WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творчі обрії Костя Лаврунова - Реферат

Творчі обрії Костя Лаврунова - Реферат

Неспокій матері передавався й хлопцеві. Він часто, прокидаючись ранком, з тривогою оглядав все навколо і запитував бабусю:

— Нема?

— Кого нема, Толик-джан?

— Татка.

— Якого татка?

— Мого татка, бабусю... Мені здалося, що він тут був, а його мама прогнала.

— У вас з матусею тільки й мови, що про твого батька, — невдоволено махала рукою бабуся" [5: 123].

Гостродраматичний конфлікт розв'язується у творі цілком щасливо, але цьому передують дуже складні психологічні колізії. Коли приїздить батько Толика Сергій Олександрович Вершинін, то майже одразу впізнає у Зульфі ту юну дівчину, яка 6 років тому відвідувала госпіталь, де він лежав з тяжким пораненням, і вразила його своєю красою і добротою. Чоловік не сміє навіть самому собі зізнатися, що вже тоді вона запала йому в душу, а тим паче сказати про це вголос. Поступово і Зульфі вгадує у ньому пораненого льотчика, чий образ колись довго стояв у неї перед очима. Іскра взаємної симпатії, що спалахнула між ними 1941 року, оживає і розгоряється у велике почуття, яке вони усвідомлюють не одразу, оскільки цілком зосереджені на іншій проблемі: як "поділити" сина. Ситуація спочатку здається безвихідною: "Вершинін відчув, що не зможе забрати сина відразу. Не міг він образити Зульфі, яка так багато зробила для нього. Він бачив, як страждає дівчина, як боїться вона неминучої розлуки.

Пригадав Вершинін недавню розмову.

— Ви його заберете?

— Так.

— Не маєте права.

— Але ж він мій син!

— Мій теж" [5: 126].

Намагаючись знайти вихід з конфлікту, Сергій на якийсь час залишає сина Зульфі й повертається до Москви, часто надсилає листи, потім приїздить удруге і знову не наважується ні сказати дівчині про свої почуття, ні забрати сина. Для розкриття психологічного стану героїв автор вдало використовує внутрішні монологи і діалоги, як наприклад: "Вона не була говіркою, благально дивилась на нього, ніби запитуючи: "Невже візьмеш на цей раз?.." Він... самими очима відповідав: "Не бійся, не візьму. Якби ти знала, як дорога мені ти, повір, не менше за сина..." [5: 128]. Врешті Вершинін зважується на радикальний крок, надіславши листа, який починався промовистими словами: "Приїздіть, мої дорогі, я більше не можу без вас" [5: 129], проте Зульфі й надалі не розуміє його, навіть після того, коли в Москві він сказав: "Я вас тепер нікуди від себе не відпущу" [5: 132], і вирішує піти на самопожертву: залишити дитину батькові й повернутися додому. Сергій же, гадаючи, що дівчина відчуває до нього неприязнь, не сміє затримувати її. Невміння дорослих порозумітися болісно відлунюється в душі Толика, який не уявляє свого життя без будь-кого з них. Тільки випадковість зумовлює щасливу розв'язку: з книги, яку перед від'їздом узяла до рук Зульфі, випадають адресовані їй, але не відправлені листи Вершиніна, де він відверто написав про свої почуття до неї. Вражена дівчина нарешті усвідомлює, що теж давно кохає Сергія, проте їй бракує сміливості сказати, що передумала повертатися додому. Аж на під'їзді до аеропорту виникло взаємопорозуміння без слів: "Його рука поволі торкнулася її, холодної й ніжної, як пелюстка троянди. Він відчув легенький потиск у відповідь.

— Мамочко, поїхали! Ну, я дуже прошу тебе!

Вершинін глянув так зблизька в її темні, як ніч, очі і побачив у них велику радість. Без слів, очима сказала, що не може більше перечити. Вершинін наказав шоферу повертати убік.

— Поїхали! — захоплено вигукнув хлопчик. — Поїхали! Ти в мене добра, хороша!

Сергій не забирав руки, отак і летіли вони назустріч вечірній зорі" [5: 136].

За глибиною психологічної розробки характерів, багатством зображально-виражальних засобів, напруженістю конфлікту, складністю проблематики оповідання "Мій син" посідає першорядне місце у літературній спадщині К.Лаврунова.

