WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951): еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів - Реферат

Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951): еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів - Реферат

Катастрофа української визвольної боротьби, втрата державності вплинули на різні ділянки українського життя, в тому числі і на розвиток історіографії. "Державницька школа" в українській історіографії постала під впливом В.Липинського (1882-1931) як своєрідна реакція на праці істориків-народників, які ставили в центр історичного процесу народ, діяльність народних мас. Основними представниками народницької історіографії, яка домінувала в Україні до І Світової війни, були М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський. Історики-державники ставили, в противагу історикам-народникам, у центр історичних розвідок державу і державотворчі змагання української провідної верстви, досліджували характер держави у різні часи її існування, аналізували причини занепаду.

"Народники" і "державники" працювали методою антитез — "народники" протиставляли еліті народні маси, "державники" наголошували на державотворчій ролі еліти. Сучасний дослідник пише: "Чого не вдалося досягнути Михайлові Грушевському в своїй епохальній "Історії України-Русі", який попри всі свої незмірні заслуги, все ще дотримувався народницької концепції (котру згодом довів до абсурду сталіно-марксизм), того одним махом досягнув молодий Липинський, поглянувши на українську історію з нового призабутого кута зору — кута політичної верстви. Це спричинило революцію в українській історіографії — постала "державницька школа" [98:39].

Між українськими науковими середовищами на еміграції починається ідеологічна боротьба не лише щодо висвітлення історії України, а й за "переподіл" наукової спадщини, новий концептуальний виклад попереднього розвитку української історичної науки.

Д.І.Дорошенко стає головним популяризатором історіософських і історичних концепцій В.Липинського на форумі української і європейської історичної науки, а також серед широких кіл українського громадянства. Необхідність такої праці була безумовною, бо писання В.Липинського були складні і зрозумілі не всім. З цього приводу цікаві спогади О.Отт-Скоропадської, в яких згадується, що багато хто з гетьманців навіть не читав В.Липинського, бо його стиль був важким для розуміння [99:244].

Перша зустріч Д.І.Дорошенка і В.Липинського відбулася 1909 р. за споминами самого Дмитра Івановича [11] (або, як стверджує М.Антонович, у 1908 р. [100]), ближче зійшлися вони під час Світової війни та розбудови української держави (при гетьмануванні П.Скоропадського Д.Дорошенко був міністром закордонних справ, а В.Липинський послом у Відні і вони вже приватно листувалися [101]).

У 1920-1921 рр. Д.Дорошенко найчастіше мешкав у Відні та Райхенау і брав активну участь у становленні українського гетьманського руху на еміграції разом з В.Липинським ("Союз українських державників"). На поч. 1920-х рр. починається наукова співпраця Д.Дорошенка і В.Липинського. Разом вони видають журнал "Хліборобська Україна" (головним провідником якого був В.Липинський, а Д.Дорошенко керував відділом хроніки та бібліографії). М.Антонович вважав, що цей "партійний" журнал був високого наукового рівня [100].

У "Хліборобській Україні" Д.Дорошенко вміщує кілька своїх статей, переважно з історіографії. Його працю про "Историю Русов" можна вважати першою, де виявляється державницький підхід до наукових дослідів [102]. Зрілим гетьманцем-державником постає Д.Дорошенко вже в "Моїх споминах про недавнє-минуле (1914-1918)" [11]. 20-річна дружба Д.Дорошенка і В.Липинського вплинула на Дмитра Івановича, перш за все на його ідеологію. "Концепційно Дорошенко підлягав міцному впливові Липинського, хоч він і не завжди був ідеологічно витриманим з точки зору Липинського" [100:17]. Так, значна праця Д.Дорошенка "Історія України 1917-1923 років" "редагувалася" В.Липинським, а потім і Скоропадським.

Ось як Б.Крупницький визначив місце Д.Дорошенка у новопосталому державницькому напрямку: "Коли Липинський був ідеологом державництва, коли С.Томашівський зробив спробу освітити нашу історію київського і галицько-волинського періодів з державницького штандпункту, то Дорошенко приклав цю ідеологію до цілого процесу історії України" [22:IX]. Заслуговує на увагу перша спроба синтетичної праці "Слов'янський світ в його минулому і сучасному" [103]. Ця оригінальна тритомна праця, на думку автора, повинна була дати українському читачеві узагальнений образ народів, які жили і розвивалися в умовах, подібних з українським народом, були тісно з ним пов'язані чи мали якісь контакти. Поряд з цим, у першій синтетичній праці, Дорошенко приділяє чималу увагу розвитку української науки взагалі і зокрема розвитку української історіографії.

У 1921-1922 рр. Д.І.Дорошенко редагував у Берліні щоденник "Українське слово", де також уміщував свої статті історіографічного характеру.

