WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Формування національно-мовних позицій Миколи Чернявського - Реферат

Формування національно-мовних позицій Миколи Чернявського - Реферат

Формуваннянаціонально-мовнихпозиційМиколиЧернявського

"Важливим складником національної свідомості є ставлення до мови, оцінка її як окремішньої, самобутньої, здатної до культурного акумулювання знань, досвіду інших народів і до якнайповнішого вираження національної мовної картини світу, — зазначає С.Єрмоленко. — Існує національна свідомість вроджена, природна, закладена в генетичному коді особистості, роду, в належності їх до тих основ етнокультури, національної історії, які найдовше і найтривкіше утримують історичну пам'ять. Але водночас національна свідомість формується, набувається, виховується середовищем, освітою, тривалими зв'язками з довкіллям, з етнопсихологічними основами мовного спілкування" [5: 354]. Таким чином, система цілей певного письменника, мотивів, настанов, життєвих та ситуативних домінант, які відображаються у його текстах та їх змісті, знаходить своє визначення у мовній моделі світу цієї особистості. Мета даної статті – охарактеризувати становлення національно-мовних позицій Миколи Чернявського на матеріалі спогадів письменника та його епістолярію.

Як згадує М.Чернявський, мовне питання ще в дитячі роки привертало його до роздумів, до формування почуття національної гідності. Через переїзди й навчання в різних закладах Східної України він потрапляв до різного мовного оточення, де швидко адаптувався, вбираючи всі його мовні особливості. Вступ до народної школи Митякинської станції, де його зустріли школярі глузливими вигуками, знайшов відображення в автобіографічних спогадах. "Мені було і дивно, й образливо: за що вони мене лають мазницею, коли я одягнений навіть чистіше й пристойніше їх? Але я скоро зрозумів, що я й одягнений не так, як вони, і головне — говорив іншою, ніж вони, мовою. Я говорив так, як у нас розмовляли дома й на селі мішаною московсько-українською мовою, а козачата різали чистою московською мовою, з примішкою місцевих слів. Я слухав і не зразу міг догадатись, що слово "закутка", наприклад, означає хлів, "вентер" — ятір, "сапетка" — корзина, кошик... І я тепер зрозумів, чого наші люди визнавали козаків іншим народом..." [7: 120]. Він засвоїв місцеву мову та звичаї, "покозачився", як пише у спогадах, але нові зміни дитяча душа сприймала досить важко. Вступивши до Бахмутської духовної школи, він потрапляє в інше мовне середовище й знову виділяється з нього. Серед оточуючих молодий М.Чернявський "здавався кацапом і паничем. Говорив російською мовою, без жодних українізмів, вживаючи часом козацького жаргону" [7: 155]. Це було новим випробуванням, яке наштовхувало його на роздуми.

У Катеринославській духовній семінарії прокидаються перші душевні потреби писати, а потім і переконання писати тільки рідною мовою. М.Чернявський згадував, що в Катеринославській семінарії завжди відчувалася українська стихія. Хоч справжня свідомість виявлялася дуже рідко, та "все-таки, там жила Україна, — попсована, правда, змосковщена. Але вона не забувала, що зараз же нижче Катеринослава — Дніпрові Пороги, і що за ними було Запоріжжя. Там, по старих руїнах Січі, жили люди, що зберегли спогади про козаччину, про старі часи" [7: 242]. Історія рідного народу викликала в душі юнака багато запитань і вимагала об'єктивних відповідей. Разом з тим він активно знайомиться з філософськими ідеями Ф.Ніцше, А.Шопенгауера, Г.Спенсера, З.Фрейда.

Становленню національних позицій письменника багато в чому сприяло перебування у Катеринославі на гастролях театральної трупи М.Кропивницького, на виставах він, насамперед, захоплювався мовою. "Український театр, власне кажучи — українське мистецтво, що з ним я познайомився у виконанні таких талантів і майстрів, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський та інші, поклав значну гирю на терези, що на їх важилось моє відношення до України й Московщини, поклав на бік першої..." [7: 243].

Чим більше він відкривав для себе імперські засоби навмисного змосковщення українців, тим міцнішою ставала його національна свідомість. Формування почуття національної гідності відбувалося постійно. Цьому сприяли історичні події кінця століття — невпинне зростання революційного руху й піднесення свідомого українського духу. Оскільки молодого М.Чернявського червоний терор не захоплював, він почав шукати власні шляхи: "Шляхи маловідомі і малоходжені. Шляхи, що на їх могла б вільно виявитись моя власна воля і власна індивідуальність" [7: 245]. Своєю творчістю, своїм життям він довів, що знайшов такий шлях.

