WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Херсонщина у творчості Яра Славутича - Реферат

Херсонщина у творчості Яра Славутича - Реферат

Херсонщина у творчості Яра Славутича

Образ південного степового краю — чарівної Херсонщини посідає вагоме місце у творчості Яра Славутича (справжнє ім'я та прізвище Григорій Жученко), який народився 11 січня 1918 року і перші 25 років жив на Україні, а надалі — в еміграції (Німеччина, США, Канада) і тільки після 1990 року знову відвідав батьківщину, був прийнятий у члени Спілки письменників України. Автор поетичних книг "Співає колос" (1945), "Гомін віків" (1946), "Правдоносці" (1948), "Оаза" (1950). У наступні роки виходять ще п'ять поетичних збірок, а також переклади, наукові праці. Його твори в останні роки не раз виходили на Україні. Вийшло і своєрідне вибране у двох (К.: Дніпро, 1994) і в п'яти томах (К.-Едмонтон: Славута, 1998).

Не раз поет і в еміграції звертався до улюбленого образу України, її минулого й сучасного, Херсонщини, де він жив. У часи незалежності Яр Славутич не раз бував на Батьківщині, відвідував він і Херсон. В останні роки мав зустрічі з громадськістю, письменниками, студентами ХДУ, де були проведені конференції, присвячені його творчості, опубліковані тези, статті.

У поезіях співця часто згадуються міста, села, річки, де проходило дитинство, юність, зрілі роки, та пам'ятні місця нашого краю, в які він закоханий і які залишилися йому дорогими і рідними.

Починаючи з першої друкованої поезії "Коню мій буланий" (1938), митець зізнається у синівській любові до херсонських розлогих степів, усього південного краю, його чарівної природи, своєрідних пейзажів, до рідного Дніпра-Славути. Він славить "рідний Придніпровський край", "небесами чистий, Землями плодистий, Квітами барвистий, Наш Херсонський край" [1:16]. Це ж є темою поезії "Під синім небом, над ясним колоссям": "Серед степів, де грала ковила, Де щастя й горе водночас велося, Моя херсонська юність розцвіла" [1:15]. Або: "Моє серце в херсонських степах, у притаєних скитських могилах. Я в душі чебрецями пропах, Випасаючи коней по схилах" ("Моє серце в херсонських степах..") [1:26].

У поезії "Елегія" (1941-1943), написаній у роки війни, звучать сумні ноти, роздуми над подальшою власною долею. І якщо герой "впаде, поранений смертельно, Передихаючи зведеться на руки І пригадає південь України". Там "світ у рідних барвах, Зелений, синій, жовтий, пурпуровий, Що розстелився в полі килимами, Що як веселка — на небеса устав" [1:29]. Там "степові могили, Сади вишневі, села біловиді, Могутній плин широкого Славути, Найкращі в світі затишні гаї" [1:29]. Подібний мотив проймає і його поезію без назви — своєрідний заповіт "Як помру, не подолавши втому, Схороніть, де смерть не обмине, Бо на тло сплюндрованого дому Не допустять недруги мене" (1945) [1:178]. І далі: "Поховайте на довічний спокій, Там, де хвиля жита — як гора, У моїй Херсонщині широкій, Де вітає близина Дніпра, Десь під синім листям тополиним, Край Славути, над красою нив, Для якого я назвався сином І якому віддано служив" [1:178]. Йому не зможуть замінити і заступити красу рідного краю "ні гожий Майн, ні Райнові щедроти, Ні косогорів пишнобарвна гра. Не нагадають степові щедроти, Не заступлять рідного Дніпра", де його "херсонська юність, як снага весіння, Палахкотіла на моїх шляхах" [1:176].

У циклі "Херсонські сонети" і, особливо, в сонеті, написаному у брянських лісах, "Степи Херсонщини" (1943), поет зізнається у любові до них і дає клятву вірності їм: "Степи Херсонщини, степи родимі, Соломоверхі клуні на току, Розлогі верби в ранішньому димі, — Вас не забуду на своїм віку! [...] Тримаю в серці голубий ставок, Верхи тополь і вітрякові крила, Де розгубив дитинство між квіток, А рідну землю, що мене зростила На боротьбу за життєдайні дні, Я над усе люблю на чужині!" [1:30]. Він хотів би "так упитись царини красою Біля хлюпкого в балці джерела, Щоб вік Херсонщина в душі цвіла" ("Липнева ніч", Поблизу Інгульця, 1943) [1:36].

