WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творчі обрії Костя Лаврунова - Реферат

Творчі обрії Костя Лаврунова - Реферат

ТворчіобріїКостяЛаврунова

12 червня 2007 року виповнилося 100 літ від дня народження письменника, науковця, педагога і художника-аматора Костя Олександровича Лаврунова (1907-1968), який останні 20 років свого життя працював у Херсонському державному педагогічному інституті (нині це державний університет) і полишив помітний слід в історії культури нашого краю.

Тисячі випускників філологічного факультету, до навчання і виховання яких безпосередньо був причетний доцент К.Лаврунов, понесли свої знання і любов до українського слова у школи Херсонщини. На сторінках місцевої періодики та альманаху "Наддніпрянські зорі" публікувалися його оповідання, літературно-критичні статті й театральні рецензії. К.Лаврунов був організатором і учасником багатьох наукових конференцій і семінарів, читав лекції на курсах перепідготовки вчителів, у бібліотеках і в найрізноманітніших аудиторіях. Він неодноразово об'їздив усю Херсонську область, пропагуючи українську літературу і збираючи матеріали для власних творів. Письменник охоче зустрічався з читачами, прислухався до їхньої думки про свої оповідання, ділився планами на майбутнє, зокрема — не раз говорив про те, що має намір перейти від "малої" прози до "середньої" і "великої". На жаль, далеко не всім цим планам судилося здійснитися. Залишилися незавершеними збірка "Маленькі новели", повісті "Зорі світять не всім" і "Ті, хто були з ними", роман "Грози над Дніпром" [1].

В архіві К.Лаврунова, який зберігається у музеї ХДУ, є лист з видавництва "Наукова думка", де повідомляється, що одержано рукопис його монографії "З творчої лабораторії письменника" [1]. Напевне, це була праця про Панаса Мирного. Адже Кость Олександрович завершував роботу над докторською дисертацією "Художня майстерність Панаса Мирного", а перед захистом мав опублікувати монографію, яка відображала б її основні положення. Ця монографія не побачила світу. Доля рукопису невідома. Можливо, монографія потребувала доопрацювання — і в зв'язку зі смертю автора її відправили в архів видавництва.

Творчість Панаса Мирного постійно перебувала у центрі наукових інтересів К.Лаврунова, що засвідчується захищеною ним кандидатською дисертацією про роман "Повія" та численними статтями. Мабуть, зацікавлення цим письменником виникло в Костя Олександровича ще у шкільні роки, а, може, і раніше. Адже народився і виріс К.Лаврунов у Полтаві — місті, майже кожний мешканець якого знає, що тут жили Панас Мирний, Іван Котляревський, Володимир Короленко...

Кость Олександрович змалку захоплювався літературою і малюванням, прагнув збагнути таємниці художньої творчості, проте довелося переймати від батька ремесло теслі, а після закінчення семирічки працювати разом з ним, щоб прогодувати їхню велику родину. Пізніше працював чорноробом і робітником-арматурником на різних будовах Полтави, не полишаючи надії продовжити навчання. Мрія збулася 1929 року, коли робітничий комітет будівництва Полтавського м'ясокомбінату направив К.Лаврунова на робітфак. Потім було навчання у Полтавському інституті соцвиху (зараз це університет) та в аспірантурі. У студентські роки К.Лаврунов публікує свої вірші й оповідання на сторінках газети "Більшовик Полтавщини", збірника "Молот", журналу "Наше слово", альманаху "За пролетарські кадри" [8: 3].

Після закінчення аспірантури Кость Олександрович працював в.о.доцента в Полтавському інституті й одночасно вчителем у школі, а від 1937 р. завідувачем кафедри української літератури в Запорізькому інституті соцвиху (нині це державний університет).

Коли розпочалася війна, К.Лаврунов був евакуйований до Таджикистану, де викладав російську мову та літературу в школах міста Канибадан. Він відзначений Канибаданським РайВНО як кращий учитель і методист району (такий запис є у трудовій книжці) [1].

У 1944-1947 роках К.Лаврунов працював заступником директора з навчальної і виховної роботи у тому ж Запорізькому інституті, що й перед війною, був нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р." [1].

1948 року К.Лаврунов переїздить до Херсона, де працює у педагогічному інституті заступником ректора з навчальної та наукової роботи, деканом мовно-літературного факультету, завідувачем та доцентом кафедри української літератури. Херсонський період життя виявився найбільш плідним у його науковій та літературній творчості. 1950 року Кость Олександрович здобуває науковий ступінь кандидата філологічних наук, 1952 — вчене звання доцента, видає збірки оповідань "Світлячок" (Херсон, 1961) та "Конвалії" (Одеса, 1966), 1963 року його прийнято до СПУ.

До першої збірки ввійшло 11 оповідань ("Марійка", "Над Дніпром", "Світлячок", "Юліана", "Шибеник", "Стежки житейські", "Трясовина", "Ранній присмерк", "Мій син", "Розлука", "Щоб лани широкополі"), до другої — 6 ("Вареники", "Юрій Юхимович", "Мандри", "Конвалії", "Любов восени", "Знайомий Максима Степановича"). Деякі з них ("Світлячок", "Над Дніпром", "Марійка" та ін.) публікувалися на сторінках альманаху "Наддніпрянські зорі" (1957-1959) і в періодиці. Твори недатовані, але їх теми і проблематика дозволяють припустити, що більшість з них написано наприкінці 50-х та в 60-ті роки.

