WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951) - Реферат

Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951) - Реферат

На початку вересня 1901 р. Д.Дорошенко поїхав до Варшави з твердим наміром при першій же змозі перейти до Петербурзького університету. Думку про Київ він мусив на деякий час залишити, бо директор Віленської гімназії запевнив, що Києва він не побачить, як свого власного носа, з-за його "українства" [11:8].

Варшавський університет не сподобався Дмитру Івановичу своєю неприємною атмосферою та тим, що університет не мав визначних наукових сил, а хто був, то викладав так нудно, що відбирав всяку охоту слухати" [11:І2]. Провчився він тут недовго, проте встиг узяти участь у організуванні Української Студентської Громади та акції допомоги львівським студентам під час відомої "сецесії" українських студентів [11:12].

Через півроку Д.Дорошенкові все ж таки вдалося перевестися до Петербурзького університету, який давав значно вищий рівень підготовки, до чого саме й прагнула молода людина. Через багато років Д.Дорошенко згадував: "Ми мали тоді в університеті прекрасних професорів і під їх проводом можна було багато навчитися. Доволі назвати професора російської історії Платонова, професора західноєвропейської історії Форстена, історії Риму Ростовцева, історії російської літератури Шляпкина" [11:47]. Проте, його зацікавлення українською історією не було задоволено, бо в університеті українську історію не викладали.

У Петербурзі завжди була чисельна українська колонія. На той час уже існувала українська громада як філія всеукраїнської організації, заснованої у Києві 1897 р. та два легальних українських товариства — "Товариство ім. Т.Г.Шевченка" та "Благотворительное общество издания общеполезных книг для малорусского народа". Пізніше Д.Дорошенко підкреслював, що далекому Петербургові судилося відіграти в історико-культурному розвитку України визначну роль: звідти приходили не тільки циркуляри про заборону української мови і утиски українського національного життя — холодний Петербург давав притулок і зігрівав не лише наших земляків, що шукали в ньому тепленьких місць та кар'єри, а й українську думку, українське слово, звідти йшли заклики до пробудження інтелектуальних сил України Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. Та й на поч. XX ст. українські діячі почували себе там упевненіше, ніж удома [21:2].

Одразу по переїзді до Петербурга Д.Дорошенко увійшов до місцевої української студентської Громади і з головою поринув у громадську роботу. У 1903 р. українські студенти обрали його головою своєї громади. Ця праця забирала майже увесь час, Д.Дорошенко навіть забував про навчання в університеті. Починаючи з цього періоду Дмитро Іванович повністю присвятив себе українській справі: влаштовував збори, вечори, свята, займався поширенням української літератури та її нелегальним довозом із-за кордону через Фінляндію. Дмитро перебував у постійних контактах з різними поколіннями українських діячів у Петербурзі.

Національний обов'язок ставив він понад усе, віддавав себе вповні на службу українській ідеї, "не особисті замилування, тільки національні потреби" керували працею Д.Дорошенка [22:V-VI]. Цілком природно він переходить до свідомої політичної діяльності. Навесні 1903 р. було реорганізовано Громаду й остаточно визначено її політичне обличчя: офіційно вона вся приєдналася до Української Революційної Партії, а тому, що сама партія перетворилася в Українську Соціал-Демократичну Партію, "то всі ми стали соціал-демократами, подобалось це комусь із нас чи не подобалось". Певна опозиція до такого перетворення була, у складі Громади утворилася група національного напрямку, але сам Д.Дорошенко, хоч і був причарований гаслом самостійності України, вважав, що керівникам партії краще знати, що робити, і дисципліновано підлягав наказам з центру [11:32-33].

Працюючи у справах Громади, Д.Дорошенко познайомився і тримав зв'язок з багатьма визначними українськими діячами, серед яких досить назвати Данила Мордовця, Петра Стебницького, Олександра Лотоцького, родину Русових.

