WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Шевченкіана Миколи Братана - Реферат

Шевченкіана Миколи Братана - Реферат

У поезії "Сонет" (інша назва "Автограф") підкреслюється глибина сприйняття Тарасових заповітів автором "Собору". І рядки з "Кобзаря", і думки О.Гончара — незабутні, полум'яні, мобілізуючі. Тому з таким пієтетом ставиться херсонський письменник до обох діячів України різних епох, що слугували за високий зразок і дороговказ для співвітчизників:

Тож про Тараса думи вогняні

Олесеве бентежне — "Вічне слово",

Його у світ, як суть і як основу,

Нести нам у життєвій борозні [7, 123].

Це "святі слова з-під віщого пера", яким роковане безсмертя. Вони "снагують груди" мільйонам українців "на всі часи, на всі літа і дні". Це обереги, які самовіддано й несхитно захищають "і нашу думу, і нашу славу, й мову".

У сонетарному поменнику по лауреатові Національної премії України імені Т.Г.Шевченка артистові-землякові Павлу Громовенкові "Свята душа великих слів" наголошується на неповторному таланті цього неперевершеного майстра, з яким авторові судилось познайомитись далеко від України:

В степу безкраїм за Уралом,

Де мучивсь муштрою Тарас,

Звело, здружило, побратало

Його всевічне слово нас.

З твоїх там уст воно звучало,

І я завважував не раз,

Як люд тамтешній чарували

І "Катерина", і "Кавказ" [7, 128].

М.Братан захоплюється хистом цього достеменного подвижника в царині пропаганди Шевченкової спадщини. Він не приховує зачарування проникливою манерою виконання текстів геніального співця, які протягом десятиліть ніс у маси артист-патріот, прилучаючи мільйони людей до Кобзаревих святощів:

Ти був і ніжним, і тривожним,

В читання душу перелив,

Тобі відкрилася неложна,

Свята душа великих слів,

І полічити всіх не можна,

Кого до них ти причастив [7, 128].

З присвяти М.Братана "Вітаєм актрису Люту Ларису в день бенефісу" постає привабливий образ ще одного пропагандиста Шевченкової спадщини. Це "театру актриса" з херсонського краю, яка вкладає всю душу в Кобзареві тексти — "читає щемливо Тараса" [8, 29].

У вірші "Де білий світ і небо синє..." М.Братан веде мову про закономірне проростання шевченківських ідей у свідомості нашого сучасника. Ліричний герой твору сприймає як звичність і природність проникнення людей сьогодення в духовні світи Кобзаря ("Читає повісті Шевченка / Небалакучий мій сусід"). Хоча, звісно, існують міріади книг, є величезний вибір, а ще — супермодні автори, котрими зачитуються на хвилях їх тимчасової популярності. Тож мимоволі виривається цілком логічне питання: "Чому не Пікуль і не Кашин, / А поза модою — Тарас?" [7, 67]. Відповідь — розлога й прозора, прогнозована й очікувана:

Либонь, тому, що море синє,

Тому, що вколо — білий світ,

Що вічний в слові "Батьківщина"

Дідів і прадідів завіт [7, 67].

На зустріч із Шевченком читач іде природно, свідомо, невимушено — як до своїх витоків і непроминальних цінностей, як до чогось найріднішого, зворушливого, сакрального. Повтор слова "живе" (в якості дієслова і прикметника) на означення буття українців потверджує незнищенність нашого народу, на варті життєздатності якого стоїть Кобзар:

Живе твоє живе коріння

Й розлога крона водночас,

Де білий світ і небо синє,

І подих вічності — Тарас [7, 68].

У поезії "Болючий урок" (1989) співставляються Шевченкові й Сосюринські заповіти любити Україну на тлі радянської епохи з її антинаціоналістичними боріннями, маніакальним самоїдством у вигляді масових психопатичних пошуків "ворогів народу". Шкільний урок, на якому засуджується "петлюрівська нота", проектується на все соціалістичне суспільство, в якому викорінювалася любов людини до своєї нації на догоду компартійним настановам щодо формування єдиної радянської спільноти.

Не забуду до скону ту годину похмуру:

За "Любіть Україну" шельмували Сосюру.

Вчитель — що тут подієш — мовби й добрий душею,

Сумовито глаголив про "ворожу ідею" [23, 133]

Але мимоволі виникає питання: як же в такому випадку поцінувати Кобзаря, чиї патріотичні заклики відлунюють у творчості автора "Третьої роти", як і в доробку сотень інших продовжувачів Тарасової справи: "Так тоді ж і Шевченка треба ганити нині / За його "Поховайте мене на Вкраїні..., / За його "...Так люблю Україну убогу" [23, 133]. М.Братан підкреслює протиприродність і абсурдність звинувачень у патріотизмі, бо це високе почуття, яким слід пишатись, а не вважати якимсь криміналом. Нотки співчуття на адресу вчителя-обличителя бринять у поета, адже зрозуміло, що радянські освітяни змушені були кривити душею, притлумлюючи в собі шляхетні почуття, що вважались проявами націоналізму.

Я учителя слухав — бунтувати намарно.

Він, сердешний, і сам почувався негарно.

Він од нас вимагав пісню серця ганьбити,

А здавалось — благав: Україну любіте!.. [23, 133].

