WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951): еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів - Реферат

Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951): еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів - Реферат

Трудами Дмитра Івановича постали наукові установи та вищі школи української еміграції, серед його учнів були відомі історики Б.Крупницький, Д.Олянчич, С.Наріжний, М.Антонович та ін. Саме Д.Дорошенко заохотив Б.Крупницького до історіографічних дослідів [144:V].

Щодо ідеологічної сторони творчості Д.Дорошенка, то він зазнав великого впливу В'ячеслава Липинського і став промотором "державницького" напрямку в українській історіографії. Це був щасливий союз двох учених, з одного боку людини, яка могла мислити глобально, глибоко, концептуально — В.Липинського, а з другого — Д.Дорошенка, який був талановитим популяризатором, мав легке перо, писав у прекрасному стилі, легко і швидко, наповнював історіософію В.Липинського конкретно-історичним змістом. Ці діячі доповнювали один одного, зокрема в науці. Вплив В.Липинського на Д.Дорошенка слабшає у 1930-ті рр. і оцінки Дмитра Івановича стають більш об'єктивними (перш за все це стосується висвітлення творчості істориків-народників).

Наукова спадщина Д.Дорошенка цього періоду має великі досягнення, такі як "Огляд української історіографії" та "Нарис історії України". Важко переоцінити популяризацію надбань української історичної науки Дмитром Івановичем серед західноєвропейських учених та широкого кола читачів.

Останні роки життя та наукової діяльності Д.І.Дорошенка (1945-1951 рр.)

ІІ Світова війна принесла Європі економічну руїну; відбулися і значні зміни на політичній карті — у східноєвропейських країнах встановлюються тоталітарні комуністичні режими. Україні ця війна принесла "страшну, нечувану руїну й нове поневолення історичним ворогом" [97:8]. Приходить нова еміграція, в якій об'єдналися втікачі з України з втікачами з Берліна, Праги, Варшави. Визначна риса цієї хвилі еміграції — велика кількість діячів науки, письменства, мистецтва. Коло українських істориків-емігрантів збільшили О.Оглоблин, О.Назаренко, Л.Окиншевич, І.Витанович, М.Андрусяк, В.Дубровський, О.Скрутень, Н.Полонська-Василенкова, В.Гришко та ін.

Українські вчені-втікачі від'їжджали все далі на Захід — до Західної Європи, а потім до США і Канади — залишали свої домівки, вже не кажучи про власні бібліотеки, архіви, праці. Часом вони опинялися у жахливих умовах життя та не мали засобів до існування. Втім, не зважаючи на всі ці страшні умови, вони продовжували працювати.

Багато з установ української еміграції припинило своє існування, а осередок української наукової праці на деякий час переміщується до Баварії. Питання про розбудову і відновлення українських наукових і освітніх, культурних установ знов постає перед науковою еміграцією: на ній лежав обов'язок збереження української національної культури, бо в радянській Україні йшло винищення національної інтелігенції [145:27].

Дмитро Іванович безпосередньо бере активну участь у цьому організаційно-культурному процесі, навіть не зважаючи на погіршення матеріального становища та стану здоров'я. Ніде правди діти, Дмитро Іванович був уже літньою людиною. Не сприяли науковій праці вченого руїна українського життя, відірваність від архівів і бібліотек, де він працював останнім часом (Прага, Варшава). При переїзді до Німеччини, коли Радянська армія у 1945 р. наближалася до Праги, Д.Дорошенко не встиг вивезти свій особистий архів і недруковані праці, які опинилися у СРСР. Ця частина архіву Д.І.Дорошенка зараз зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (Ф.4186. Оп.1-2). Багаторічні цінні розробки вченого, зібрані наукові матеріали, у тому числі і з історіографії [146, 147, 148, 149-151] на багато років було виключено з наукового обігу. Деякі праці вважалися втраченими і побачили світ майже через півстоліття [134], а деякі й сьогодні чекають свого часу.

Отже, в інших умовах змінюються й акценти у творчій діяльності Д.Дорошенка. Так, від наукових досліджень він майже цілком переходить до організаційної, педагогічної, громадської діяльності, популяризаторської праці за новими потребами української науки на еміграції. Зменшується обсяг наукової діяльності Дмитра Івановича, але головні його наукові інтереси залишаються незмінними: бібліографія та історіографія.

Діяльність УВУ було відновлено вже влітку 1945 р. з ініціативи української професури у Мюнхені. "Справа була нібито безнадійна, але віра і відданість справі перемогли" — УВУ одержав гарне приміщення, в якому пробув аж до 1962 р. [152:47].

Тоді ж Д.Дорошенко очолив відділ культури і освіти при ЦК Української Еміграції, Український Червоний Хрест, допомагав улаштуванню церкви, гімназій та ін. установ, які переїхали з Чехії. Зі створенням наприкінці 1945 р. Української Вільної Академії Наук (УВАН) в Аугсбурзі, Дмитра Івановича було обрано її першим президентом (інавгурація проходила 4 січня 1946 р.).

Продовжує Дмитро Іванович і професорську діяльність. У повоєнній Німеччині він викладає у відновленому УВУ та Православній Богословській Академії в Аугсбурзі. Лекції доводилося читати по пам'яті, що забирало багато сил. Тоді ж Д.Дорошенка було вшановано почесним доктором УВУ. Наприкінці 1947 р. Д.І.Дорошенко прибуває до Канади на запрошення Колегії Св. Андрія викладати історію України. Лекції він читав з січня по травень 1948 р. Але на наступний навчальний рік адміністрація не продовжила йому контракт на викладання. Проте у 1949-1950 рр. Дмитро Іванович написав для Колегії Св. Андрія курс історії української літератури [4:XLI].

