WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → І.Франко — поет національної чести - Реферат

І.Франко — поет національної чести - Реферат

Вище ми сказали, що Франкова муза зародилася за часів безладдя в українському житті. Це безладдя виключає можливість широких плянів, сміливого почину і популярних гасел, що кличуть до встановлення гармонії і вищого порядку на місці хаосу. Ширші кола в суспільстві не дуже сприймають новаторство: тяжка віковічна спадщина зв'язала по руках і ногах рух народнього життя, знесилила народ, знизила його сприйнятливість і, здається, змусила його звикнути до невільничого стану. Соціяльна відсталість, безпросвітні злидні, залежність від гнобителя, що здеморалізував підлеглого і поволі позбавив його почуття людської гідности, погасив у ньому пошану до себе самого і довів його врешті до тієї межі, за якою вже не повстають ні протести, ні питання про честь — це те тло, що його давало Франкові життя української Галичини. На цьому тлі він малює цілий ряд нарисів з народнього життя, і в них проходять перед нами потворні образи п'явок, що висисають сили з народу, експлуататорів, що накинули на нього ярмо надмірної праці, адміністраторів, що діють заодно з експлуататорами і разом з ними перетворюють народне життя у якесь страшне пекло. В пеклі цьому попеліє дух самодіяльности, гасне ініціятива і прищеплюється отрута, що труїть свідомість пригніченого. Яскрава серія оповідань, "Боа констріктор", "Бориславські оповідання", "Великий шум", і особливо велика повість "Перехресні стежки" малюють упадок, розлам і деморалізацію, що широким потоком розлилась по всіх лініях народнього життя і просякла усі його розгалуження.

Поетова свідомість сприймає цю картину в скорботних і глибоко гнітючих тонах.

Ой ідуть, ідуть тумани

Наддністровими лугами...

Тільки в мряці тонуть села

І уява мари плодить.

Тільки дума невесела,

Мов жебрак, по душах ходить,

Ті тумани, — каже поет в іншому місці, — хитаються,

Понад селом згущаються,

Розляглися по полях,

Щоб затьмити людям шлях,

Щоб закрити їм стежини,

Ті, що вгору йдуть з долини

В тую кузню, де кують

Ясну зброю замість пут.

Повите туманом, прибите горем, знесилене від важкої праці українське село не чує голосу "коваля", якому в уста вкладає поет свій клич:

Ходіть, люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля,

Ходіть, люди, порану, —

Вибивайтесь з туману!

І не зривається з поетових уст ні картання, ні слово докору до мешканців села, змучених таким життям: їм треба заспокоїтись, заснути, щоб хоч уві сні забути про важкий робочий день, який тягнеться вже сотні років, — перше ніж найти в собі щось співзвучне з ковалевою піснею про "нову долю". Поетові хочеться стати над сплячим і охороняти його недовгий сон. Поет благає природу не порушувати сну:

Нехай той люд потомлений

Хоч трохи відпочине,

Нехай та згорблена спина

Ярмо важкеє скине.

Хай він, що був волом весь вік,

Робив, немов машина,

Почує в собі дух живий,

Пізна, що він людина.

Але прокинувшись, хіба так одразу і підуть люди на заклик до боротьби і почнуть, захопившись закликом, "кувати ясну зброю замість пут"?..

Свідомість Вергарна малювала йому життя піль і сіл, що лежали на них та звикли до "мертвої мумії звичаїв" і "полону традиції", безнадійним щодо сприйняття гасел відродження:

Поля кінчають жить під колісницею страшною,

Що дух віків над ними в чвал важкий пустив.

Франко, як Етьєн у Вергарна ("Зорі"), певен, що "ніколи не слід зневірюватись у народі". Дарма, що цей народ дасть "йому багато розчарувань, тяжкої задуми, часами відчаю"; Франко, як побачимо далі, знає муки цих переживань. Життьова мудрість і досвід, поєднані з гарячою вірою, підкажуть народньому співцеві вірний шлях до перемоги і допоможуть знайти джерело сили в дні, коли віра занепадає. Цією мудрістю щодо розуміння життя, обміркованістю мети його і досвідченим знанням реальних умов, що чекають на народнього діяча і співця в його діяльності, а разом з тим невгасимим за ніяких умов світлом ідеалу просякнутий один з найсильніших віршів (з серії громадянської лірики) Франка "Каменярі". Поетові снився "дивний сон". Серед тисяч подібних до нього він стояв прикутий до високої кам'яної скелі. У кожного в руках був тяжкий залізний молот; від цього вони були подібні один до одного і ще тому, що чоло в кожного "прикованого до скелі" було покарбоване "життям і скорботою" і в очах у всіх горів "любови жар". Згори чути сильний, як грім, голос, що закликає довбати скелю, терпіти і важку працю, і спрагу, й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один, підняли руки, і тисячі ударів молотами, як "водоспаду рев, як битви крик кривавий", посипались на скелю, добуваючи, "п'ядь за п'яддю", доступ до широкої дороги, що схована за скелею. "Каменярі" знають, який тягар, яку неймовірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх залишили для "праці, поту і мук", до них досягають докори і друзів і ворогів, що проклинають і їх самих, і "справу", і "думки їхні". Вони самі терплять муку:

