WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Шевченківські мотиви в поезії Івана Багряного - Реферат

Шевченківські мотиви в поезії Івана Багряного - Реферат

ШевченківськімотививпоезіїІванаБагряного

Визначним продовжувачем сатиричних традицій великого Кобзаря став письменник і перекладач, публіцист і художник, громадсько-політичний діяч материкової України та діаспори Іван Павлович Багряний (Лозов'ягін). Видатні літературні здобутки цього автора, хоча вже й посмертно, були високо оцінені в часи незалежності — митця було удостоєно Національної премії імені Т.Г.Шевченка за 1992 рік.

Поетичну стежку Іван Багряний обрав ще в дитинстві — за навчання в церковно-приходській школі. Одним з вагомих імпульсів, що покликали до творчості, була й Кобзарева муза. Ось як згадував Іван Павлович про свої ранні ліричні спроби у великодньому листі за 1953 рік, надісланому письменникові з Австралії Д.Нитченку (Дмитру Чубові): "Вірші я почав писати (і то по-українськи) ще в російській церковно-приходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які називали мене злісно "мазепинцем", бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість... вісім тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом збірки байок Глібова та "Катерини" Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царату), я почав писати войовничі вірші в другій клясі церковно-приходської школи восьмирічним хлоп'ям" [1, 9]. Вогненне Кобзареве слово стало супутником поета на довгі десятиліття, допомагало вистояти в часи цькувань, ув'язнень, заслання, розлуки з Батьківщиною.

Тож у доробку Івана Багряного важливе місце належить шевченківській темі. Cлавнозвісний автор монументальної "Скельки" й іскрометної "Комети", збірок "До меж заказаних" та "Золотий бумеранг", романів "Тигролови" і "Сад Гетсиманський" у вірші "Канів" (1927), подібно до І.Нечуя-Левицького, Олени Пчілки, М.Старицького, Б.Грінченка, М.Коцюбинського, М.Чернявського, Дніпрової Чайки та ін., висловлює свій пієтет перед Кобзарем та низько схиляється перед його могилою як сакральним для українців місцем. Але вже з урахуванням нової суспільної обстановки — початку 20-х рр. ХХ століття — він разом з тим не приховує глибокого обурення з приводу забуття великого Тараса та його канівського меморіалу в перші роки утвердження радянської влади. Адже достеменно відомо, що в роки громадянської війни і денікінцями, і московсько-більшовицькими зайдами трощилося й нищилося все, пов'язане з іменем великого Тараса. Таке ставлення до Т.Шевченка як втілення українського націоналізму (чи то пак малоросійського сепаратизму) зберігалось і на початку 20-х років у новоствореній імперії — але вже не Романових, а Леніних, Троцьких і Сталіних. Хоча швидко найзаклятіші українофоби отямляться й усвідомлять, що Кобзаря України і його спадщину можна успішно прилаштувати до компартійних потреб, тим часом поступово руйнуючи його Батьківщину.

Як і в віршах "Братові", "Жебраки", "Чорноземля" та ін., у поезії "Канів" Іван Багряний натякає, або й цілком одверто веде мову про неймовірні злидні, горе і лихоліття на українській землі в пореволюційні роки. Люд, який працює на кращих на цілий світ чорноземах, ледве нидіє, животіє рабським існуванням.

Тож поезія "Канів" розпочинається вражаючою кривавою замальовкою, яка нічого доброго не віщує:

Уперся день колінами в могилу

і сходить кров'ю водяний такий,

і на далекім вічнім небосхилі

зливає кров під сонце в лотоки [3, 8].

Автор поєднує два плани — приземлено-звичайний і космічно-величний з тим, щоб показати як планетарні, так і мікроявища, які огорнуті в однаковій мірі серпанком приреченості. Апокаліптичні передчуття пов'язуються насамперед з виродженням і загибеллю природи і культури. Іван Багряний вбачає причину цього процесу в руйнівних началах, що закладені в бурхливому розвитку людської цивілізації. Для української нації як хліборобської шалені темпи індустріалізації в радянські часи стали фатальними. Дичавіє, занепадає село. А разом з ним — і національні святощі, вічні традиції. Твір насичений атрибутикою на позначення горя, страждань і розпачу ("в одвічнім сяйві муки і терпінь", "роняють сльози", "над гноєм хуторів", "розбитий дзвін, нікчемний і пустий", "покинуті хрести").

