WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951) - Реферат

Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951) - Реферат

Дядько Василь Якович написав і видав роман "На Україні" (1863), змолоду був "хлопоманом" і завжди ходив в українському вбранні, розмовляв українською мовою. У січні 1918 р. його на 70 році життя було вбито більшовиками у м. Глухові [12:99].

Найбільшим "українофілом" у родині був дядько Д.І.Дорошенка Петро Якович — лікар-хірург, який захоплювався історією та мистецтвом. Він зібрав бібліотеку українських видань, цінну колекцію автографів українських історичних діячів і картин, серед яких було кілька власноручних малюнків Т.Г.Шевченка. Одружений він був з Марією Парменівною Маркович, правнучкою українського історика. Сам Петро Якович друкувався в "Киевской старине", працях Чернігівської Архівної Комісії [12:100].

Ім'я Петра Яковича Дорошенка стоїть поряд з такими представниками консервативної думки II пол. XIX ст. як Ф.Уманець, В.Горленко, А.Стороженко, М.Стороженко та ін. З цих кіл вийшов і П.Скоропадський. В українській історії консерватизм як велика духовна настанова великої частини суспільства, відігравав визначну роль і проявився у міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного і громадського життя. Така настанова допомогла зберегти українську національну ідентичність в умовах бездержавності [13:125].

Петро Якович приятелював з П.Скоропадським, при гетьмануванні якого і за часів Директорії був заступником Міністра освіти і завідував Відділом Національної Культури і Мистецтва. Саме він познайомив П.Скоропадського з Д.І.Дорошенком у 1917 р. [14:259]. У 1919 р. П.Я.Дорошенка було страчено більшовиками в Одесі [12:100].

Батько Дмитра Івановича — Іван Дорошенко — став "українофілом" під впливом своїх братів, він дуже любив українську мову, пісню, театр, збирав українські книжки [11:3-4].

Ще малим Дмитра було вивезено на хутір, де і пройшли його дитячі роки. Хутір цей знаходився на кордоні з Росією, місцевість була дуже глуха, національно свідомого населення не було, але люди "відчували свою відрубність" від сусідів (навіть мішаних шлюбів між українцями та великоросами не було). Тут молодий Дмитро спілкувався з дідами-пасічниками та слухав їх оповідання про давнину. Багато часу він проводив у бібліотеці діда, де студіював українські видання: "История Малой России" Д.Бантиш-Каменського, "История Малоросии" М.Маркевича, "Чорна рада" і "Записки о Южной Руси" П.Куліша, український місячник "Основа", "Кобзар" Т.Шевченка 1860 р. та ін. [11:4]. Так народжувалися його захоплення українською книгою, історичною літературою, з'явилися улюблені автори.

В родині Дорошенків знали та зберігали українську історію, відмінну від тієї, яку подавала офіційна російська історіографія, шанували пам'ять про рідне минуле. Дядько Петро розповідав Дмитру про своїх знайомих українських діячів — професора В.Антоновича (він добре знав його ще з Києва), історика О.Лазаревського (з яким він постійно листувався), В.Тарновського (засновника Українського Національного Музею у Чернігові), етнографа В.Горленка, а також П.Куліша (з яким колись листувався). Петро Якович показував Дмитру свої колекції і дарував книжки з своєї бібліотеки. А це була дійсно "найкраща на наддніпрянській Україні приватна українська книгозбірня". Так, там були універсали всіх гетьманів від Б.Хмельницького. На документах з колекції П.Я.Дорошенка засновували деякі свої розвідки О.Лазаревський, Ф.Уманець, М.Василенко та інші українські історики [12:99]. Багато старих українських видань, які Дмитро Дорошенко бачив у колекціях своїх дядька та діда, він використав пізніше у своїх наукових працях та включив до бібліографічних покажчиків.

Тут, на хуторі, Д.Дорошенко починає цікавитися місцевою історією. В його особистому архіві збереглися зібрані ним матеріали з краєзнавства Глухівщини — назви урочищ; відомості з географії та заселення краю; опис кладовища; імена, прізвища місцевого населення та дані перепису; щедрівки та колядки тощо [15]. Він "з'їздив всю лівобережну сторону повіту й знав кожне в тій стороні село". "А скільки спогадів наслухався я про Новогородок, про його гімназію, про вчителів і вихованців", — згадував Дмитро Іванович. У гімназії у Новгород-Сіверському вчився його дід (випуск 1820 р.), батько та шість його братів. Педагог К.Д.Ушинський був родичем Дорошенків і хрещеним батьком Івана Яковича. Серед вихованців цієї гімназії свого часу був П.Куліш, про якого Дмитро почув багато цікавого [11:85].