Оповідання "Мій син" і "Розлука", де відображено життя таджиків та їхні взаємини з українцями й росіянами під час війни і невдовзі після неї, могли з'явитися з-під пера письменника й раніше: у другій половині 40-х років.

Попри екзотичність основного місця дії оповідання "Мій син" (таджицьке село у Ферганській долині), за темою, проблематикою і характером конфлікту воно споріднене з повістю Ю.Збанацького "Між добрими людьми" (1955). Слід відзначити, що тема "добрих людей", які під час війни всиновили осиротілих чи загублених дітей іншої національності, неминуче мала з'явитися в українській літературі, оскільки її підказували численні факти реального життя. У творах К.Лаврунова та Ю.Збанацького розкриття цієї теми ускладнене колізіями, пов'язаними з віднайденням справжніх батьків. Їхні героїні — молода таджичка Зульфі Сафарова і літня українка Михайлина Ясень — переживають тяжкі душевні драми, зумовлені необхідністю розлучитися з дітьми, які стали їм рідними, називають їх мамами і люблять. Соцреалістичний архетип "великої родини радянських народів", безумовно, тяжів над обома письменниками, що спонукало їх дещо гармонізувати реальні конфлікти, але в розробці характерів вони дотрималися психологічної правди. Читач відчуває, що думка про "велику родину" мало втішає Михайлину, яка на старості літ залишається самотньою, що страждає і її прийомна донька, оскільки душа дівчинки тягнеться до неї так само, як і до рідної матері. К.Лаврунов не акцентує мотиву "великої родини", а головну роль у розв'язанні конфлікту відводить прийому "щасливої випадковості": названа мати і віднайдений рідний батько його малого героя покохали одне одного і створили нормальну "малу родину". Письменникові вдалося глибоко розкрити психологічну драму, яку пережила Зульфі від зав'язки — всиновлення російського хлопчика — до несподіваної розв'язки.

Композиція оповідання "Мій син" досить оригінальна. "Ламаний" динамічний сюжет наближає його до новели. Починається твір з кульмінації: "Сьогодні Зульфі Сафарова випадково в місті довідалась, що в неї відберуть сина" [5: 119]. Дуже експресивно, вдаючись до контрастного художнього паралелізму, автор зображує, як у нестямі вона побігла через мальовничі гори до рідного кишлака з криком: "Не мають права! Не віддам, не віддам його!" [5: 119]. У такому стані вскочила у свій двір, де біля вогнища сиділи хлопчик і бабуся, і плачучи кинулася обіймати дитину. При цьому вигукувала: "Не віддам, не віддам тебе нікому!" і пристрасно допитувалася: "Ти не підеш від мене, правда, не підеш, не покинеш?" [5: 120]. Тільки почувши обіцянку, що вони ніколи не розлучаться, Зульфі трохи заспокоїлася і змогла вимовити, що знайшовся батько Толика і хоче його забрати. Реакція хлопчика на цю звістку не менш бурхлива, але протилежна за емоційною забарвленістю: " — Татко знайшовся, мій татко! — схопився хлопець з місця. — Чому ж ти зразу мені не сказала? — він захлинався словами від радості. — Я знаю, ми на річку ходили: я, татко з вудочками і ма...

Толя раптом замовк, він зустрівся з сумним материним поглядом і, обнімаючи, лагідно промовив:

— Я не покину тебе, мамочко! — проте тут же вголос, ніби про себе, знову защебетав: — Татко живий, він мене знайде, він скоро приїде! Він справжній герой, я його знаю..." [5: 121].

Заінтригувавши таким чином читача, який поки що може тільки здогадуватися, що Толик не є рідним сином Зульфі, К.Лаврунов вдається до ретроспективної оповіді про історію появи російського хлопчика у таджицькій родині. Рідна його мати загинула від бомби, а батька нібито вбили фашисти на фронті. Чотирирічний хлопчик потрапив до дитбудинку, який з Москви евакуювали до Фергани. Малий так прикипів душею до студентки Зульфі, котра допомагала доглядати сиріт, що завжди плакав, коли вона залишала дитбудинок. Дівчина й сама була сиротою, після загибелі на фронті єдиного брата жила зі старенькою бабусею, але вирішила всиновити Толика. Слід наголосити, що К.Лаврунов не відступив від життєвої правди у зображенні реакції старої таджички на появу чужої дитини у її домі:

"Коли вперше Зульфі принесла до себе Толика, бабуся невдоволено бурчала:

— Нащо ти зробила це, дочко? Він не таджик і мови нашої не знає, могла б і свого баранчука [баранчук — з тадж. син] мати.

— Це мій син, бабусю, рідний, розумієш?" [5: 122-123].

Письменник виявив глибоке розуміння жіночої психології, показавши далі, що бабуся теж полюбила хлопчика і стала ніжно називати його "Толик-джан". Хлопчик ледве пам'ятав своїх батьків, але в однаковій мірі любив і їх, і названих маму та бабусю. Зульфі вбачала у Толикові сенс свого життя, навіть не думаючи про одруження. Раптом, коли дівчина ось-ось мала одержати диплом інженера й обіцяла хлопчикові, що вони поїдуть далеко-далеко, сталося те, чого вона найбільше боялася. Ці страхи та реакцію на них Толика автор розкриває психологічно переконливо: "Щоразу при зустрічі з військовими Зульфі злякано хапалася за серце, пильно оглядала незнайомого і, переконавшись, що військовий не приїжджий, полегшено зітхала.

Loading...

 
 

Цікаве