Для Івана Багряного символом України, яка поступово нищиться, не вписуючись у соціалістичні рамки, стає саме пам'ятник Т.Шевченкові на Чернечій горі. Це мала б бути національна святиня, місце паломництва мільйонів людей. Але після перемоги соціалістичної революції Кобзар не в моді (це вже пізніше його почнуть використовувати з метою комуністичної пропаганди, творячи міф про "сім'ю вольну нову" у вигляді радянської держави-казарми):

Ніхто ніде, — лиш цвіркуни та вітер...

Ніхто ніде, — лиш луки та яри...

І хмурить чоло шапкою накрите

забута постать глиняна з гори.

Дрібненька постать — бюст у чорній фарбі,

як чорні злидні дальніх хуторів...

Пророк великий (зрівняний до скарбів) —

обріс травою й пилом закурів [3, 8].

Низка запитань, адресованих великому Тарасові, кличе до роздумів передовсім самого автора і його сучасників ("Чого хмурий, понурий?", "Що жалієш?", "Що слава розмінялася в словах?", "Що хутори задрипані німіють // і няньчать злидні, як в минулих днях?"). Замість давньої панської кріпаччини прийшла соціалістична — нічим не ліпша, яка несе народові виснажливу працю, нужду й рабське світобачення.

Іванові Багряному поет Тарас Шевченко бачиться як сучасник, гостро стурбований долею України вже не ХІХ, а ХХ століття. Водночас автор констатує факт неспівмірності Кобзаревої України, яку багато хто вважає анахронізмом, та більшовизованої України, для якої актуальнішим є "новий пророк". Це Урбанізатор, котрий "іде", "гряде", "прийде", прирікаючи Шевченків край — українську хліборобську цивілізацію на духовний занепад. У гонитві за технічними здобутками на хвилях радянізації забуваються і зневажаються моральні підвалини нації, деформуються душі українців ("На твоїм місці буде елеватор", "Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани", "Індустрія... Електрика... Машини... / Нащо ж ті плавні, / ліри, / солов'ї?", "Сирени, брат, симфонію розчинять, / поб'ють в диму цю вигадку гаїв"). Різкий вододіл контрастно протиставляє різні епохи й цінності:

Йде вік новий

у панцирі закутий.

(Твій вік давно оспіваний пропав) [3, 9].

Звідси й портретні деталі монументального Тараса: у нього, як і в українського степу, "чоло бліде"; він "глиняний, забутий / і пилом днів, як попелом, припав". Та не заростають стежки народні до Кобзаря. Ті, кого возвеличував поет у своїх творах, і їхні нащадки пам'ятають і шанують свого співця й оборонця:

Лише в кутку на чорній простій рямі

положено васильки, ніби креп,

рукою простою і ввито рушниками

з любов'ю простою і тихими словами

твій — рабським часом тиснутий — портрет [3, 9].

Вірш "Канів" має різні редакції. На відміну від цитованого варіанта на 14 строф, який наводимо за публікацією В.Проненка в журналі "Березіль" (1991, № 6), є різновид на 10 строф, поданий О.Шугаєм до книги "Золотий бумеранг та інші поезії" (К., 1999). Ця редакція менш описова. Журлива замальовка святині в Каневі лапідарніша: просто й невимушено автор підтверджує нерозривний зв'язок геніального поета-провидця з його народом, ураженим недолею:

Убогих нив латки і комишів рябінь.

Іржа хаток, похилених в журбі.

А над усім — на кряжі голубім

Печаль очей великого пророка [2, 15].

Характерні для Т.Шевченка щемливі мотиви жінки-страдниці та непривітаного байстряти відлунюють у поемі Івана Багряного "Аvе Mariа" (1927), де тема матері-одиначки та її сина вирішується вже на матеріалі з радянського життя. В центрі цього твору — повія часів непу. Тобто об'єкт зображення, якого — якщо вірити соціалістичній пропаганді — в СРСР просто бути не могло. Але автор не боїться розробки заборонених тем, і змальовуючи драматичну долю героїні, виносить присуд системі, байдужій до запитів особистості.

Loading...

 
 

Цікаве