Важливою подією в житті поета стало знайомство з українським письменством. Один із товаришів М.Чернявського, Олексій Воробйов, розповів про безталанного українського письменника П.Кореницького, який, не зумівши пристосуватися до обставин свого існування, змарнував і згубив своє творче покликання. П.Куліш підтримував П.Кореницького, надихав на писання творів, друкував їх. "Почувалось певно і ясно одно: люди жили і боролись за Україну. Боролись з великим ворогом. І один, м'який і безпорадний, загинув, загубивши свій чималий талант марно, а другий, твердий, мов кремінь, не здався, і удари ворогів викликають з його тільки одні іскри..." [7: 245]. М.Чернявського цей приклад спонукав збагнути силу постаті П.Куліша. Він укладатиме альманахи на честь українського класика, публікуватиме його твори, листи.

Національні позиції майбутнього письменника набували чіткості й ясності. Переломний момент стався в його душі під впливом творів П.Куліша й Т.Шевченка: "Ось він, той стан! Ось ті борці, що до їх ти повинен іти! — владно, без вагання сказало моє серце. — Велике й славетне море московське, але воно заливає твій рідний край. Воно вороже твоєму народові. З ним треба боротись, а не посилювати його, примішуючись до його переможених хвиль!" [7: 246].

На той час М.Чернявський вже пробував себе в літературній справі, та це були вірші російською мовою. Знищивши їх, він дає пояснення своєму вчинкові: "То була зрада України. Несвідомо зроблена, але безперечна зрада" [7: 246]. Поет починає боротьбу за українське слово, яка триватиме все життя. Засобами для цього стали народна мова з усім її, тоді ще мало виявленим багатством, і надбання європейської культури (науки, поезії, мистецтва). "Сполучити те й друге в одно. Дати щось нове, суцільне. Ось чого прагне молодий митець" [6: 238]. Непереможне бажання творчості стало його постійним супутником. Усвідомивши, що одного бажання замало, що перш за все необхідні ґрунтовні знання, він починає вивчати і записувати народну мову, фольклор, збирати все, що стосується українського слова. М.Чернявський намагається "...з головою увійти в море народної творчості. Пройти його і вийти на берег сучасного письменства, перейнявшись народною стихією" [7: 253]. Книги з історії України Бантиш-Каменського, Скальковського стали підручними для молодого поета.

Ставлення до української справи було продиктоване більше серцем, ніж розумом, любов'ю до рідного краю й образою за його пригноблення і приниження. Тому з великим болем пише М.Чернявський у своїх спогадах про подію, яка відбулася у Катеринославському соборі. Саме тоді, виголошувалась анафема єретикам і зрадникам, серед них згадувалось ім'я Івана Мазепи. "За що? За те, що понабудовував для вас на Україні стільки церков? За те, що обдарував їх коштовними дарами своїми? За те, що одяг ікони ваші в срібло і золото? Чи за те, що, бажаючи добра отчизні своїй, насмілився стати проти найлютішого ворога її? За те, що доля зрадила його і він умер вигнанцем на чужині?" [7: 258].

Наприкінці ХІХ ст. для багатьох українських письменників усвідомлення своїх українських коренів, які потребують живлення, починалося саме з навчання у семінаріях, де часто було оточення однодумців і справжніх інтелігентних національно-свідомих викладачів. М.Чернявський зустрів у Катеринославській семінарії людей, яких поважав і потім згадував усе життя. Одним з них був Григорій Іпатович Маркевич — учитель математики, геометрії й пасхакалії, потім інспектор полтавського дівочого інституту, далі — член полтавської міської думи й нарешті власник української книгарні в Полтаві, видавець українських творів [7: 248]. Це був переконаний український патріот. Він ніколи не вів ніякої агітації, але іноді в старших класах читав який-небудь видатний твір українського письменника. "Читав, звичайно, контрабандою, щоб не довідався ректор або архирей. Тоді неприємностей йому було б не обібратись. Але семінаристи з подякою відносились до такої ласки свого мовчазного, незлобного вчителя і берегли таємницю. Виходило, що Г.І.Маркевич, немов сіяв між учнями семінарії українські ідеї" [7: 249], якими пройнялось серце молодого поета. Ще однією людиною, яка вплинула на світогляд молодого поета, був Георгій Олександрович Соколов (пізніше писав під псевдонімом Юрко Деркач), який був першим слухачем українських віршів М.Чернявського і його порадником [7: 250], він допомагав йому в роботі над вдосконаленням мови ранніх поетичних творів.

