WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українська етносистема - Реферат

Українська етносистема - Реферат

Українська етносистема

Без перебільшень можна сказати, що життя кожної людини на Землі є важливим, неповторним й унікальним у своїй єдинорідності. В світі немає жодної повісті, жодної кінострічки, які б змогли вповні вмістити в собі всю неохопимість і багатогранність долі хоча б однієї людини. Тим більше, якщо вона є невід'ємною частиною, складовою Великої історії Вічного народу.

Петро Матула, українець з діда-прадіда, сьогодні — законослухняний громадянин Сполучених Штатів Америки. Народився пан Матула у 1928 році у селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області. Усі його рідні були корінними селянами. Батько, Мусій Германович, деякий час перед утечею з Лисичої Балки (1932), працював у сільській раді "книговодом" (бухгалтером). Мати, Килина Тарасівна, була гарною господинею, виховувала двох діточок: Петруся і його старшу сестричку Тосю.

"Про втечу: Москва терором заганяла українських селян до колгоспів, накладала непосильні податки на сільськогосподарські продукти. Для посилення терору і ефективнішого нищення українського селянина Москва приміняла довільні квоти для арешту і розстрілу селян. Коли прийшли арештовувати батька, він втік і опинився у Краматорську, на Донбасі. Там він влаштувався книговодом на заводі ім. Сталіна. Через декілька місяців ми (мама, сестра і я) приєдналися до нього. У Лисичій Балці ми вже зазнали голодомору, але дякуючи мішкові зерна, якого мій дідусь закопав на стоянці корови (яку забрали від нас до колгоспу ще раніше), ми вижили". [1]

Здобуттю освіти Петрові Матулі перешкоджали різні події: перші чотири класи десятирічної школи були успішно закінчені, а п'ятий перервала війна. Решту середньої освіти хлопець отримав в українській школі у Німеччині, в яку вступив після "воєнної перерви" у 1945 р. і закінчив у 1949 р.

"З тих 4-ох років школи я пригадую улюблену вчительку Галину Костівну. Пригадую, що ми знущалися над вчителькою російської мови. Не думаю, що тому що вона вчила російську, а мабуть не полюбили ми її як людину. Національного виховання я не зазнав. Батьки тих тем не торкалися. Зважаючи на батькове минуле, вони мусіли бути дуже обережними. А разом з тим, пригадую, що відповідаючи на запит для якоїсь анкети, якої я національності, я з гордим притиском сказав, що я є українець. Звідки воно в мене взялося, я не знаю. Пригадую, як одного разу зібрали нас, дітей з декількох шкіл, у місцевому театрі і там нас повчали: Як тільки побачите, що ваші батьки чи дідусі й бабуні пишуть чи говорять такі символи як ХВ чи БОГ, ви повинні їх негайно заявити в міліцію, бо то вони комунікуються з білогвардійцями і кажуть "Хотим Войны, Белые Отряды Готовы"". [1]

З дитинства Петрусь захоплювався конструюванням, будуванням, технологією. Ось як Петро Мусійович описує свою дитячу мрію: "Пригадую, я мріяв, що стою на пагорбі з сувоєм інженерських креслунків у руках і наглядаю над якимось широко розлогим проектом, над яким працюють багато людей і машинерії. Такі мрії пізніше сповнялися, лише не так драматично".

До інженерії стежка пана Матули стелилася ще з дитячих років, з Краматорська, коли якесь циганча за дрібку солі прочитало на долоні пана Петра інженерську долю.

Батьки Петра Матули не спрямовували сина до якоїсь конкретної професії. Як зазначає Петро Мусійович, цьому, напевно, не сприяло їхнє скитальське життя. Проте Мусій Германович і Килина Тарасівна завжди дбали про освіту своїх дітей. "За це, і взагалі, я лишаюся вдячний батькам, що вони, не будучи обізнаними зі світом, у хаосі війни і після неї, робили мудрі вибори на шляху свойого непевного життя". Петро Матула про заслугу батьків у здобутті ним освіти каже з глибокою повагою і вдячністю. Забігаючи наперед, ми б хотіли наголосити на такому факті: коли родина Матул уже в Америці починала нове життя і неабиякі ресурси були необхідні, щоб устаткуватись, батьки Петра взяли на себе покриття коштів за його навчання.

1939 рік — до Німеччини емігрували українці з Галичини, Закарпаття, Польщі. Перед другою Світовою війною загальна кількість українців у Німеччині становила 10 тисяч чоловік.

Як зазначено у довіднику "Зарубіжні українці", основну частину української етнічної групи у ФРН становили так звані переміщені особи — насильно вивезені фашистами до Німеччини на підневільну працю під час другої світової війни, колишні полонені. До них у 1944-45 рр. приєдналися залишки збройних націоналістичних формувань, політичні емігранти з України — усього 300 тисяч.

Україна, 1943 рік — у багатьох місцях було зліквідовано німецьку окупаційну адміністрацію, знищено сотні гітлерівців і навіть окремих генералів Гестапо. [2] Родина Матул і тисячі інших українців вирушають самотужки на Захід. Хлопцеві тоді було 15 років. Ось як Петро Мусійович зображує той час: "Хоч попереду була страшна непевність, бо німці виявилися дурнями і нашими ворогами, люди радше йшли на ту непевність, ніж чекати на повернення вже знайомого режиму — ворожого і жорстокого. Люди рушили на захід всякими можливими способами.Нам пощастило попасти у товарний вагон потягу, який їхав "у наш бік"". [1]

Отже, родина Матул потрапила до Брецлау, що у Польщі (тепер Вроцлав), де її представників помістили у бараках разом з раніше насильно привезеними молодими людьми з України, т.зв. "остарбайтерами". Усі вони працювали на фабриці Круппа. Ця праця тривала до кінця 1944 року. Фронт був близько і тому необхідно було вирушати далі на Захід. Пан Петро розповідає про те, що німецькі військові дозволяли їм на станціях, які траплялись по дорозі, випити чашку гарячого молока. "В тому хаосі то була цяточка цивілізації" [1]. Ночувати доводилось лише там, куди пускали, а саме по клунях і стайнях. Одного разу хлопець загубився у цьому натовпі, і родина довго не могла знайти Петруся. Аж через два тижні випадково вони зустрілись на місці, де сходились дві течії біженців.