3 1892 року Д.Дорошенко навчався у гімназії у Вільні, проте кожне літо проводив на хуторі, куди його привозив батько, а з 12 років він їздив уже сам. Повертався до Вільна Дмитро "з великим запасом українських вражень". Утім, серед "гімназіальних товаришів" він не мав з ким поділитися тими враженнями (бо українців серед них не було) й ріс "самотнім мрійником". Ця "самотність" та інтерес до України і всього з нею пов'язаного, особливо до історії, літератури та мови, мистецтва, штовхали Д.Дорошенка на самостійні заняття, на пошуки джерел, книжок.

Бажаючи підвищити рівень володіння українською мовою (під час перебування у Вільні, Дмитро не мав змоги спілкуватися рідною мовою, та й в родині Дорошенків було заведено розмовляти російською), він склав короткий російсько-український словник для власного вжитку [16].

Зацікавлення "українством" всіляко підтримував і намагався розвивати в дитині батько Іван Якович, який займався вихованням сина. Батько з сином були дуже близькі, і це була не звичайна любов батька до сина і сина до батька, а справжня духовна єдність, спільність інтересів, повага одне до одного. Дмитра завжди цікавили думки батька з будь-яких питань (чи то погляд на якусь книжку, чи то його, Дмитра, вчинки тощо) й він дуже цінував його поради. З малих літ прищепив йому батько любов до "далекої батьківщини України", національну свідомість, зацікавив українською історією.

Мешкаючи у Вільні, Дорошенки передплачували різні українські видання, газети, часописи, серед яких були і заборонені. "Зоря", а потім "Літературно-Науковий Вісник" стають для молодої людини школою національної української свідомості, з сторінок часописів він дізнається про українське життя у Галичині, "про тамошні товариства", про імена І.Франка та М.Грушевського, які стали "властителями" його дум. "Тепер вже не батько мене, а я батька почав "усвідомлювати", — згадував пізніше Д.Дорошенко. Ще на гімназіальній лавці він стає свідомим українцем, а начальство переконується у його "неблагонадійності" і сепаратизмі [11:6].

Досить рано з'являється у Д.Дорошенка хист до самостійних писань на українські теми. Ще як він був учнем VI класу, то брав участь разом із гуртком своїх товаришів у друкуванні літературного журналу. Розвинуті ще з дитинства гуманітарні здібності дозволяли йому не лише студіювати наукову літературу, а й давати всьому власну оцінку (навіть "Історії України-Руси" самого М.Грушевського [17]).

Хоча перші роботи Д.Дорошенка (у 1899 р. виходить друком перша його стаття про український театр у львівському "Літературно-Науковому Віснику" [18]) носили здебільшого інформативний характер, можемо бачити схильність автора до власних оцінок того, про що він пише — чи то стосується українського театру, літератури, книги, чи українських діячів тощо. З самого початку він звертається до близьких до історіографії тем, а публікації про звіт Д.Яворницького [19] та про Наукове товариство ім. Шевченка у Львові [20], інші статті та замітки рецензійного характеру є, на наш погляд, першими роботами Д.І.Дорошенка, які можна віднести до його історіографічної спадщини.

Гадаємо, що вже в ранніх роках можна побачити те, що підштовхнуло Дмитра Івановича у майбутньому до наукових досліджень української історії, історіографії, бібліографії. Це й українські традиції роду Дорошенків, які виховували у майбутнього вченого національну свідомість та зацікавленість "рідною минувшиною", і дідова і батькова бібліотека, де в нього вперше виникає інтерес до української книги та її авторів, і спілкування зі своїми дядьками і батьком, від яких він почув багато про видатних українських діячів та істориків, а також його особистий хист до самостійних дослідів, писань тощо.

З гімназіальних часів саме українська історія та література приваблювали Дмитра і тому він мріяв навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету, де сподівався зустрітися з студентами-українцями, познайомитися з представниками українського громадянства [11:7]. Втім, у 1901 р., діставши класичну гімназіальну освіту, Д.Дорошенко був змушений вступити до Варшавського університету ("Циркуляром" Міністерства освіти наказувалося абітурієнтам вступати лише до університету шкільної округи своєї гімназії).

Loading...

 
 

Цікаве