WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951): еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів - Реферат

Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951): еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів - Реферат

Вони листувалися навіть під час тяжкої хвороби Бориса Дмитровича, коли він з дружиною перебував на лікуванні за кордоном. Д.Дорошенко надсилав їм з Катеринослава всі місцеві видання, докладно доповідав про місцеві справи і чекав його висновків щодо своїх писань і порад щодо місцевих українських справ. У листі до Італії від 22 квітня 1910 р. Д.Дорошенко писав: "Не пропала марно праця тих діячів наших, що в сумні 80-90 роки винесли на своїх плечах весь тягар національної роботи: тепер є кому піддержати справу" [74: арк.1 зв.]. Тобто сам Дмитро Іванович визнає свій духовний і ідейний зв'язок з народницьким національним рухом.

Після смерті Б.Грінченка саме Д.Дорошенко був свідком у справі про затвердження його заповіту. Грінченкові присвячені декілька робіт Д.Дорошенка — рецензії, некрологи, замітки [75, 76, 77]. Його вшановано титулом "один з найкращих і заслуженіших синів української землі", яким міг би пишатися будь-який народ [76: арк.2].

Листування Дорошенків з удовою Б.Грінченка Марією Миколаївною продовжувалося і в тяжкі роки І Світової війни, і на еміграції.

Можна твердити, що існував певний період у творчості Д.Дорошенка, ідейно і організаційно пов'язаний з народницьким напрямком в українській історіографії. Політичні погляди Д.Дорошенка цього періоду дещо еволюціонували до консерватизму, але наукові дослідження залишаються у народницькому дусі.

Певна еволюція Д.Дорошенка у державницькому напрямку простежується у його наукових працях приблизно з 1913 р. Так, у рецензії на "Історію української літератури" С.Єфремова Д.Дорошенко різко не сприйняв "народницького лейтмотиву" книги [73], за що ним були дуже незадоволені земляки у Петербурзі і у Києві [5:532]. У листі до М.Грінченко Д.Дорошенко заявив, що ніж бути "народником", то краще бути "казенним марксистом", бо "все ж марксизм — це Європа". Втім, себе до "казенних марксистів" він не відносив, бо "не [був] соціал-демократом" [78: арк.1].

До того ж, Б.Грінченку належить не остання роль у формуванні і молодого В.Липинського: вони зустрічалися у Женеві і під його впливом В.Липинський взявся до поширення просвіти серед селянства за допомогою науково-популярних видань [79:8 2]. Додамо, що еволюцію поглядів самого засновника українського державницького напрямку — В.Липинського — від народництва до державництва відмічають і Я.Пеленський, В.Потульницький та ін.

Життя у Катеринославі чимдалі ставало тяжчим для Дорошенків: багато часу забирала шкільна праця, а Дмитро Іванович більше цікавився "українською справою поза школи" та наукою [54: арк.6], Наталя Михайлівна дуже сумувала за сценою. У 1913 р. родина переїхала до Києва. Але зв'язків з Катеринославом Д.Дорошенко не поривав — листувався з приятелями, цікавився місцевим українським життям, продовжував писати для місцевих видань. У 1914 р. катеринославські друзі хотіли перевести його знов до Катеринослава на посаду хранителя Музею ім. О.Поля. Д.І.Яворницький писав з цього приводу Наталі Михайлівні, що після від'їзду Дмитра Івановича до Києва припинився вихід газети "Дніпрові хвилі", тому що, "не знайшлося такої людини, яка б працювала за справжнього редактора" [80: арк. 1-2].

Вже після від'їзду Дорошенків Дмитра Івановича було обрано почесним членом катеринославської "Просвіти". Востаннє Дмитро Іванович відвідав Катеринослав восени 1916 р., де прочитав українською мовою публічну лекцію на поминках по І. Франку [5;533-534].

Отже, саме у Катеринославі Дмитро Іванович Дорошенко розпочав систематичну наукову працю, у тому числі з історіографії, архівно-дослідницьку та педагогічну діяльність, проявив себе неабияким організатором науки. Саме тут на практиці він виявив себе як фаховий історик. Хоча у Катеринославі він дещо обмежив свою публіцистичну діяльність, його основні наукові інтереси залишаються незмінними, навіть розширюється коло досліджень, у тому числі і з історіографії. Треба підкреслити, що наукова праця вченого, як і взагалі вся його діяльність, була спрямована на потреби національного руху. Цим можна пояснити і публіцистичний характер багатьох його історіографічних робіт цього періоду. Захоплення журналістикою сприяло становленню особливого авторського стилю Д.Дорошенка, фактографічності та деякій патетичності історіографічних писань ученого, вибору актуальних для українського руху історіографічних тем.

Наукова діяльність Д.Дорошенка

під час І Світової війни та розбудови української держави

У Києві Дмитро Іванович працював у двох властиво українських по духу комерційних школах. Умови тут були значно гірші, ніж у Катеринославі, бракувало грошей, тому Д.Дорошенко ще підробляв бібліотекарем в Українському історичному Музеї. "Сама по собі школа цікавила мене мало: педагогічної праці я не любив, і коли став учителем, то тільки тому, що це був, так би мовити, натуральний шлях до абсольвентів історико-філологічного факультету, які не могли, як оце я, взятись відразу до наукової праці. Вабила мене найбільше праця громадська і літературна", — згадував Дмитро Іванович.