Окрім викладання у вищих навчальних закладах, Д.Дорошенко багато виступає з прилюдними доповідями. Так, 17.06.1946 р. він виступив у Ерленгені на запрошення місцевої громади студентів-українців з лекцією про В.Липинського, якого схарактеризував як історика, політика та громадянина. 30.06.1946 р. доповідь про Липинського було проголошено в українському таборі Сомме Казерне в Аугсбурзі. Ці доповіді було приурочено до 15-літніх роковин смерті В. Липинського.

Під час перебування у Канаді Дмитро Іванович також часто виступав з лекціями та промовами: 1950 р. у Детройті на святі 300-річчя Хмельниччини та у Торонто на з'їзді гетьманців. На жаль, виступи Д.Дорошенка здебільшого лишилися не підрахованими, хоча були присвячені актуальним питанням української науки та робили на аудиторію велике враження. Як президент УВАН Д.І.Дорошенко бере активну участь у науковому житті — у різних наукових конференціях, семінарах тощо. Так, 6.07.1946 р. Дмитро Іванович виступає на конференції істориків групи УВАН з доповіддю "Праця українських істориків на еміграції". 25-26.01.1946 р. у таборі Сомме Казерне Д.Дорошенко викладає на тему "Справи організації української науки", де дає короткий огляд наукової праці представників української еміграції, окреслює завдання, які стоять зараз перед ними — працювати далі над розвитком української науки та поширювати її здобутки перед чужинцями [153].

У 1946 р. з'явився університетський курс лекцій Д.Дорошенка "Історіографія України" (Аугсбург, 1946), виданий Студентською Громадою. Це короткі записи студентами лекцій Дмитра Івановича в УВУ. Праця видана цикльостильною технікою без авторської коректури. Присвячена вона, головним чином, розвитку української історичної науки XIX і XX ст. до 1920 р. Нема у виданні належного бібліографічного апарату, що зменшує його вартість [30:50].

Того ж року виходить "В'ячеслав Липинський та його думки про українську націю та державу". У 1949 р. видано у Вінніпезі "Мої спомини про давнє-минуле", бібліографічна праця "Ukrainica Canadiana" у співавторстві з молодим канадським ученим Павлом Юзиком, для "Енциклопедії українознавства" у співавторстві з О.Оглоблиним Д.Дорошенко написав узагальнюючий розділ про джерела й історіографію та ін. Продовжують виходити численні рецензії Д.Дорошенка на українські та неукраїнські видання українознавчого характеру, огляди української емігрантської преси. У кожному номері "Українського літопису" (офіційний орган УВАН), який редагував Дмитро Іванович, виходять його статті і замітки про діячів-гетьманців, пропагуються державницькі ідеї у політиці, громадському житті, науці.

У післявоєнні роки політичні погляди Дмитра Івановича майже не змінюються — він залишається монархістом-гетьманцем. До кінця життя ставив він політичні справи понад наукові, брав участь у гетьманському русі, пропагував державницькі ідеї. "Люди гинуть, ідеї ж — вічні", казав Дмитро Іванович, — "і праця, положена на поглиблення та поширення української культури, раніше чи пізніше дасть свої наслідки, хоч ми самі і загинемо" [154:4].

Втративши роботу у Канаді, Дмитро Іванович опинився в скрутному матеріальному становищі, значно погіршився стан його здоров'я — психічна депресія, недуга горла, високий тиск. У 1950 р. Д.Дорошенко переніс дві операції на горло та ліг у лікарню лікувати тиск.

Подальше перебування у Канаді не мало сенсу, та й сам Дмитро Іванович бажав скінчити свій шлях ближче до батьківщини. Сімейство Дорошенків через США повертається до Європи. У жовтні 1950 р. в Парижі Дмитро Іванович почував себе особливо погано. 5 березня 1951 р. родина Дорошенків переїздить до Мюнхена, де 19 березня Д.І.Дорошенко помер. Поховано його у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф [4:ХХІІІ].

Як ще за життя Дмитра Івановича, так і після смерті перевидавалося багато його праць — узагальнюючі праці з історії України, краєзнавства, спогади. Вперше після смерті автора побачили світ "Короткий нарис історії християнської церкви" (Нью-Йорк, 1976), переклад з німецької повного тексту статті "Що таке історія Східної Європи?" ("Український історик", 1982-1983 рр.), "Гетьман Петро Дорошенко" (Нью-Йорк, 1985). Перевидається і найважливіше з історіографічної спадщини Д.Дорошенка. Так, у 1957 р. за редакцією і з доповненнями проф. О.Оглоблина вийшов "Огляд" як спеціальний випуск УВАН; у 1971 р. у Вінніпезі вийшов англійською мовою "Нарис історії України", перередагований і доповнений (доведений до 1975 р.) канадським проф. О.Герусом. У 1996 р. — у Києві перевидано "Огляд"; "Нарис історії України" перевидавався у 1966 та 1975 рр., перевидано його і в незалежній Україні (двічі — у 1991 р. у Києві та у Львові). Процес пошуку та видання історіографічної спадщини Д.Дорошенка триває.

Loading...

 
 

Цікаве