Таким чином Матули дійшли до Баварії в Західній Німеччині. Вони попали в групу людей, яку примістили в клуні. Десь з тиждень батьки ходили по людях просити щось попоїсти, адже треба було якось протриматись. "Вони хотіли, щоб і я ходив по хатах просити хліба, але я не міг себе заставити. Тепер шкодую, що тоді не поміг батькам". [1]

Одного дня, на майдані того німецького містечка, місцеві "бауери" (фермери) обирали серед українців робочу силу. Кожен з членів родини Петра потрапив до різних господарів. Таке роз'єднане життя тривало аж до капітуляції Німеччини у травні 1945 року. Родина Матул опинилась в окупаційній зоні американців. Скоро після капітуляції почали організовуватися національні табори біженців: українські, польські, російські і т.п. По всіх окупаційних зонах Західної Німеччини була ціла мережа українських таборів. У них українці влаштували досить цивілізоване життя: були церкви, школи, театри, були наукові доповіді, були спортивні і молодіжні організації, був Пласт і т.п. Табір, в якому перебували Матули, знаходився у місті Ваґнера, Байройті. Школа цього табору була визнана німецьким міністерством освіти. Кінцеві іспити здавалися перед комісією українських викладачів з участю німецького представника. В тій школі Петро Матула закінчив середню освіту у 1949 році. "Нашими таборами опікувалися Об'єднані Нації, а засадничо, люди в таборах чекали на нагоду кудись виїхати на постійно. З описаного можна заключити, що наше життя в таборах було безжурним. Таким, на жаль, воно не було". [1]

А тим часом у Ялті відбулась зустріч трьох світових політичних лідерів: Черчілля, Рузвельта і Сталіна. Прем'єр-міністр Великобританії і 32-й Президент Сполучених Штатів Америки пообіцяли Генеральному Секретареві Комуністичної Партії Радянського Союзу репатріювати всіх його громадян. Це призвело до страшних трагедій. Свідок тих подій, Петро Матула, розповідає про те, що радянські людолови всякими підступами, у співпраці з наївними американцями, хапали людей цілими таборами і багатьох вивозили "на Родину". Багато людей кінчали життя самогубством, якщо не могли вирватися з пастки. Американці й англійці нарешті усвідомили, що вони пообіцяли Сталінові жахливе насильство над людиною, і перестали так ретельно допомагати совєтам. Потворилися комісії, які перевіряли походження людей. Ті, що до 1939 року не були під совєтами, ті не підлягали репатріації. "Можете собі уявити скільки нас "східняків" стало "галичанами"! Нашу родину муштрувала для комісії одна родина з Галичини. Ми вчилися як виглядало село, з якого ми "походили", прикметні будівлі і т.п. Ми пройшли комісію, але не тому, що ми добре грали галичан, а тому, що нарешті західний світ повірив, що було щось зле з "Сталінським раєм", що люди радше кінчали самогубством аби не повертатися в той "рай"". [1]

Наприкінці війни у Німеччині налічувалось, як стверджується у нью-йоркському виданні "Українські поселення" (1980 р.), від двох до трьох мільйонів українців – колишніх жителів України та країн Східної Європи. Після репатріації у західній частині Німеччини з них залишилося лише дещо більше 200 тисяч. [2]

Всього в ФРН сім'я Матул пробула 6 років. У кінці 1949р., одна українська родина, яка сама жила в таборі, заручилась за Матул, що в Америці вони матимуть роботу і не будуть на утриманні американського суспільства. На основі такої запоруки Матули дістали дозвіл їхати до Америки. Як розповідає Петро Мусійович, крім Америки багато українців роз'їхалися до інших країн: Канади, Бразилії, Арґентини, Парагваю, Англії, Бельгії, Марокко, Австралії і т.п. Дехто залишився в Німеччині.

На початку шкільного 1947 року Петро Матула познайомився з гарною українкою Олею, чий табір був перевезений з міста Бамберга до м.Байройта через консолідування малочисельних таборів. Народилась дівчина і виросла у Києві. До Америки приїхала у 1950 році зі стипендією до коледжу у штаті Небраска. У 1953 р. Петро та Ольга одружилися. Сьогодні пані Ольга Матула вже 15-й рік активно займається благодійною діяльністю Сестрицтва Св. Ольги при УПЦ Св.Андрія, що у Вашингтоні. Вся благодійна діяльність сестрицтва спрямована для потребуючих в Україні.

У післявоєнний період розпочалась третя хвиля української еміграції до Північної Америки. За довідником [2], основну частину її становили "переміщені особи" та біженці з таборів у західних окупаційних зонах Німеччини і Австрії, а також з Італії. Всього в 1947–1952 рр. у США поселились 85 тисяч українських іммігрантів. Вони поповнили різноманітні громадські і політичні організації. На зламі 60–70-х років до США почали приїздити десятки тисяч українців з Польщі.

Loading...

 
 

Цікаве