Під час свого другого тривалого перебування у Києві Д.Дорошенко віддається журналістиці, співробітничає у "Раді", "Науково-Літературному Віснику", редагує новий місячник "Світло" тощо. За пропозицією М.Грушевського, який очолив Українське Наукове Товариство у Києві Д.Дорошенко стає секретарем цього товариства, редагує Український Науковий Збірник" Товариства. У 1914 р. він бере участь у виданні наукового журналу "Україна" (III і IV книги). У 1915 р. Д.Дорошенка обрано почесним членом Чернігівської губернської вченої архівної комісії [81].

У 1914 р. помирає батько Дмитра Івановича. Цю смерть він дуже важко пережив, і, щоб розвіятися і перепочити, бере на літо відпустку і виїздить до Швейцарії через Львів. Проте він був вимушений швидко повернутися через "нудьгу за родиною" та загострення міжнародної ситуації [11:154].

Під час Світової війни та творення української державності після 1917 р. Д.І.Дорошенко виконує дуже відповідальні обов'язки заступника голови "Товариства допомоги населенню Півдня Росії", члена комітету Південно-Західного фронту, помічника Київського губернського комісара, Крайового комісара Галичини і Буковини, голови Генерального Секретаріату України, Чернігівського губернського комісара, міністра закордонних справ в уряді гетьмана П.Скоропадського. Дмитро Іванович уповні віддається громадській і політичній діяльності. Як фаховий історик і громадянин він добре розумів необхідність такого вибору.

Проте, Д.Дорошенко не проявив себе політиком, як вважали навіть його однодумці [68]. Так, сучасник пише: "Министром иностранных дел был назначен украинец Д.И.Дорошенко, замечательный главным образом своей красивой наружностью..." [83:38]. В.Зеньковський (міністр сповідань у кабінеті Ф.Лизогуба) згадував, що Д.Дорошенко представлявся йому людиною не дуже розумною у питаннях політики, але "себе на уме", "сдержанным и скрытным", "честолюбивым", "основательным и солидным, но непобедимо провинциальным". "Словесная незалежнисть" Украины его больше волновала, чем трезвый учет реальных будущих отношений Украины и России" [84:57].

М.Грушевський схарактеризував Д.Дорошенка як "амбітну, владолюбну та шанолюбну людину" [85:129-131]. Але треба відмітити, що на той час М.Грушевський та Д.Дорошенко були не лише політичними супротивниками, а йвідчували особисту неприязнь один до одного [86:130]. В свою чергу, Д.Дорошенко вважав М.Грушевського "тяжким чоловіком", який "мав необмежену амбіцію, незносив нікого з визначніших людей поруч з собою, оточував себе малими людьми, які вміли підхліблювати йому" [11:158-161]. Втім, багато людей вважало Дмитра Івановича і Михайла Сергійовича чесними та порядними людьми, які щиро працювали на благо України.

Поступова еволюція політичних поглядів Д.Дорошенка у консервативному напрямку відбивалася серед іншого і на його наукових розробках. Протягом 1917 р. відбулися докорінні зміни у поглядах Д.Дорошенка на українську автономію та державу. У ненадрукованій статті "З історії автономії і федерації України" (можна датувати весною-літом 1917 р.) він стоїть на позиціях автономії України у рамках федерації і доводить на підставі традиції української історичної думки, що це український ідеал: "Ідея автономії і федерації ніколи не зникала в думках передових людей українського громадянства...", вона притаманна і самому українському народу, і найкращим його представникам — Б.Хмельницькому, декабристам, Кирило-Мефодіївським братчикам, М.Драгоманову, українській фракції І Думи, М.Грушевському [37]. А вже наприкінці 1917 р. Д.Дорошенко вже прихильник незалежності України: народи повинні розбити "останню шкарлупку своєї спільної тюрми" (Російської Імперії — В.А.) [14:196-197].

Подальша еволюція політичних поглядів Д.І.Дорошенка, члена партії соціалістів-федералістів, відбувалася у 1918 р. Як зазначав сам Дмитро Іванович, коли у травні 1918 р. прийняв він посаду керуючого міністерством закордонних справ у кабінеті Ф.Л.Лизогуба, то "зовсім не був гетьманцем", а зробив це з-за переконання, що "традиція української національної державності мусить піддержуватися в кожній, хоча б може і переходовій, тимчасовій формі державності", що головне — активна будівнича робота у національних інтересах. І вже потім, "...коли я придивився до державної праці Гетьмана і тих перспектив, які вона, на мою думку, одкривала для нашої національної справи, й зробився, дійсно, "гетьманцем". Д.Дорошенко схилився до того, що "Гетьманство було і єсть досі найбільш відповідною і одиноко здійсненою формою організації самостійної української держави..." [87:49-50, 144]. Так, поступово, Д.Дорошенко стає на ідеологічні позиції державницького напрямку спочатку в політиці, потім у науці. Справжнім "гетьманцем-державником" стає він на еміграції як унаслідок власної еволюції, так і під особистим впливом ідеолога державництва В.Липинського.

Loading...

 
 

Цікаве