Оповідання "Розлука", на нашу думку, належить до романтичної течії у соцреалізмі. Фабульна схема його така: молодий чабан Карім закохується в евакуйовану українську дівчину Марину і висловлює свої почуття у піснях, що линуть з гір аж у долину; його дід спочатку кепкує ("Ти чого це кричиш серед білого дня, наче баран перед святом?" [5: 138]), а потім улаштовує весілля онука і Марини; Каріма мобілізують до армії — і він гине, визволяючи Україну; Марину тягне додому — і вона вже зважується їхати, але поїзд відходить без неї, бо в останній момент вона не змогла покинути самотнього старого. "Розлука" має виразні риси оповідання-балади. Психологія персонажів майже не розкривається, не зображені побутові реалії, натомість у творі чимало опоетизованих пейзажів, у яких акцентується середньоазійська екзотика, як наприклад: "У Ферганській долині панує незвична тиша. Цвітуть білорожевим цвітом урючні сади, весело дзюрчать, перебираючи камінці, дзвінкоголосі арики" [5: 137]. Авторська мова подекуди ритмізована й наближена до пісенного стилю, особливо, коли йдеться про Марину: після звістки про смерть чоловіка вона "часто пісню Каріма співала, на свою долю нарікала, смуток і журбу з удовицями ділила" [5: 145]. В образі героїні є і риси соцреалізму, які дисонують з романтичним забарвленням образу: "П'ятисотенницею, кажуть, у себе на Україні була, ордена і славу має, в Москві на виставці була" [5: 139]. Є ці риси і в образі діда Ханіфе, в цілому колоритному й цікавому. В його уста вкладено чимало суто східних афоризмів і дотепів, що необхідно особливо відзначити як художню знахідку автора, але навряд чи слід було робити старого таджика носієм ідеї дружби народів аж до такої міри, що він виступає ініціатором одруження свого онука з дівчиною іншої національності й віри. Якщо такий випадок і був у дійсності (письменник міг довідатися про нього в евакуації), типовим його визнати навряд чи можна. Адже люди Сходу, особливо старі, відзначаються консерватизмом, ревно оберігають свої традиції і зазвичай не схвалюють змішаних шлюбів.

Проблеми, пов'язані з переходом циган до осілого життя, художньо переконливо розкриті в оповіданні "Щоб лани широкополі". Найкраще змальований у творі образ молодої циганки Маріули, яка не одразу змогла пристосуватися до нових умов, позбутися схильності до анархізму і неробства. Автор наділив її колоритною мовою з типово циганськими зворотами, виразами і слівцями. У цілому вдало зображений і батько Маріули — старий коваль Григорій Йосипович, який легко інтегрувався у життя села завдяки своєму ремеслу. Він пишається красунею дочкою і радіє, що вона знайшла своє щастя, одружившись із працьовитим українським хлопцем Василем і народивши гарного і здорового сина, який матиме кращу долю, ніж була у його кочових предків. Зміст назви оповідання розкривається у фіналі твору, коли старий циган виходить у степ і плаче, примовляючи: "— Людоньки добрі, коли ж це було, щоб циган плакав од радощів? Онука мені подарувала Маріула та ще й якого! Дванадцять фунтів, кажуть, справжній богатир! Рости, мій господарю, на своїй землі. Щоб лани широкополі голубили твою щасливу долю..." [5: 162].

Поява латиської тематики у творчості К.Лаврунова зумовлена, напевне, походженням його дружини Ольги Едвінівни та багаторічною дружбою з Едвіном Страутиньшем. Переплетення доль українців і латишів під час громадянської війни письменник показав у оповіданні "Над Дніпром", уперше опублікованому в альманасі "Наддніпрянські зорі" 1958 року [3: 71-78]. Пізніше воно ввійшло до збірки "Світлячок". Прототипом головного героя Ернеста Земеліса, ймовірно, був Е.Страутиньш, який став співавтором К.Лаврунова у роботі над романом "Грози над Дніпром". Тільки невеликий уривок з цього роману побачив світ 1967 року [6]. У передмові до даної публікації стверджується, що роман уже написаний, але той текст його, який зберігається у музеї ХДУ, свідчить, що робота над ним не завершена. Це понад 400 сторінок машинопису з численними правками і кілька десятків лише частково скомпонованих сторінок, написаних рукою К.Лаврунова. Його ж рукою на титульній сторінці зазначено 1968 рік. У романі продовжується тема оповідання "Над Дніпром", але оповідь має значно ширші хронотопні рамки, охоплюючи події в Україні та Латвії від часів громадянської війни до 60-х років ХХ століття.

Звернення К.Лаврунова до інонаціональної тематики збагатило українську художню прозу 50-60-х новими мотивами й образами.

Складні морально-етичні й психологічні проблеми, пов'язані із запізнілим коханням та подружньою зрадою, розкриваються в оповіданні "Любов восени". "Знайомий Максима Степановича" — це гнівний присуд фашизмові. У формі спогаду про дитинство часів пореволюційної розрухи написано трагікомічне оповідання "Вареники".

Більшість оповідань К.Лаврунова присвячено життю школярів та студентів, учителів. Цей тематичний цикл у його творчості заслуговує окремого дослідження.

Література

1. Архів Костя Лаврунова // Музей ХДУ. — Од. зб. 874.

2. Лаврунов К. Конвалії: Оповідання. — Одеса: Маяк, 1966. — 120 с.

3. Лаврунов К. Над Дніпром. Марійка //Наддніпрянські зорі: Літературно-художній та громадсько-політичний альманах. — Херсон, 1958. — С. 71-90.

4. Лаврунов К. Світлячок // Наддніпрянські зорі: Літературно-художній та громадсько-політичний альманах. — Херсон, 1957. — С. 140-145.

5. Лаврунов К. Світлячок: Оповідання. — Херсон: Херсонське книжково-газетне видавництво, 1961. — 164 с.

6. Лаврунов К., Страутиньш Е. Грози над Дніпром (уривок з роману) // Ленінський прапор. — 1967. — 13 груд.

7. Параскевич П. Пам'яті друга: К.О.Лаврунов — учитель, вчений, письменник // Джерела. — 2007. — № 11. — С.7.

8. Шляховий В. Кость Лаврунов // Лаврунов К. Світлячок. — Херсон, 1961. — С. 3-5.

Loading...

 
 

Цікаве