У поезії, яка починається рядком "Важкого зерна золотистий ворох", співець говорить, що він не може забути "повінь сонця на дзвінкім току", "прарідну землю" і продовжує:

Мій кожен крок, як вічності дудонь,

Нещадно чавить неподатні будні;

Мою звитягу світлу, як осонь,

Надхненно кличе на шляхи славутні,

Перемагаючи світів печаль,

Херсонським хмелем духовійна даль.

[1:177].

Яр Славутич бажає хоч "у тяжкому сконі Уздріти євшан степів, На отнім прадавнім лоні Почути дніпровий спів" ("Палючі пили пустелі...") [1:208].

Йому "Сняться ниви — гривасті коні!

Крізь гарячий сухий туман

Коливають вітрів погоні

Жовтополий безмежний лан" [1:213]

Подібний мотив зустрічаємо й у поезії "Приснилось: у рідних степах" (1974) [1:517], де "поранений, ніби вмирав я", і "бачив далеку шуліку", що "застигне і знову кружля", "а я ж і моя земля" "поранений вічно лежу; Безсмертний, без ліку вмираю І бачу буття межу — Безмежну, безчасну, безкраю". У вірші "Щоб не сягнуло мужнє повноліття Свого зеніту, подвигу й краси..." (1974) є хвилююче звертання і віра в майбутнє: "О рідна земле!... Я вірю в сонця радісне причастя, З якого щедрий виросте врожай. На засів зерна, повні та гранчасті, Народе волі, завжди зберігай!" [1:518].

Поет зізнається у своїй безмежній відданості і синівській любові до України, Славути, рідного краю. Три строфи починаються звертанням "Україно", до якого додаються теплі і ніжні слова "Вічна туго, предвічна кров!", "прарідна земле, Запорозька, вулканна кров", "єдина в світі, Гойне зілля, живлюща кров!", "Я приношу тобі любов... Зустрічай, дорогий Славуто, Із чужинних доріг синів!" ("Україно, мій рідний краю") [1:523]. Він благає і хотів би повернутись у дитинні роси, у дорогий рідний край, який славитиме до останніх днів свого життя:

О, будьте вік благословенні!

Але пошліть останню путь

У край, де захватно-черленні

Черешні вранці розцвітуть,

І поверніть найкращу пору,

Коли вітав мій перший крик

Розгін херсонського простору...

Мистецтва рідний материк.

("Мистецтва радісна принада") [1:215].

Він вірить у майбутнє нової України — вільної і величної:

Буде щасний прихід! У блаженстві стихії

По розлуці скитань, по загладі утрат

Засіяє пракиївське сяйво Софії

На нової держави новий маєстат.

("Не шукайте її у вогнях смолоскипа", 1950) [1:219].

Поет звертається знову найщирішими словами до рідного краю, малої батьківщини:

"Я вже ніколи довіку тебе не побачу,

Земле моя. Не почую гучного Дніпра.

Не обійму запорозьку Хортицю козачу,

Впавши на збиті коліна — мандрівна мара!

Предківський Жуків чекає в журбі на Покутті;

Правнуки ждуть, виглядають полтавські Жуки;

Кличе дідизна в херсонські степи незабутні —

Вітер, гойдаючи ниви, ридає з луки.

Земле моя, що стелила барвінок під ноги,

Пальці дитячі голубила після дощу,

Явою стань на чужинні безмежні дороги

І вкороти навісного — для серця — плачу.

Довго шукав я у мандрах подоби твоєї,

Краплі снажної щедроти, краси, ясноти.

Рідна, єдина, в мережаній простій киреї,

Другої в світі такої ніде не знайти!

("Я вже ніколи довіку тебене побачу", 1973) [1:288].

