WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Трагічне світосприйняття в ліриці Михайла Ореста - Реферат

Трагічне світосприйняття в ліриці Михайла Ореста - Реферат

Як у вірші Михайла Ореста, так і в поезії Олега Ольжича, ознакою Апокаліпсису є не тільки вимирання природи на Землі, але й загибель людства. А образ знищеної природи ("Річки течуть не водою — / Камінням сухим і чорним" [8:104]) безпосередньо нагадує твір Івана Богослова (Об. 8. 7-12).

Однією з ознак початку Кінця світу, за М.Орестом, є розімкнення циклічності часу: "І спиниться час, і бути / Перестане собою він, / І коло віків розкуте / Розгорнеться в ряд один" [9:130]. Розімкнення кола часу сповістить "мертвим прокид".

Ліричний герой Михайла Ореста усім своїм єством відчуває неминучість кінця, але нічим зарадити не може, щоб відвернути есхатологічну катастрофу: "Архангельських сурем рокіт / Прониже затихлий світ. / Громозвучний наказ похопить / Воскреслих над Суд Страшний — / І обрії всі затопить / Племен і народів прибій..." [9:130-131]. М.Орест виступає як провісник, висловлюючи пересторогу людству, що цей хаотичний світ рано чи пізно загине.

Яскраво змальовано Судний день у поемі "Повстання мертвих" [9:132-134]: "День гніву — він настав! Зарокотала / Важка, провісна буря. В небесах / Помчала хмар розбурхана навала / І сутінь розлилася по полях" [9:132]. Зі світом починає відбуватися щось нове, незбагненне, в повітрі — "запах м'яти", що віщує про магічність дійства, земля здригається, "ожилих випускаючи мерців". День гніву прийде не для всіх, а лише для "слуг зла" — гнобителів, що плюндрували рідну землю, які вважали, що в світі немає сили, яка б їх здолала. А мерці — це замучені ними лицарі, які повинні прийти і помститися: "Спішать воскреслі у свою отчизну / На чин нечуваний, визвольний чин!" [9:134].

І.Качуровський знаходить перегук творчості М.Ореста та В.Симоненка саме через мотив повстання мертвих [4:164].

Поділяємо думку О.Бросаліної [2:135-136] про те, що мотиви Страшного Суду і воскресіння мертвих у творчості М.Ореста — амбівалентні. З одного боку, вони сполучаються з мотивами покарання грішників: "Впаде, впаде Неминуче / На сів нечестивих жмень — / І прийде кара гримуча, / І гніву судного день!" [9:132], а з другого, — з мотивами духовної онови праведних: "Єдиний порив душі всі розкриє, / Обійде світ поломінна яса, / І, явлену оспівуючи мрію, / На землю тихо зійдуть небеса..." [9:69].

Творчість Михайла Ореста припала на період, коли координати доби проходили поміж Еросом і Танатосом. Ці поняття були чи не вперше обґрунтовані З.Фройдом (праця "По той бік принципу задоволення") десь по Першій світовій війні для означення дуалістичної системи філогенезу, де діють дві космічні сили — Життя (Ерос) і Смерть (Танатос). Інстинкт смерті, пише Е.Фромм, деструктивний чинник, що "спрямований або назовні — проти інших, або всередину — проти нас самих" [14:38]. Оскільки суперечність між Еросом і Танатосом є основоположною антитезою в людині, то інстинкт смерті, на думку вченого, є "феноменом зла, який розпросторюється і бере гору, якщо не розвивається "ерос" [14:39]. Відповідно "еросна" налаштованість (любов до життя в усіх його проявах, до світу тощо) ґрунтується на позитивних екзистенціалах віри, надії, любові, а з-поміж цих трьох остання — найголовніша, як у листі апостола Павла до коринтян: "Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводить нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою..." (Перше послання Св. Павла до Коритян: 13:4-6).

Мотив смерті в ліриці М.Ореста зливається з мотивом існування, залишаючись вирішальною, акцентованою складовою. Тут Орестова художня думка перегукується з екзистенційним твердженням іманентності смерті для життя. Ліричного героя не лякає фізична конечність, яка є закономірним етапом у часовій площині. Смерть для нього наділена таємничою силою. У поемі "Смерть" герой опоетизовує смерть своєї коханої. Він сповнений ніжності й любові до неї. Кохана спить, і ніхто не потурбує її, бо вона — під охороною лісу, а земля для неї стала храмом. Про улюблену покійницю він говорить:

В глибокому сні моя мила,

Незрима очам, говорила:

Я лукам, дібровам, садам

Цвітіння душі віддам;

Джерела блакиттю очей напою

І в них заспіваю про радість мою —

І пов'ється в садах голубий фіміам,

І стане земля, як храм [9:34].

