків, і на думку зайд-нацистів. Тож Антонові готують шибеницю — за його нерозривний зв'язок з рідним краєм. Це розплата за "злочинну" любов.
За те, що він, Антон цей, от
Такий затятий патріот! [2, 312].
Рефрен про ягнят і небо, про "волошок синій цвіт" та Шевченків "Заповіт" відлунює в тексті повісті як константа. Ніякою силою, навіть під страхом смерті у героя не відібрати цієї любові.
Цей духовний стержень, нерозривно пов'язаний з Шевченковим світом, допомагає Антонові Біді вийти переможцем з усіх герців і халеп. Невипадково у фіналі-апофеозі повісті, що звучить урочо й життєствердно, Іван Багряний знову звертається до Кобзаря:
Піднімуться "раби малі"
За Правду в "своїй хаті", —
Щоб був той "Син,
І була Мати,
І були люди на землі!" [2, 351].
Шевченкове імення закономірно присутнє в героїко-патріотичних піснях поета ("Марш "Україна", "Юнацька"). Іван Багряний часто згадує Кобзаря в ряду з найвизначнішими борцями за волю й державність. Так, пісня "Юнацька" розпочинається красномовним куплетом:
Хмельницький, Мазепа, й Петлюра,
І геній Великий Тарас, —
Всі предки й заплакана мати
Очима приникли до нас [2, 569].
А в пародії на О.Гай-Головка "Колискова" (1944) автор послуговується епіграфом з Кобзаревого послання "І мертвим, і живим...".
Геній української нації згадується в творі-роздумі Багряного-сатирика "Хто є найбільший поет в Україні?" Задавшись таким питанням, автор береться й відповісти на нього "досить точно і для всіх приємно". Тож за його спостереженнями:
"Якщо до геніальности — то найбільший ШЕВЧЕНКО.
Якщо до зросту — то МАЛАНЮК.
Якщо до розбещености — то СОСЮРА.
Якщо до ренеґатства — то РИЛЬСЬКИЙ.
Якщо до академічного боягузтва — то ТИЧИНА.
Якщо до компартійности — то БАЖАН.
Якщо до геніальної хаотичности — то ОСЬМАЧКА.
Якщо до расової чистоти — то ЄНДИК.
Якщо до грецької мітології — то ЗЕРОВ.
І так далі. І нарешті:
Якщо до невідомости — то БАГРЯНИЙ" [2,485].
Як бачимо, автор досить різкий і категоричний, але справедливий. Критичне вістря, сатиричні мазки сусідять у творі з іронічними нотками та гумором. Г.Костюк у своїй передмові до збірки "Золотий бумеранг" констатував: "Якщо брати наші традиції, то безсумнівно в сатиричному струмі Багряного є щось від Шевченка. Є щось від його пристрасно-здемасковуючого брехню слова ("Кавказ"), є вогненна любов і така ж ненависть" [4, 630]. Твори Кобзаревої тематики з доробку Івана Багряного особливо відповідають таким оцінкам критика.
Література
1. Багряний І. Автобіографія. З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка // Слово і час. — 1994. — № 2. — С. 6-12.
2. Багряний Іван. "Золотий бумеранг" та інші поезії / Ред.-упор. та авт. прим. О.Шугай. — К.: Рада, 1999. — 679 с.
3. Багряний Іван. Із збірки "До меж заказаних"; Із збірки "Золотий бумеранг" / Публікація В.Проненка // Березіль. — 1991. — № 6. — С. 6-11.
4. Подоляк Борис (Г.Костюк). Поезія, вічність, час // Багряний І. Золотий бумеранг та інші поезії / Ред.-упор. та авт. прим. О.Шугай. — К.: Рада, 1999. — С. 621-638.