WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → І.Франко — поет національної чести - Реферат

І.Франко — поет національної чести - Реферат

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко

Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мні, бліда журо-марюко,

Не дай заснуть в постелі безучастя, —

Не покидай мене, гриже-гадюко!

Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитися по національному організмові, запліднивши його сили, — все це знаходить в особі Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. В громадськопоетичній проповіді поет має на увазі: 1) реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2) ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному "я", який ще небезпечніший, ніж перший.

Серія поетичних Франкових творів на теми протесту, боротьби за національні і загальнолюдські ідеали людської волі ставить їхнього творця у ряд тих поетів, якими пишається людство як "бунтарями духа", що повстають проти кайданів, які сковують вияв і розвиток людських сил. Не спиняючись докладно на цих віршах, зазначимо, що вони пройняті волевим духом, що вони сильні, дужі, сповнені наростанням настрою і так тісно підходять до найтаємніших прагнень народу, що стали цілковитим здобутком його, ніби висловом національного ідеалу. Вони такі популярні у масах, як найулюбленіші народні пісні, їхнє місце в національному ритуалі те саме, що посідають гімни. Ця популярність прийшла, звичайно, значно пізніше, в кожному разі, не на початку того тернистого шляху самотности і незрозуміння, який судилося пройти поетові. Все ж в цій частині своєї творчости Франко мав щастя відчути радість від єднання з тими, що народили його, збагнути найглибші думки і навіть неусвідомлені прагнення свого народу, поетично висловити їх і хоч частково знайти зрозуміння. Після Шевченка долю поета-проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав. Дослідження спадковости цієї долі, встановлення співзвучних моментів в творчості обох поетів дуже цікаві не тільки в історико-літературному значенні. Явище важливе по суті, важливо з'ясувати розвиток національного ідеалу, оскільки він відбивається в свідомості великого мистця, і вже в перетвореному вигляді своєю чергою впливає на дальший ріст національної свідомости в масах. В працях українських критиків та істориків літератури немає поки що відповіді на це питання. Проте безперечно можна вважати, що Франко виявив історичну чуйність в розумінні національного ідеалу, ввів у нього нові моменти й риси, що обумовлені сучасним йому станом у розвитку українського народу, і тим самим сприяв дальшій кристалізації його.

Якщо у Шевченка була глибока віра в незужитковані сили рідного народу, в те, що історія його, хоч наче й перервана, все ж іще не закінчена і скаже своє слово; якщо Шевченко був сильний, як поетичний висловник рідного народу, саме цією захоплюючою вірою, то у Франковій поезії ми бачимо перехід віри в певність, у переконаність у тому, в що вірило попереднє покоління. Життя виправдало генієву віру, віра створила діло, діло перетворилося в тисячні факти національного пробудження. Хоч вони дрібні, розпорошені, наче й незначні, та синтезуюча поетова творчість об'єднує їх, скупчує в більш-менш суцільний образ відродження, риси якого вже можна передбачити й показати. Франко так і робить: він залишається історично правдивий і не тратить почуття міри, коли малює образ відродження, хоч психологічно міг би несвідомо піддатись почуттю перебільшеної радости від того, що бачить, як це й сталося пізніше з деякими молодими українськими поетами, що їхні художні твори, присвячені відродженню рідного краю, саме й мають цю хибу: перебільшеність і невідповідність до історичних обставин. Відродження — справа складна й довготривала, "вчорашній раб" сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство — це не свідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією її, "край рабів" лише поступово можуть заселити вільні володарі його.

Ось чому, коли читаємо у Франка:

Обриваються звільна всі пута,

Що в'язали нас з давнім життєм,

З давних брудів і думка розкута.