З 1921 р. Д.Дорошенко викладає як професор української установи у Празі — Українського Вільного Університету (УВУ) та чехословацької — Карлового Університету на кафедрі української історії. Основним предметом його викладів УВУ була українська історіографія [104]. Мешкав Д.Дорошенко у Подебрадах, й опрацьовував матеріал для викладів. З університетських викладів Дмитра Івановича на потреби високошкільної освіти постав "Огляд української історіографії" (Прага, 1923). Вважаю, що лише один "Огляд" забезпечує стале місце Д.І.Дорошенку у розвитку української історіографії. На той час значна частина роботи з галузі дослідження української історії була виконана, але майже не було розвідок загального характеру про розвиток української історичної праці. Отже, складне завдання — заповнити цю поважну прогалину в українській історичній науці — й ставив перед собою Д.Дорошенко. Це було закономірним продовженням його попередніх дослідів з окремих проблем української історіографії. В "Огляді" Д.Дорошенко робить переоцінку української історіографії з точки зору внеску українських істориків не лише у дослідження рідної минувшини, а й, і це найголовніше для Дорошенка-державника, у розвиток самопізнання українського народу і національний культурний рух.

У серпні 1923 р. Д.Дорошенко переїхав до Праги, де викладав ще й в Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М.Драгоманова (УВПІ). Він читав 12 лекцій на тиждень (заради заробітку). Для наукових дослідів не вистачало часу, та й бракувало літератури, тому приходилося обмежуватися лише популяризацією науки. 30 травня 1923 р. в Празі було засновано Українське Історико-Філологічне Товариство. В цей день група професорів філософського факультету УВУ (П. та Д. Антоновичі, В.Біднов, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський, П.Андрієвський) після факультетського засідання зайшли до моравської винарні, де й прийняли це важливе рішення. 7 червня відбулося перше засідання, на якому було заслухано доповідь Д.Дорошенка "Пам'яти Ор.І.Левицького та І.М.Каманіна" [105:196-197].

У 1923 р. Д.Дорошенка разом з М.Грушевським і О.Колессою було обрано членом-кореспондентом "Highe School of Slavonic Studies of the University of London", у престижному часописі якого "The Slavic Review" Д.Дорошенко вміщує деякі свої праці, серед яких треба відмітити синтетичну працю з історіографії України (після 1914р.) [106].

У липні 1924 р. Д.Дорошенко переїхав до села Добжиховіце (25 км від Праги). Тут він працює над історією України 1918 р., готує повне видання "По рідному краю", опрацьовує свій університетський курс "Огляд джерел історії України (козацького періоду)".

У 1923-1925 рр. виходить багато праць Д.Дорошенка з історіографії України, які можна вважати подальшою розробкою його "Огляду" на матеріалах творчих біографій українських істориків, діячів науки та культури. Це монографії про М.Костомарова, П.Куліша, В.Липинського, М.Сумцова, статті про В.Доманицького, В.Липинського, Д.Бантиш-Каменського, О.Потебню, М.Сумцова, П.Куліша, невідомого автора "Истории Русов" та ін. [107, 108, 109, 110, 111].

Д.Дорошенко продовжує працювати й у галузі бібліографії. Викликано це було як потребами освіти і наукової праці української еміграції, позбавленої необхідних бібліотечних фондів, так і історіографічними студіями самого Д.Дорошенка, які завжди мали бібліографічну основу. Тому 1925 р. у Науковому Ювілейному Збірнику Українського Університету у Празі виходить Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798-1897 роки" [112]. У передмові Д.Дорошенко аналізує працю своїх попередників і зазначає, що для українських писань в Австро-Угорщині складено вичерпний покажчик О.Левицького), а для Наддніпрянської України — ні. Сам Д.Дорошенко зробив таку спробу у Чернівцях 1917 р., але той покажчик вийшов друком без коректури автора і тому з численними помилками; до того весь його незначний наклад (300 примірників) було втрачено через зміну політичних обставин, залишилося лише кілька екземплярів.

Тепер Д.Дорошенко представляє майже новий "Покажчик", бо в ньому враховуються нові відомості про українські книжки, які автор зібрав уже за кордоном та доповнення, поправки від В.Дорошенка та І.Калиновича. Д.І.Дорошенко не претендує на вичерпність "Покажчика", бо розширює предмет своїх бібліографічних дослідів: "назвою "українська література" треба означати не тільки все, що друкується українською мовою, але також усе, щохоч видається російською, польською та іншими мовами, але належить авторам-українцям і являється витвором українського духа" — а таку бібліографію можна скласти "тільки вдома, а не на чужині" [113:144-145]. Д.Дорошенко плідно співпрацював з чеськими науковцями та видавництвами, присвячував їм окремі розвідки, розповсюджував знання про Україну, її культуру та історію серед чеської громадськості [114, 115].

Loading...

 
 

Цікаве