Героїня залишається помирати під деревами: "О любі дерева, мовчіть, не шепчіть! / Клоніте відраду своїх верховіть: / Під вами — мій друг. Він спить" [9:34]. Тут у міфопоетичному підтексті твору закладено мотив проростання людського життя прекрасним майбутнім, засіву, який обов'язково зійде щасливою долею рідної землі.

Амбівалентність образу світового дерева полягає в контамінації мотивів, що несуть значення смерті й можливість майбутнього повернення.

Мотив смерті загалом характерний для символістів, які "...під впливом філософії А.Шопенгауера, активно переосмислювали смерть не як бридкий фінал, про який не хочеться згадувати у процесі життя, а як перехід у вищий світ, позбавлення людини від тяжкого і непривабливого існування в матеріальному світі. Звідси — навіть поетизація й естетизація смерті у деяких символістів (Ф.Сологуб)" [7:79]. Зрештою, й Михайло Орест сприймає смерть не як трагедію кінця та крах, а навпаки — як відмикання "дверей вічності". Вона не трагічна і не страшна — це останній крок до повного розчинення у безмежності буття. Суголосними з цією точкою зору видаються й рядки Юрія Клена: "Отак вітрам віддатись, / Щоб квітом синім і гірким / Зрости і загойдатись / На дикім березі нічнім" [5:55].

А у поезії П.Филиповича "Нехай архангел у труби трубить", присвяченій пам'яті загиблих, декларується пантеїстична філософія буття: "І зійдуть тихо зелені трави, / Зростуть між ними квіти малі / І перекажуть слова ласкаві / Від тих, що в чорній лежать землі" [13:61].

Образ смерті у Михайла Ореста — амбівалентний. Не випадково ми зустрічаємо у його поезії такі поетичні рядки: "А вчора в місті смерть, летюча смерть, / Примчавши на подобах птиць бездушних, / В тупій жорстокості збирала жнива. / О сатанічна оргіє, мерзото / Розгнуздана, нема тобі прощення!" [9:78-79].

Суспільні катаклізми драматичної доби, в яку випало жити М.Орестові, потенційно загострили антиномію питомої для його естетичної системи краси і характерної для "національного покаліченого світу" (Н.Зборовська) потворності. У художній тканині текстів об'єктивно й зримо наростає внутрішня напруженість, суперечливість думок і настроїв, катастрофічний для світу і для нього самого пророчий трагізм. Власна доля митця ще більше загострила трагічний характер його творчості.

Література

1. Біблія. — Об'єднання Біблійних Товариств, 1990.

2. Бросаліна О.Г. Художньо-естетичні засади неокласицизму і творчість Михайла Ореста та Ігоря Качуровського: Дис... канд. філол. наук. — К., 2003.

3. Брюсов В.Я. Собрание сочинений: В 7-ми томах. — М.: Худож. лит., 1975. — Т. 6. — 652 с.

4. Качуровський І.В. Творчість Михайла Ореста // Науковий Збірник Українського Вільного Університету. — Мюнхен, 1992. — Т. 15. — С. 147-166.

5. Клен Ю. Вибране / Упоряд., авт. перед. та приміт. Ю.Ковалів. — К.: Дніпро, 1991. — 460 с.

6. Макаров А.М. П'ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: Нарис з психології творчості. — К.: Рад. письменник, 1990. — 285 с.

7. Моклиця М.В. Модернізм у творчості письменників ХХ ст. Навч. посібник для студ. вузів: В 2 ч. — Луцьк: Вежа, 1999. — Ч.2: Зарубіжна література.

8. Ольжич О. Незнаному Воякові. — К.: Фундація імені О.Ольжича, 1994. — 432 с.

9. Орест М. Держава слова: Вірші та переклади / Упор. та авт. передм. С.Павличко. — К.: Основи, 1995. — 526 с.

10. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. — К.: Основи, 1994. — 420 с.

11. Савельєва М. Біблія: спроба прочитання. — К.: Стилос, 1998.– 272 с.

12. Славутич Я. Мислитель у поезії: Михайло Орест // Славутич Яр. Меч і перо: Вибрані дослідження, статті та огляди. — К.: Дніпро, 1992. — С. 290-303.

13. Филипович П.П. Поезії / Ред. М.Ореста; вступ. ст. В.Державина. — Мюнхен: Інститут літературознавства при Українському Вільному Університеті, 1957.

14. Фромм Э. Душа человека. — М.: Республика, 1992. — 430 с.

Loading...

 
 

Цікаве