WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → І.Франко — поет національної чести - Реферат

І.Франко — поет національної чести - Реферат

Та воля мов розбита, мов безрука.

Дійсність українського життя в ті часи могла ще більше паралізувати волю тих, хто намагався підняти культурнонаціональний і соціяльно-політичний розвиток серед мас. В чому ж причина, що палкі думки й сміливі наміри залишаються безплідні, чим це з'ясувати, що саме паралізує волю самовідданого діяча, чому виразник народніх сподівань і інтересів часами принижується до рівня мас? Франко вказує на духовну бідність раси. Таке пояснення було б занадто страшне і ставило б хрест над творчими зусиллями українців, коли б це було дійсно так. І коли поет у рефлекторному пориві говорить:

О, бідна расо, що такий твій плід

Слабий! Хвалиться ним нема резону.

Та й швидко ж той твій метеор поблід,

Не мавши навіть доброго розгону! —

то в цьому вигукові ми відчуваємо, безперечно, ознаки хвилевого настрою, що ніяк не надається до узагальнення. Це порив одчаю, надрив настрою. І з психологічного погляду він цілком зрозумілий: занадто вже гірко часами доводилося поетові бути в ролі "вопіющого" в пустелі серед закостенілости, неуцтва й відсталости. Але ми ж знаємо, що не убозтво нації винне в цьому. З того, що вище сказано про побут українського галицького життя, видко, чому сучасне поетові середовище було матеріяльно і духово вбоге. Народ змучений надмірною працею, загнаний у сліпий кут нужденних інтересів, що стосуються лише до повсякденного життя, не міг гаряче відгукнутися поетові. Для цього у маси мусить виробитись гнучкіша психіка, що мала б хоча б накреслені асоціятивні шляхи. І Франко все це, звичайно, добре знає, недарма ж він так багато своїх сил віддав на працю національного "каменяра". Та пристрасний темперамент цього "борця" і "пророка" викликає часами гіркі докори й тяжкі обвинувачення, забарвлюючи настроєм певного моменту формулу про трагічність творчих зусиль співця-діяча.

Народ, що породив висловника своїх думок і настроїв, чи то поета, чи діяча на громадській ниві, наділяє його рисами свого "я". І ця спадщина, що передав народ своєму синові, яскраво виявляється особливо в дні терпінь ("дні проби і міри") або, навпаки, в моменти напруження і злетів народніх сил. Франко чудово висловив цю думку в одній з своїх найдосконаліших поем "Мойсей", що замикає коло його творчости. Характеризуючи героя цієї поеми, що, майже доконавши мети свого многотрудного життя, вже стоїть на "краю могили", поет говорить про нього:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур'я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І відхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню невіри.

Якщо це так, то в дні "проби і міри" психологія рідного народу може здатися співцеві психологією раба, що його яскравий і вичерпний, навіть у деталях, образ Франко дає в чудовому переспіві трагічної пісні вавилонських в'язнів "На ріках вавилонських тамо сідохом і плакахом".

Недаремне, певно, поетична увага його спинилася на далекій від нас, в сивій давнині і віковічному поросі захованій, події з життя єврейського народу; затертий образ своїми побляклими рисами нагадав поетові щось живе, до болю близьке. Давно вже померлий раб-полонений у Вавилоні воскрес і прийняв образ народу, з якого походить поет. Поет не говорить цього. Та ми почуваємо недоговорене, ми і підставляємо аналогію. Вдивляючись в історичну постать, що її покликала до життя мистцева творча фантазія, і вслухуючись в невільницьку пісню, що роздирає душу, ми почуваємо, як тривожна і болем проймаюча дума охоплює нас: так, в цій пісні багато нот споріднених і співзвучних з тими, що ми чуємо в наших піснях, а образ вавилонського в'язня, який він схожий до української сучасности! З невільницьких уст ллється ця, викликана насильством, пісня. Це ж бо пісня ганьби, пісня сорому й безсилля. Ми чуємо її в пісенних творах того народу, що пережив історичну катастрофу. Адже ж про ганьбу співав і наш геній Шевченко; щоб розбудити наш сором, така сама пісня ллється і з уст талановитого Франка. Раб знає "пісню стару": "я рабом народивсь,— та рабом і помру",

Я на світ народився під свист батогів

Із невольника батька, в землі ворогів.