Чимало віршів М.Братана присвячені різним етапам у житті та діяльності Кобзаря. Сторінки Шевченкової долі, пов'язані з десятилітньою солдатською муштрою, висвітлені в поезії-репортажі "На засланні" (1961), перейнятій мотивом нескореності митця-громадянина ("Та він свій хрест важкий нестиме / І не схилятиме чола!", "Мала хвилина — для розлуки, / А для борні — усе життя!", "Ще буде кара, будуть муки, / Але не буде каяття!"). У присвяті Л.Большакову "Тарас Шевченко в Орській фортеці" (1986) відтворюється задушлива атмосфера казарми, покликаної зламати співця, а проте безсилої реалізувати цей замір можновладців. На захист Кобзаря "прилітає Україна, як зигзиця, / Овіваючи обпаленим крилом", додаючи моральної витримки та внутрішньої сили ("І надія в серці хворім ожива"). Адже це син, що "несе тяжкі окови, / Що для неї в правді висвятив слова" [26, 33]. "Катована душа" Кобзаря лишається непідвладною і в найтяжчі хвилі моральних та фізичних тортур "покори не приймає" (вірш "Чи хто в цій кріпості співає?" з книги "Дожинок"). Опальний поет живе невмирущою надією (поезія "В Різдвяну ніч на Косаралі", 1995). Ці сподівання вивищують його над життєвою суєтою та захланністю, навіть над самою смертю:

...Умерти б з розпачу хотів.

Та прийде час — і скресне море,

Душа невбита — й поготів.

На те воно, нівроку, й лихо,

Аби із ним ставать на прю.

"Нехай вам буде любо й тихо,

Своє ж я горе поборю" [1].

У сатиричному вірші-монолозі "Спогади" прапорщика Ісаєва про Т.Г.Шевченка" (1986) таврується мерзенність кривдників Тараса, які по його смерті намагаються прилучитися до слави генія: "Повірте, людоньки, я — плакав, / На нього пишучи... донос..." [26, 34]. Віршована декларація "Хто нас не кликав, хто нас не вів..." (1990) проектує Шевченкові думи на сучасність у її зв'язках з подіями й особами ХХ ст., з численними вождями й вождюками, які часто піддавали глумові та нищенню ті святині, перед якими схилявся Кобзар:

Хто нас не кликав, хто нас не вів, —

Гасло візьмімо в свідки.

Тільки ж того, що Тарас заповів,

Щось-бо на них не видко.

Ми й "Заповіт" його — через одне —

Вигідно цитували.

Хто і в якій сім'ї спом'яне —

Так до пуття й не знали [7, 121].

М.Братан засуджує часи дозування Шевченкового слова, коли цілі твори поета вилучалися з однотомників і багатотомних видань поета з волі компартійних чинуш від культури. Титана думки, національного й загальнолюдського світоча применшували до іконного пророка соціалістичної казарми-тюрми — буцімто баченої ним в образі "сім'ї вольної нової".

Де ж там — боляче навіть згадать,

А забувать не мусим:

Над "Кобзарем" цензорі стоять,

Ті, що наставив Суслов [7, 121].

Радянська доба постає в гнітючому ореолі ("в чорнім димов'ї — Чернеча Гора") як якась незбагненна кара, наслана на українців. На противагу всіляким "провідникам", які, зрештою, завели люд у глухий кут ("і довели — ні доріг, ні трас, / Хоч би — стежина в полі"), вивищується постать справжнього вождя українського народу — невмирущого Кобзаря:

Кличе, веде Україну — Тарас:

Правди — добра — і волі! [7, 121].

У поезії "Тарас Шевченко: іду до вас" (1989) через монолог геніального поета прозирає парадоксальність буття Шевченкової батьківщини, що й у пору демократизації та гласності ніяк не стане сама собою — господаркою, а не наймичкою на власній ниві ("Немає України в Україні, / Все та ж бо наша, не своя земля..."). Взятий з В.Сосюри епіграф до твору ("Спи спокійно, поет...") мав би спонукати Кобзаря до самозаспокоєння та втіхи. Та де там! Гнівний Тарас обурюється тими неподобствами, що так і не зникли з рідного краю:

"Спокійно спи". А я не сплю. Не можу.

Куди не глянь — пронири-землячки,

Їх України доля не тривожить —

Лизнути б крихту з тлустої руки.

Вперед за ними всі, хто щастя волить,

І не життя вам буде — благодать.

Навчились не по-здєшнєму глаголать,

Та спини все ж по-нашому згинать! [26, 7].

До цих мертвонароджених для української справи краян знову й знову, як і в безсмертному посланні "І мертвим, і живим...", не стомлюється апелювати Т.Шевченко в надії на їхнє пробудження, піднесення до гідності й національної гордості ("Тож не кляніться: любим, як любили, — / Коліна розгинайте і хребти!"). І по смерті чується гнів та біль Кобзаря, викликаний одвічною холопською психологією багатьох земляків: "Болить мені, як і давніш боліло, / Од вашої німої німоти! [26, 8].

У віршах-візіях М.Братана Кобзар постає то в протиставленні імперському молохові ("Де вершник Мідний, повний величі", 1970), то в найріднішому оточенні ("Мати Шевченка", 2002). Авторові бачиться "чоло Тараса, як гроза", незглибима правда, що стоїть за плечима Кобзаря як антипода кривавих монархів:

Стояв Поет — і нам посвідчував:

Із верхів'я стікає кров.

Та ж Він до тебе, царю-вітчиме,

Судить — не кланятись! — прийшов!.. [27, 33].

Якщо цар Петро І ("Вершник Мідний") постає у згаданому вірші М.Братана як символ дикого деспотизму і кривавої тиранії, то цілком у протилежному висвітленні йдеться про Кобзареву неньку. Епітафійна поезія "Мати Шевченка" сповнена глибокої любові й шани до тієї простої жінки-кріпачки, що дарувала світові генія:

Немає ні портретів, ні світлин,

Лише надгробок із хрестом камінним.

Loading...

 
 

Цікаве