WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українська етносистема - Реферат

Українська етносистема - Реферат

У 1940 році до Нью-Йорка родину Матул було привезено військовим кораблем. Петро Мусійович сьогодні з гумором пригадує, як тоді їхнє "європейське багатство", а саме: старі каструлі, алюмінієвий посуд, порожні пляшки тощо, переглядали митники, витаскуючи з дерев'яних скринь.

Ось яке перше враження справила Америка на молоду людину: "Це маса авт. Сьогодні, звичайно, авта не вразили б, бо Європа теж є ними загачена, але тоді було інакше. Американці ставилися до нас типово по-американському: з посмішкою, доброзичливо і завжди раді допомогти". [1]

З Нью-Йорка "працедавець" привіз родину Матул вантажівкою на "постійне" перебування до сусіднього штату Нью-Джерсі. Родині відвели окреме помешкання і наступного дня кожен пішов шукати собі працю. Перше, на що натрапив молодий Матула, було миття посуду у ресторані. Наступною роботою було миття автомобілів на бензинозаправці. "В обід першого дня власник того підприємства взяв мене до ресторану і за обідом дуже приязно і дуже співчутливо сказав мені, що фінансово він не в змозі мати "такого доброго" робітника як я.Я, мов, мию авта дуже ретельно, але заповільно. Заплатив він мені за той день і ми розійшлися.Слідуючу працю я знайшов у цеху, де вироблялися якісь металеві деталі. Там я працював на токарному станку (так, як у фабриці Круппа за Гітлера)". [1]

Кількома місяцями пізніше пан Петро вступає до інженерного коледжу. Цього разу батьківський вплив знову був дуже вагомим і вирішальним. Юнаком Петро хотів відкласти навчання у коледжі і піти попрацювати акордіоністом у нічних клубах. Проте мудрим, люблячим батькам, на щастя, вдалося переконати хлопця того не робити, а покриття усіх коштів за школу вони взяли на себе.

Після закінчення коледжу всі 50 років Петро Матула пропрацював інженером. Перша його робота була на фірмі, яка займалась будуванням "хмародерів" і "великих мостів". А вечорами всі ці 4 роки пан Петро ходив до школи здобувати ступінь маґістра. Як зазначає Петро Мусійович, покинув він цю роботу, щоби йти далі й отримувати ширший досвід. Наступні 11 років пан Матула пропрацював у 5-ох інженерних фірмах. У 1966 році родина переїхала в околицю Вашинґтона, де Петро Мусійович почав працювати у дослідній лабораторії морського флоту Америки. Після 36 років праці в ній, пішов на пенсію у 2002 році.

На питання, яким є Ваше сьогоднішнє соціальне становище, пан Матула відповів: "Ми є типові члени середньої класи суспільства в Америці.Ми є вдячні Америці, що вона взяла нас із скитальських поневірянь і дала нам нагоду жити людським життям і мати свободу дбати за Україну в необмежених формах". [1]

Знайомлячи нас із сучасною Америкою, Петро Мусійович розповідає, що там є сотні українських громад. Майже кожна з них побудувала собі православну і греко-католицьку церкву, які служать не тільки релігійними осередками, але й громадськими. При церквах провадиться культурно-освітнє життя виключно на українські теми. Там плекаються українські історія, мова, мистецтво, література, і т.п. Громади також мають суботні і недільні школи українознавства для дітей і молоді. На загальнішому рівні є громадські і професійні організації як лікарів, інженерів, митців, літераторів, наукові установи та кафедри україністики при університетах. Є й молодіжні організації. Такі організації співпрацюють з політичними силами країни для захисту українських інтересів, як, наприклад, для створення Конгресової Комісії Голодомору, спорудження пам'ятника Т.Г. Шевченкові у Вашинґтоні або для масових демонстрацій у пам'ять жертв Голодомору у столиці та по інших містах Америки, або для відзначення річниці незалежності України на майданах міст США і багато іншого.

Чомусь останнім часом традиційним стає питання українців, що перебувають на Україні, до українців-емігрантів, чи не мають вони в планах повернення до Батьківщини.

"Хоч ми постійно жили і живемо Україною, переїжджати тепер в Україну і починати життя спочатку, у нашому віці це вже не є реально. Моя сестра відвідала нашу рідню в Україні і побувала на місцях нашого дитинства та привезла грудку землі з Лисичої Балки, яку ми поклали на могилу батьків".

Зв'язок з Україною Матули мали через родичів. Ще за радянських часів Мусій Германович та Килина Тарасівна почали листуватися з рідними і висилати їм пакунки. Через деякий час пана Петра відшукав його двоюрідний брат з Катеринополя (Черкаської обл.) і по цей день вони підтримують жвавий зв'язок.

Питання мови є одним з найцікавіших, на мій розсуд. З самого народження Петро Матула плекався і викохувався тільки українською мовою. Його мати російської навіть не знала.