Побачивши здібності молодого історика, О.Лотоцький заохотив його писати популярні книжечки для "Добродійного товариства", яке він фактично очолював. Д.Дорошенко присвятив роботі Товариства свої розвідки "Издания "Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг" в СПб" (написано на поч. 1903 р. для часопису "Вестник воспитания") [23] та "Украинское издательское общество в Петербурге" (написано на поч. жовтня 1905 р., але за революційним подіями не встиг відіслати до редакції і стаття втратила своє значення) [24]. В них подано загальний огляд роботи Товариства, виконання ним своїх статутних завдань ("прийти на помощь религиозно-нравственному развитию и экономическому благосостоянию малороссийского народа"), його видавницької діяльності. Окрему увагу приділяє Дмитро Іванович аналізу виданих Товариством брошур на історичні теми: схвалює популярні історичні нариси Г.Комара про Б.Хмельницького та А.Головатого, біографію Т.Шевченка О.Кониського, але вважає недоцільним для народу видання "Виговщини" П. Куліша (її було написано для інтелігенції) [23: арк.3] тощо.

Щодо значення Товариства, то Д.Дорошенко підкреслює, що у Харкові та Києві теж існують установи з такими ж завданнями, "но родное слово в изданиях этих обществ является редким гостем" [24:2].

У 1904 р. Дмитро Іванович започаткував наукову діяльність — виходить його перша наукова праця "Указатель источников для ознакомления с Южной Русью" (СПб) [25]. Поява цього бібліографічного покажчика джерел з історії України пояснюється потребами молодого покоління, що на переломі 1890-1900-х рр. приходило до національної свідомості і бажало уґрунтувати цю свідомість [26:175]. Для складання цього покажчика, який би полегшив українській молоді ознайомлення з літературою до того чи іншого питання українознавства, Студентська Громада зупинилася на Д.Дорошенкові. Вибір пав саме на нього, бо літературні здібності молодого Дмитра Івановича були помічені (у цей час він активно пише на українські теми у періодиці [27, 28]). Крім того, самостійну роботу з української бібліографії Д.Дорошенко проводив і раніше — ще в Вільні він склав список літератури під назвою "Научный взгляд на украинцев как на отдельную народность" [29], який пізніше й увійшов до складу "Указателя источников".

Покажчик містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Запропонована Д.Дорошенком схема періодизації історії України складалася з таких періодів: археологічний; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; сер. XVIII — 60-ті рр. XIX ст.; новітня доба.

Незважаючи на гострі ножиці російської цензури, бібліографія Д.Дорошенка, певною мірою, виконала своє завдання і стала допоміжним довідником для українського, головно студентського читача [30:42]. В "Указателе источников..." можемо бачити добре ознайомлення автора з попередньою бібліографічною літературою та взагалі з українською книгою. Важливим є той факт, що Д.Дорошенко у цьому виданні вперше подав свою періодизацію української історії, яка згодом стає основою його історичних та історіографічних праць. Ця періодизація вказує і на ознайомлення Д.Дорошенка з досягненнями тогочасної української історіографії, а саме на сприйняття наукової схеми української історії М.Грушевського [31:42]. Така важлива риса довідника Д.Дорошенка, як складання бібліографії відповідно історичній періодизації, була, на думку Л.Винара, перейнята багатьма істориками [39:42].

У роботі над довідником молодому досліднику багато допоміг О.Лотоцький, який мав велику бібліотеку з українознавства та був дуже відомим в українських колах діячем та письменником. О.Лотоцький також узяв на себе увесь клопіт з цензурою, а потім і з друкарнею. Гроші на видання книги дав батько Дмитра Івановича, що і зіграло вирішальну роль — Дмитра Дорошенка ми вважаємо автором першої загальної бібліографії історії України (уцей час аналогічну працю було підготовлено його однофамільцем галичанином Володимиром Дорошенком, якому забракувало коштів для видання) [26:175].

Того ж року Д.Дорошенко опрацював покажчик народної української літератури рекомендаційного характеру — "Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания" (СПб, 1904) [32]. Ця книжка стала першою українською рекомендованою бібліографією. Складалася вона з реєстру українських видань 1894-1904 рр., а під кожною бібліографічною позицією подавалися витяги з рецензій на цю літературу (що можна вважати зародком історіографічного аналізу). Ця бібліографія була прихильно зустрінута критикою.

Loading...

 
 

Цікаве