У поезії "Україна 1960-1970" (1971) Яр Славутич переноситься думками у складні повоєнні роки і згадує багатьох шістдесятників — видатних борців за незалежність та волю України, яка "гартує розпукою спалені губи", "волає вогнем Чорновола і Дзюби":

І підводиться Винниця чорно-кривава;

Устають Слобожанщина: Галич, Волинь;

Запорожжя клекоче в серцях Січеслава;

Смолоскипом горять, як незгасла заграва,

Заливаха, Мороз, Караванський, Горинь...

Чую голос повстань Лук'яненка й Кандиби,

Чую поклик Масютка на тюрми Кремля... [1:499].

Серед "сильнодухих" автор згадує О.Гончара, В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча.

У поезії "Правооборонці" (1988) знову бачимо звертання митця до плеяди борців за майбутнє України:

Газдівський сину з томиком Франка,

Зростав ти беркутом на Підкарпатті,

Твоя, Павличко, кована в багатті,

Гряде постава, мудра і струнка.

І вмить Плачинда палко заклика

Усіх байдужих із низів і знаті;

Драчеві змаги, мов мечі крилаті,

Зовуть на подвиги рятівника.

Лунає гук і Дзюби, й Новиченка,

Соборний дзвін Олеся Гончара

Гуде у світ — як заповіт Шевченка.

І знов радіє Київська гора —

Не вмер нарід, шаткований дощенту!

Для вас, борці, на ній поставлять монументи.

[1:604].

Захоплено й ніжно звучить риторичне запитання у поезії "Апокаліптичне": "Де ж моя осончена Золота Херсонщина?" у переліку інших областей і міст ("Де ж бо й ти, Полтавщино, Предківська прославщино", "Королівська Львівщино", "Де ж бо й ти, Донеччина, ще не споловечена", Хрещатик, Київ, Харків, Січеслав).

Неодноразово згадуються і обігруються назви нашого міста, Херсонщина, херсонський степ у віршах, спогадах, роздумах Яра Славутича, пов'язаних з певними подіями, пригодами. Поема "Моя доба" (1957-1978), пісня перша якої, як і вся поема, написана октавами, починається такими рядками:

1. Степи, степи... Херсонська стороно,

Мого дитинства океан бурхливий,

Чи зможу на поеми полотно

Перенести твої безмежні ниви,

Твоє повітря — як міцне вино —

Твої раптові громовисті зливи?

Ласкава Музо, труд благослови —

Не дай згубити в леті голови! [2:60].

Поема значна за обсягом і складається із 12 пісень, має 625 строф-октав та епілог. Тут часто згадуються рідні місця, рідні поета, зокрема матір, "яка вчила... любить Землі дідівської снажливу суть", "Мамо, я без тебе не знав би світу і не бачив неба" [2:204], школа, давній Жученків хутір, сестри, рідні й дорогі люди... Варто тут ще принагідно згадати хоча б дві строфи 565 і 568:

565. Прощайте вишні, яблуні рясні,

Терпка шипшино, груші, чорносливи!

Таких не відав навіть рай щасливий,

Бо тільки в тій херсонській стороні,

Яку гартують спеки, бурі, зливи,

Ростуть медові, золоті плоди,

Найсоковитіші — хоч без води! [2:260].

588. Прощай, херсонське безбережне небо,

І ви, пахучі, степові вітри,

Високе сонце над безмежним степом

І ти, виткий Інгульче край гори,

І ти, Славуто! Я б не був без тебе

Твоїм співцем за всякої пори,

Якби історії народний подих

Не відбивався у твоїх же водах. [2:212].

Ніжні ліричні епітети, влучні порівняння та інші художні та образні засоби розкривають високу майстерність поетичних рядків, думок та оцінок і велику незрадливу любов Яра Славутича до України, Херсонщини, рідного краю, з яким він був нерозлучним і на чужині. Цілком заслужено він удостоєний ряду нагород зарубіжних і нашої України.

Література:

1. Славутич Яр. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1994. — Т.1. — 671 с.

2. Славутич Яр. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1994. — Т.2. — 365 с.

Loading...

 
 

Цікаве