І в нас не раз душа боліла

І серце рвалося і груди жаль стискав.

Та ні прокляття, ні сльози, ні страждання жодного з них не відірвали від праці:

І молота ніхто із рук не випускав!

Позбавлені зарозумілости, далекі від того, щоб порівнювати себе з героями-велетнями, вони вибрали "просту" ролю на тернистій, незайманій життьовій ниві: стали "каменярами", добровільними невільниками, "рабами волі стали", взялися за працю тих, що складають свої кості під скелею і своїми кістками вирівнюють і мостять дорогу майбутнім поколінням.

Отже, "каменяр" — це формула праці, служіння для діяча і співця в умовах українського життя, а робота його — це повільне, "п"ядь за п'яддю", довбання скелі, під час якого доведеться не тільки багато сили витратити, але й подяки за це не мати.

Не вір, що люд твої заслуги пощитає,

Що задля них одну дрібну провину

Тобі простить! Він судить, не питає.

Місія народнього співця — важка, пов'язана з самозреченням і тими стражданнями, що викликає самозречення.

І серце чулеє на те лиш взяв ти,

Щоб кожному в день скорби пільгу ніс

І в горі слово теплеє сказав ти

Та з власним горем крийся в темний лісі

Ніхто до тебе не простягне руку

І не отре твоїх кривавих сліз.

Думка людська може замиритись з фактом. Серце — ніколи: не вміє, не знає, не захоче.

І тому, як не потішає себе поет філософськими роздумуваннями, як не заспокоює себе, — жива душа його таки прагне підтримки, шукає співчуття, все жде, що струна, яку він натягнув, відгукнеться співзвучними акордами і цим покаже, що ліру свою він настроїв на вірний лад. Сподіване не приходить, і посіяне зерно не сходить. Така велика диспропорція між бажаним і можливим вражає поета, і в його душі повстають від цього дисгармонійні переживання. Разом з ним і ми переживаємо ті рефлекси й емоції, що їх викликало невдоволення, разом з ним ми усвідомлюємо, як важко було жити і працювати діяльному українцеві за тих часів нашого відродження, коли, за словами іншого поета, був "густий морок скрізь по хатах" і ледве-ледве з'являлись боязкі вияви масового національного відродження.

Подані в поетичній формі Франкові переживання з цього погляду подвійно цікаві: 1) вони цінні не тільки, як матеріал, що характеризує поетову душу, яка так чутливо реагує, не тільки як зразки сумної лірики з глибоким психологічним змістом, але і 2) як історичний документ, що відчитання і вивчення його дасть зрозуміти ті переживання, які випали на долю кращих і найдіяльніших представників українського суспільства, що належали до Франкового покоління. Та не цим діячам, не цій невеличкій купці самовідданих каменярів, що сміло й щиросердо взяли на свої плечі тягар праці над відродженням національного життя, довести діло до того кінця, коли вже видно якщо не овочі, то бодай прорість від посіяного. Не їм "вичерпати малою ложкою" — "сей океан кривд, горя, темноти", де лише:

...гниль, погані лярви,

Де душно, мрячно, пута, знай, дзвенять

І чахне дух серед зневіри й глуму...

Куди не глянь, усюди браки й діри.

Робив без віддиху, а зроблено так мало,

І інших загрівав, аж на кінці не стало

У власнім серці запалу, ні віри.

І внаслідок усього цього повстає свідомість безсилля, ця "страшна мука", як каже Франко, тобто таке психологічне самопочуття, коли

Чуття ще в серці полум'ям горять

І думи рвуться, як орел ширять,

Loading...

 
 

Цікаве