Усвідомивши себе частиною українського народу і відчувши відповідальність за власну роботу перед Україною, М.Чернявський невтомно працює і надзвичайно вимогливо ставиться до власних творів. Після виходу першої поетичної збірки поезій "Пісні кохання" поет звернувся з листом до Б.Грінченка, у якому просив висловити критичну оцінку й поради [4]. Це був початок міцної дружби однодумців. Отримавши у відповідь конкретні зауваження стосовно мови, він із вдячністю повідомляє: "Дарма Ви писали, що може мене вразить Ваша рецензія на мої пісні, я не з тих, що напише вірша і роздимається волом вширш. Що правда, то правда. Мови української путяще я ще не навчивсь. Змалку з самого, у школі, і тепер — в умі б'є мова кацапська, література великоруська вигодувала мене, то й не диво, що від мене несе москалем. Се я знав завсігди, і болів душею від сього, і силився вибитись на рідну мову... Ваш лист тільки лишній удар, підбиваючий до праці. Спасибі!... Хоч трохи, а все ж після "Пісень кохання" я мові підучився. А як не писать і нічого не друкувать, то пропадеш з журби" [3]. В інших листах ідеться про ретельну працю М.Чернявського над мовою своїх творів. Уважно ставлячись до порад Б.Грінченка, у листі від 17.ХІІ.1900 з Бахмута він пише: "Підготовляю і я видати збірку своїх ліричних дрібних віршів. Та вагаюсь. От і Ви писали мені, що Вам здається, "що я тепер, доступився до таємниці рідної мови, хочу довідатись їх якомога більше, щоб бути паном своєї мови в творах". То правда, але як ще мені далеко до того "пана" в тім змислі, як я розумію. Вчусь мові, — ото що тільки можу сказати. Багато тут шкодить мені, що немає біля мене ні одного чоловічка, щоб цікавився нашою літературою і мовою, щоб було з ким словом живим перекинутись, в чім порадитись. Перевертні, москалі та жиди навколо" [2].

Борис Грінченко став для М.Чернявського прикладом українського патріота, письменника, культурного діяча, педагога, своїми зауваженнями і товариською підтримкою він допомагав досягти справжньої вишуканості мови. У листі від 25.Х.1901 М.Чернявський пише: "Дякую і за виправки, які Ви робите мені. Нехай буде так: "О, прокляни нас, безталанна душе, — нас угодованих* і зогрітих, байдужих і нежалісливих, що маємо очі... (іменно угодованих, як свиней)... Будьте добрі і пишіть по слову собі і Україні" [1]*.

Отже, ставши на творчий шлях розвитку української мови, М.Чернявський наполегливо вивчає доробок українського письменства, вимогливо ставиться до мови власних творів. Його твори друкуються, критики відзначають їх мовну вартість. Формування національно-мовних позицій письменника відбулося під впливом власних діалектних спостережень; фольклорно-етнографічних джерел; творів українських класиків — П.Куліша, Т.Шевченка; учителів Катеринославської семінарії — Г.Маркевича, Г.Соколова; українського театру М.Кропивницького; завдяки підтримці й порадам Б.Грінченка.

Література

1. Архів 39939 — Лист М.Чернявского до Б.Грінченка від 25.10.1901, Глухів. – Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. – Ф. ІІІ. – № 39939.

2. Архів 39945 — Лист М.Чернявського до Б.Грінченка від 17.12.1900, Бахмут. – Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. – Ф. ІІІ. – № 39945.

3. Архів 39946 — Лист М.Чернявського до Б.Грінченка від 28.01.1897, Бахмут. – Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. – Ф. ІІІ. –№ 39946.

4. Архів 39947 — Лист М.Чернявського до Б.Грінченка від 15.11.1896, Бахмут. – Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. – Ф. ІІІ. – № 39947.

5. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: стилістика та культура мови. – К.: Довіра, 1999. – 431 с.

6. Плевако М. Микола Чернявський // Червоний шлях. – 1925. – №11. – С. 238 – 266.

7. Чернявський М. Твори: У 10 т. – Харків: РУХ, 1929. – Т. 5. – 363 с.

Loading...

 
 

Цікаве