Я хилиться привик од дитинячих літ

І всміхаться до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає

І що лиже ту руку, яка його б'є.

Нехай зійде з історичного кону рабське покоління, нехай на зміну невільникам прийдуть покоління, що не знали батога, що виросли в вільній атмосфері, що не "носили пут на руках, на ногах", віковічна спадщина позначиться й на них, і з їхніх уст ми почуємо скаргу безсилля:

Хоч я вольним зовусь, а як раб спину гну...

Вольне слово в душі наче свічку гашу...

І хоч душу манить часом волі приваб,

Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!

Можна жалувати раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології в пізніших вільних поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети — неможливо. Нема певности. Не може бути твердого опертя: не підтримають до кінця, швидко охолонуть, а то й зрадять. Такий логічний висновок, що до нього неминуче приходить співець боротьби, яким, до речі сказати, в значній частині своєї творчости був Франко, і тому не без підстав С.Єфремов у своїй праці зве Франка "співець боротьби і контрастів". Мені самому здається, що до такого висновку не раз приводила Франка зболіла поетова свідомість, від чого він мав багато гірких хвилин і переживань. У поета з менш виразним характером борця такий висновок трагічно вплинув би на все його світовідчування, яке, заломившись в національній стихії, забарвило б у безнадійно похмурі відтінки поетову творчість. Але для цього Франко занадто суцільна людина, занадто вірить він у невичерпні сили української нації. Він знає, що невільничі риси в рідному народі, хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все-таки колись мусять поступитися перед своїм антиподом. Сила розвитку і віковічних напружень робить з національного раба людину, що усвідомлює ціну свободи і зриває довголітні пута "з ніг і рук" і, звичайно, зі свідомости. В довготривалому процесі звільнення і перетворення в "нову людину" великий вплив на психіку має протиставлення рабським рисам рис протилежних. У методі, в засобах такого протиставлення Франко, незважаючи на різке контрастування, посідає особливу здібність заторкувати чутливі місця свідомости, як-от сором, почуття національної гідности. В спрямуванні ударів, що заторкують ці пункти свідомости, Франко сильніший за всіх інших українських поетів і, як ніхто інший з них, може цими ударами викликати бунт, обурення, і в конечному результаті досягти ефекту. Слово його б'є, як батіг, і очищає, як каяття. При цьому він часто прибільшує, нападає на "уявні величини", "визнані святощі", що з них зробили ідолів, скидає тих ідолів з високих постаментів, і тут рука його така сильна, що біль відчувається ще довго після її ударів. Ось ілюстрація: в "любові" до України-Руси признаються люди, не гідні того. Поет каже: коли його батьківщину люблять такі люди, тоді він не любить її. І коли з приводу цих слів зчиняється ціла буря проти їхнього автора з нападками, докорами й обвинуваченнями у відсутності патріотизму, тоді Франко вибухає різкою відповіддю, зриваючи маску з національного патріотизму не гідних признаватися в ньому і визначає чистий зміст і непідкупні мотиви високого почуття справжнього щирого патріотизму:

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво,

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана,

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана,

Бо твій патріотизм —

Празнична одежина,

А мій — то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування,

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь і шана,

У мене ж тая Русь

Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови,

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

Не буде помилки, коли риси патріотизму, що їх висміяв Франко, визнати за характерні де в чому і для деяких груп сучасного нам українського суспільства. У Франковому патріотизмі немає місця особистій користі, а також багатьом "ідеалізаціям" традицій, що втратили значення і що їх Франко називає "празничною одежиною". Франкова любов до рідного народу загальнолюдська своїм змістом, пов'язана з безнастанною працею, "кривавою в серці раною", що завжди болить і весь час змушує його думати про добро народу. Це — "надмірная любов", що сповнює все єство поетове, яка ніколи не повинна гаснути і зменшувати своє напруження, а безнастанно горіти в душі й підказувати:

Loading...

 
 

Цікаве