WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Франко незнаний - Реферат

Франко незнаний - Реферат

Франко незнаний

Загально прийнято, що постать Івана Франка, його науковий і літературний дорібок, його суспільна праця, врешті його життєпис — є визначені, зважені й широко знані.

Багато об'єктивних причин промовляло б за таке припущення. Франко народився, жив і діяв на терені Галичини, отже, тієї частини Батьківщини, де панував режим австро-угорської монархії, де зв'язок з західньо-европейськими культурними осередками був ближчий, де національно-суспільне життя мало більш організований характер, де, врешті, культурно-історичний процес протікав без помітних перерв, криз чи й катастроф, що було так притаманне для того процесу на Наддніпрянщині.

В Галичині було національне шкільництво. Був мінімум політичних прав. Була, хоч і досить звужена, свобода національної й особистої індивідуальности. Була суспільна опінія й правно запезпечені границі урядової шґеренції. Словом, то не була Росія, в якій життя й діяльність національного діяча, понадто не-росіянина, були роковані на повсякчасну непевність, на прикру залежність від політики уряду, примхи ближчого губернатора ба й найближчого поліциста.

"Свободний художник" Петербурзької Академії Мистецтв — Тарас Шевченко — міг бути як стій політично забитий і засланий на довгі роки в Азію "з найсуворішою забороною писати й малювати", і деталі його біографії та творчости ми ще все збираємо і, як мозаїку, старанно складаємо по сей день. "Доктор" Віденського університету — Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в'язницею, був, все ж таки, повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя — у цілій того життя трагічності — проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерти в травневий день 1916 року.

Дійсність, одначе, виглядає не так просто, як в теоретичних розумуваннях. В дійсності, доля "каменяра" Івана Франка, якщо зовнішньо й різниться, то суттю мало відбігає від долі "кобзаря" Тараса Шевченка. Історична доля нації, що породила обидвох, тяжко заважила і на їх особистій долі — за життя, як і по смерті.

Пригадаємо деякі невеселі факти. Донині існують ніколи не видані твори Франка. Донині лежать у Львові (якщо не зникли) його невикористані рукописи. Донині немає не те що повного видання його літературної спадщини, а й навіть більш-менш "академічно" виданих окремих циклів чи окремих родів його творів, то значить, виданих за певним пляном, з певною текстологічною підготовкою та наймінімальнішим історично-літературним насвітленням. Донині немає, коли не рахувати публіцистичної і нині перестарілої праці С.Єфремова ("Співець боротьби і контрастів", Київ 1913), хоч би спроби монографії цієї видатної людини.

Помислимо: пройшло сорок років з дня смерті Франка, років, насичених судьбоносними для нас історичними подіями, років пробудження й зриву Нації, але й років наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти. Років, у яких так трагічно відчувалася НЕПРИСУТНІСТЬ саме Франка. Був немалий час (1920–1939), коли можна і конче треба було хоч щось в напрямку франкознавства започаткувати.

II.

Віддавна так повелося: приліпивши до того чи іншого ad hoc знайдену етикетку, на тім заспокоїтися і — поза традиційними річницевими сходинами — більш уже нічим не інтересуватися, вважаючи, що справа полагоджена. Так було з етикеткою "кобзаря" по відношенню до Шевченка (а цієї етикетки й досі одчепити не можна). Тим же способом до імени Франка було прикладено отого аж гієратичного "каменяра", що на довгі десятиліття якби придушив живу істоту Франка, передовсім Франка-поета.

Не в тім біда, що ці етикетки й алегорії (зрештою, взяті не безпідставно) прикладається чи приліплюється, але біда в тім, що ці орнаментальні оздоби дають своєрідну індульгенцію на моральне ледарство і, властиво, маскують чуттєву та інтелектуальну байдужість загалу.

Що Франко є великий, в цім ледве чи сумнівається пересічний земляк. Свідомо, чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, сказати б, здіймає шапку, незалежно від свого місця народження — Київ, Карпати, Кубань чи Вороніжчина. Тут діє якийсь "інстинкт величі", який у, так званих, масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги. Розуміється, ця обставина немаловажна, але горе в тім, що визнавана й відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати. Пригадується популярний у німців гіркий дотеп про поета Фр.Клопштока, якого всі хвалять, але ніхто не читає.*

Як поет, — ще більшою мірою як науковець і громадянин, — Франко був знаний і популярний у поколінні сучасників і ровесників його. Але вже друге покоління — з багатьох причин — знало його менше за своїх батьків, а, сказати б, "відчуття" Франка, зокрема і найважніше Франка-поета, зникало і втрачалося. Для людей мого покоління, навіть причетних до літератури, Франко залишався вельмишановною "академією наук в одній особі", але, як поет, ставав, кінець-кінцем, поетом НЕЗНАНИМ, якого шанується, але, як Клопштока, не читається. Згублений був якби "смак" до його віршів, понадто на строкатім тлі бурхливого, барвистого, але й дещо галасливого відродження нашої поезії по р. 1917.

Треба було творчого чину київської неоклясичної школи в особах М.Рильського (для якого Франко був одним із важливих учителів "творчого ремесла") та Павла Филиповича й Миколи Зерова. В загальній своїй діяльності, скерованій на поглиблення літературної культури, вони — а М.Зеров в першу чергу — зреабілітували пізнього Куліша-поета, за піонерським почином Д.Донцова висвітлили творчість Лесі Українки та звернули увагу сучасників на Франка, саме як на поета ("Шляхи Франкової поезії" р. 1925 П.Филиповича та "Франко-поет" р. 1926 М.Зерова). І з того часу можна вважати, що постать Франка-поета, якщо й не була передана уяві поколінь у всій своїй величині, то, принаймні, не буде вже затінюватися постаттю Франка-науковця, повістяра й публіциста. Неоклясикам, зокрема П.Филиповичеві, таки пощастило зсунути важку гієратичну брилу "каменяра" від живого, вічно-живого Франка.

III.

Існує величезна література на тему тайни творчости. Особливо розрослася вона за останні десятиліття, диктована переважно пануючим мистецьким (та й всяким іншим) атеїзмом, коли це поняття брати якнайширше.

Залишаючи тут цю тему набоці, згадаймо дещо, майже безсумнівне. Головними чинниками мистецької (та й всякої) творчости є емоція та інтелект, чуття і мисль, серце і розум. Ці головні чинники віддавна усимволізовано іменами античних богів Діоніса і Аполлона. Індивідуальність творця, його роля і характер якби регулюють співдію цих двох основ, що в кожній творчій одиниці співіснують не в однаковій пропорції і лише винятково являють образ рівноваги.

Історія мистецтва подає нам приклади граничної диспропорції цих двох начал, коли діонісійське (Мікель А.Буанаротті, Е.Верхарн) або аполлінійське (Леонардо да Вінчі, французькі парнасисти, або наші неоклясики) виразно переважають у мистця. І саме повна гармонія цих двох начал, цебто, повне панування над ними волі творця — дає твори, що їх називаємо "клясичними", а творців їх "клясиками" (Й.В.Ґете, драматургія Лесі Українки, пізній А.Міцкевич, значна частина поезії А.Пушкіна).

Loading...

 
 

Цікаве