WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Франко незнаний - Реферат

Франко незнаний - Реферат

На питання, до якої категорії мистців треба віднести — в цій концепції — Франка-поета, відповідь майже не вимагає застановлення, хоч вимагала б певного застереження.

При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця, почуття Франка — в його поетичній творчості — завжди проходить крізь суворий фільтр його інтелекту. Можна заризикувати припущення, що навіть безсумнівно емоціональну свою енергію він умів не раз якби трансформувати в енергію інтелектуальну, сили "діонісійського" походження — піддати мірі і цілеспрямованості чисто "аполлінійським"... Світ його почувань, внутрішні "стихії" його єства, бурі й негоди його серця є — в його поезії — завжди контрольовані потужною, але й формотворчою! — силою розуму. І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме "розум владний" (замолоду — р. 1878 — навіть з наївним і зловісним додатком — "без віри основ"). І, здається, трудно знайти в світовій поезії такого надхненного, такого аж "одержимого" співця саме розуму-інтелекту, розуму-ratio, либонь в чисто Декартівськім сенсі цього поняття.

Приходиться повторити на цім місці ще раз ту досить приблизну формулу, що її в днях молодости довелося знайти: коли Шевченко був у поезії явленням — майже демонічної — в своїм творчім діонісійстві — НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕМОЦІЇ (якої жар, до речі, так відчував і так подивляв Франко), то Іван Франко був явленням у ній НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ.

Колись визначний білоруський поет Максим Богданович затитулював свою статтю про Шевченка "Краса і Сила". Для Франка, майже протягом цілої його життєвої творчости, Розум був завжди на першім місці, бо він для нього був віддавна синонімом Сили ("Ти, розуме-бистро-уме, порви пута віковії!" — 1880 р.). Те, що Шевченкові дано було природою і Провидінням, до того Франко мусів верстати довгий, трагічний шлях безустанної боротьби, шлях через "вершини і низини", шлях упадків і поразок. Тріюмф прийшов аж на самім кінці його життєвого і творчого шляху, обертаючи той "кінець" на "початок", а "епілог" на "пролог".

І великим Прологом до нової доби нашої національної історії — все чіткіше, все виразніше вирисовується величня постать Івана Франка. Тільки тепер, по національнім обудженні, по війні за державність, по гірких досвідах на чужині, "на ріках вавилонських", ми упритомнюємо собі, що без Франка — в критичних десятиліттях 80–90 рр. — ми впали б у провансальство надовго, під акомпаньямент здеґенерованого "народництва", що здолало саме в тих роках звести Шевченка з п'єдесталу поета нації на рівень "співця мужицької недолі", "народнього кобзаря" і — фактично — заперечити весь зміст його творчого чину. До того ж самого, понадто, провадив сам "об'єктивний хід історії" XIX ст. і цілий тягар ідейного комплексу епохи.

IV.

Вже молодий М.Євшан, перший поважніший критик Франка, звернув увагу на особистість Франка в зіставленні з добою і писав про "страшний фаталізм епохи", що затяжив над індивідуальністю поета, яка мусіла тому "фаталізмові" ставити чоло.

Тому "боротьба" — це найбільш властиве слово до схарактеризування творчого шляху Франка. І це не випадок, що слово це фігурує в кожного уважнішого дослідника Франкової творчости, чи то буде історик М.Грушевський, чи поети-ерудити М.Зеров та П.Филипович. І не випадково так часто фігурує це слово і цей образ в самій поезії Франка, виразно домінуючи над іншими образами, чи то як боротьба з дійсністю, з оточенням, чи, як ще страшніша і така істотна для Франка, боротьба "з самим собою", боротьба обох половин його івдивідуальности: однієї — істотної, другої — формованої і деформованої добою та її обставинами. Звідци — одна з генеральних тем у його поезії — проблема "двійника", що стає перед ним ще замолоду ("Поєдинок" р.1883) і яку він розгортає допіру в поемі "Похорон" (р. 1899).

"В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і добою (підкр. Є.М.) — полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто..."

Таким вимовним висновком закінчує свою, вже історичну, розвідку про Франка-поета М.Зеров. Але й М.Грушевському (р. 1913), людині, остаточно, тієї ж "фатальної" доби, поезія Франка "звучала, як похідний марш, як воєнний клич", а ціла творчість Франка була "національним подвигом".

Справді, ліпшого й точнішого слова, як саме "подвиг", духово-інтелектуальний подвиг — трудно було б знайти й нам, пізнішим поколінням, понадто сучасникам історичних іспитів 1917–22 рр. та II світової війни. І є якась історична закономірність у тім, що Іван Франко останні дні свого життя провів у військовім шпиталі Січових Стрільців. І що одну з своїх критично-публіцистичних праць під заголовком "Франко — поет національної чести" — присвятив Франкові (ще року 1913) саме ніхто інший, лише майбутній Симон Петлюра.

Франко-поет — це тема для поеми, вірніш — повісти, яка колись, напевно буде написана. Тому цю тему прийдеться звузити до кількох, зовсім академічних, тверджень.

Природою своєю Франко був поетом не естетично-емоціонального, а, саме, інтелектуального, сказав би я, ґетеанського роду. І думається, що обставини життя та доби не дали зформуватись в особі Франка, саме другому Ґете, тим разом — вже слов'янському. Його поетична проблематика почала розгортатися щойно по 1897 році, себто по його визволенні від суспільно-щоденних обов'язків і по одночаснім розриві з обидвома національними частинами львівського громадянства, чого літературними пам'ятками залишилися два, майже одночасно написані, памфлети: по-німецьки Der Dichter des Verrates та по-польськи — Nieco o sobie samym.

Його поетична проблематика сягала філософічних глибин т. зв. вічних тем. Це — проблематика роздвоєної психіки (проблема "двійника", тема, започаткована ще замолоду, а докінчувана незадовго до смерти в... недокінченім "Похороні"). Це — зв'язана з цією темою ідея національного провідництва, що знайшла свій вираз у "Мойсею". Це проблема особистого й суспільного у "Вишенськім". Це, врешті, байронівська тема "Каїна", якій він дав цілком оригінальне трактування. Це, також, надання ліричному творові глибини філософічної виразности й драматичної сили.

Тому найдоцільніше закінчити ці думки пригадкою одного з його творів. Сам текст його розповість більше за цілу монографію.

Loading...

 
 

Цікаве