Ожиємо, брати, ожиєм! —

ми мусимо визнати історичну об'єктивність поета, що відтворює образ повільного пробудження рідного краю і мусимо визнати, що Франко поет і одночасно правдивий спостерігач історичного моменту, що не перебільшує того, що бачить, але й не зменшує його привабливости. Майбутнє людства, нації, кляси в його уяві й свідомості світле, радісне, завжди навколо нього, і на ньому кріпне надія і живиться віра. Тому майбутнє легше поетизувати, але тому і більше значення має роля поета, який пов'язує прикре теперішнє з ясним образом радісного майбутнього і в лихому сучасному вміє виявити радісні елементи, факти, що збуджують бадьорість і підіймають життєву силу. Франко багато і часто співає про радісний майбутній день людства і свого рідного народу. Але цей поет далеких, бажаних днів не забуває про сьогоднішній день в українському житті, поетизуючи працю цього дня і беручи надхнення з матеріялів, які дає йому оточення. Хоч це оточення буденне, інколи навіть непривабливе, все-таки воно дає початок і з нього виростає світле майбутнє. Тому-то Франко українське сьогодні називає "великою порою" українського життя. Це день скупчення розпорошених сил і розгублених на хресному історичному шляху "дітей" України, день просвітлення, об'єднання і активної турботи про майбутнє своєї батьківщини. В свідомості поетовій майбутнє невід'ємне від сучасного, і коли він малює нам образ батьківщини-матері (улюблений образ українських поетів), що

Згорне... до себе всі діти

Теплою рукою, —

то дійсність переставляє події, бо коли бачимо, як мати чуло прощає винних дітей і звертається до них:

Діти ж мої, діти нещасливі,

Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі

Свій вік коротати, —

нам здається, що це діється в наші дні, що їх можна найкраще назвати днями покаяння, днями посиленої праці на користь батьківщини для тих, що працюють, намагаючись надолужити час, витрачений в поневіряннях "в сусід на услузі" і без користи для рідного краю.

В ці дні до речі буде нагадати про почуття національної чести, яке мусить бути дорогим для нації, так, як кожній людині дороге почуття особистої чести, особистої гідности. Це почуття стоїть на варті вчинків, але одночасно в ньому таїться й найсильніший психологічний стимул їх та їх перводжерело. З цього почуття виростають шляхетні змагання, активні прагнення і напружена діяльність, і разом з тим воно охороняє чистоту шляхів і засобів у боротьбі за добро батьківщини. Тільки маючи це на увазі, ми зрозуміємо, чому Франко, закликаючи до національної праці, говорить про те, щоб подвижники її "чесно послужили для матері службу", щоб метою цієї праці була "честь", разом зі славою і щастям батьківщини.

Як Мойсей, що сповідався перед Єговою на межі Ханаану, Франко на завершенні свого діяльного шляху може сказати про свій народ і про зміст своєї праці для нього:

Сорок літ, мов коваль, я клепав

Їх серця і сумління...

Сорок літ я трудився, навчав

Весь заглиблений в тобі,

Щоб з рабів тих зробити народ

По твоїй уподобі.

Поет формував "совість" народню, поет з "рабів" творив "народ". Звертаючись до тих шляхів, по яких проходила ця важка Франкова праця, ми повинні зазначити широчінь їх і педагогічність, що кидаються в вічі і що походять з глибокого розуміння так рабської природи, як і труднощів, що треба подолати для переродження раба у вільну людину.

Франко, поет-борець, не обмежує свого завдання закликами до боротьби з зовнішнім ворогом і реальною особою. Він бореться з рабськими рисами і від'ємними напластуваннями, що утворились протягом історії в природі самого українця. І в цьому Франко-вчений, один з найкращих знавців духової творчости українського народу, стає в поміч Франкові-поетові, допомагаючи йому розібратися у вигинах національного українського "я", в щербинах народньої вдачі, в тій гнилизні, що труїла народні сили і зменшувала творчу міць народу. Озброєний знанням цих первісних причин, поет починає боротьбу з ворогом, що сидить в українській душі, і "виряджає в похід" своє слово:

Loading...

 
 

Цікаве