"Я, хоч мав російську мову у школі як предмет, навчився дещо розмовляти нею уже в Німеччині, у товаристві хлопців, які розмовляли російською". [1]

Сьогодні білінгвізм родини Матул поєднує в собі українську й англійську мови. Останньою послуговуються для спілкування зі своїми онуками й зятем.

"Не будучи мовником, я не можу аналізувати зміни в мові. На побутовому рівні наважуся лише зауважити, що у друкованих статтях зустрічаємо незвичні для нас слова, створені зі скорочених назв установ, та багато непотрібних англійських слів, таких, які мають гарні українські відповідники". [1]

Своїх дітей подружжя Матул виховує в дусі українського патріотизму. Кожна добра новина з України підсилює їхню любов до батьківщини їх батьків.

"Все наше життя ми прожили з Україною в серці. Вся наша діяльність була спрямована на користь України. Але ми заколихали себе в одну наївну нереальність: ми були переконані, що як тільки з України зняти пута, все населення України, принаймні всі українці, зразу стануть принциповими, національно свідомими, україномовними Українцями! Агонія звикати до реальності не була легкою". [1]

Пан Петро переконаний, що український народ був би дуже щасливим, якби зумів де в чому влаштувати своє життя в американський спосіб. Петро Мусійович пропонує почати з найпростішого: "Матеріальний достаток американців є бездоганним. Не лише все є, але все є скрізь і завжди доступне. Комерційна обслуга є основана на правилі: клієнт є завжди правий! Обслуговують вас з посмішкою і прикладають усіх зусиль, щоб вас задовольнити. Стосунки з урядовими установами налаштовані подібно. Намагаються полагодити вашу справу якнайскоріше.Концепція хабарів на щоденному рівні є чужою і ніколи на думку не приходить. Стосунки між людьми у суспільстві є ввічливі, чемні. Респект до особистого вибору життя є запевнений. Людина чується справді вільною, немає ніяких несподіванок з будь-якого боку. Хоч це все звучить за ідеально, бо прикрих випадків не бракує, але ось ми прожили тут 55 років і не мали жодних прикрощів ні з бюрократією, ні з поліцією, ні з суспільством. Я є певний, що так само чується переважаюча більшість суспільства. Таке життя можна побажати всій Україні". [1]

Ще де в чому, на думку пана Матули, варто копіювати американців: в їхній завзятості боронити, відстоювати свої права, свою конституцію, свою країну. Американці дуже шанують і поважають закон, тому легко підпорядковуються правилам. "Українці замало сердяться і замало протестують, але забагато нехтують правилами".

Проте у подальшій своїй розповіді Петро Матула зауважує: "Хоч переважну білшість часу ми прожили у вищеописаній Америці, тепер Америка помітно міняється на гірше. Під впливом великих підприємств впускається сила селенна чужинців, які приносять свою культуру, свої звички, які міняють на гірше нюанси американського суспільства".

А який же інший бік медалі? "Від України Америка мусіла б навчитися білше читати про решту світу. Українці є багато більше начитані і інтернаціонально грамотні". [1]

На питання, чим, на Вашу думку, різняться американці від українців і навпаки, пан Петро відповів таким чином: "Я колись був вийшов із таким підсумком: індивідуально американці можуть бути наївними, але гуртом вони створили собі державу, якій заздрить світ; індивідуально українці є мудрими, а ось гуртом не зуміли вибороти собі державу з життям в добробуті. Не є певним чи ця "мудрість" ще стосується до американців після перевибору Буша".

Наприкінці нашого спілкування мені хотілося задати пану Петрові такі запитання: яким є Ваше життєве кредо і що найбільше Ви цінуєте у цьому житті?

"Ніколи не пробував формально окреслити свою віру в житті. Знаю, що я завжди тяготів і тяготію до правди і справедливості. А найбільше ціную Родину і українську Україну!"

Ось таким прожекторним променем ми пройшлись по найбільш рельєфних аспектах життя однієї людини. Змила війна нищівною хвилею мільйони українських родин з їхніх прадідівських стріх і прибила до берегів інших країн, які з часом для багатьох стали затишним і мирним притулком. Велика історія України не припиняє свого бурхливого розвитку. З проведеної роботи можна зробити висновок, що сучасна Україна не обмежується лише територією до географічних кордонів. Сьогодні Україна — це європейська держава, яка має свою етносистему, створену долями українців, розкиданих по Світу. Позитивний вплив цієї системи на державотворчі процеси в Україні є беззаперечним. Події на Майдані-2004 підтвердили це. Отже, кожен українець, без винятку, є найважливішою цеглиною в монументальній споруді незалежної демократичної України.

Література

1. Інтерв'ю з Петром Матулою.

2. Зарубіжні українці: Довідник. – К.: Україна, 1991. — 256 с.

3. Зілгалов В. Українська повстанська армія (Хроніка історії) // Мета. — Філадельфія. — 2002. — №384, жовтень-грудень. — С.1.

4. Советский энциклопедический словарь / Гл.ред. А.М.Прохоров. — М.: Советская энциклопедия, 1984. — 1600 с.

Loading...

 
 

Цікаве